Дружина Ігоря дісталася — дивна. Дуже красива, так: натуральна блондинка з чорними очима, фігуриста, грудаста, довгонога. І в ліжку — вогонь.
Спочатку була пристрасть, і задуматися ніколи. А потім дитина. Ну, одружилися, як годиться.
Народився син, такий же білявий і чорноокий. І було все, як у всіх. Пелюшки там, підгузки, перші кроки, перші слова. І Яна нормально поводилася, працювала над дитиною, звичайна така молода мама.
Потім почалося, коли син став підлітком. Яна раптом захопилася фотографією. Все щось знімала, на курси якісь пішла. Вічно з апаратом цим.
— Ну чого тобі не вистачає? — запитував. — Працюєш юристкою, от і працюй.
— Юристом, — виправляла Яна.
— Ну юристом. Сім’ї більше уваги приділяй.
І сам не розумів, що дратує. Вона ж господарством не нехтувала. І їжа приготована, і чистота наведена, і навчання сина на ній — прийшов чоловік з роботи, ліг на диван перед телевізором, ніби, як годиться. Але ось дивно це, Ігорю здавалося, що дружина зникає кудись, де йому немає місця. Вона є, а ніби її немає. Ніколи телевізор з ним не дивилася, не обговорювала цікаве. Нагодує — і знову не з ним.
— Ти дружина чи ні? — злився Ігор, знову знайшовши її за комп’ютером.
Яна мовчала. Замикалася в собі.
Ще їздити любила в усілякі екзотичні країни. Бере відпустку і мандрує з рюкзаком, зі своїм фотоапаратом. Ігор не розумів.
— Поїхали до друзів на ділянку. Вони лазню поставили, наливка у них відмінна. І давно пора свою дачу завести.
Яна відмовлялася, але кликала з собою в поїздки. Один раз спробував. Ну, нічого хорошого! Все навколо чуже, розмовляють незрозумілою мовою, їжа неможливо гостра. А до краси він завжди був байдужий.
Тоді Яна стала їздити без нього. Ще й з роботи звільнилася.
— А як же пенсія? — обурювався Ігор. — І взагалі, що ти про себе уявила? Великий фотограф, чи що? Та ти знаєш, скільки грошей треба, щоб пробитися?
Яна нічого не відповіла. Тільки одного разу боязко поділилася:
— У мене буде перша виставка. Моя, особиста.
— У всіх виставка, — буркнув Ігор. — Теж мені, досягнення.
Але на відкриття сходив. Нічого не зрозумів. Обличчя якісь, і зовсім некрасиві навіть. Руки зморшкуваті, чайки над водою. Дивно все, як сама Яна.
Посміявся над нею тоді. А вона взяла, та купила Ігорю машину. Ось, будь ласка, ми одна сім’я, користуйся. Сама навіть на права не навчилася, йому подарувала. З фотографій своїх заробила, на замовлення бігала.
Тоді йому стало страшно. Незатишно стало. Що за звір у будинку незрозумілий замість дружини? Звідки ці гроші? Чоловіки дали? Ну неможливо ж на такому баловстві на машину заробити. Гуляє? Навіть якщо ні, то обов’язково буде. Навіть навчити її пробував — так, легенько, потиснув руку.
Схопила кухонний ніж, помахала ним навмання — два шви на животі. Добре не здогадалася штрикнути, істеричка. Потім пробачення просила. Але більше він рукам волі не давав.
Кішок дуже любила. Всім їм допомагала, додому тягла, лікувала, прилаштовувала. У них постійно жили дві кішки. Ласкаві, добрі, але ж не люди! Як їх можна любити до такої міри, ніби більше, ніж чоловіка?
Одного разу пішов з життя у неї кіт, не змогла врятувати. Ось Яна вбивалася! І ридала, і себе звинувачувала. Багато днів таке тривало. Ігор прямо втомився вже, кинув у серцях:
— Ти ще тарганів згадай!
Натрапив на важкий погляд, замовк, плюнув, пішов. Нехай що хоче, те й робить.
Друзі співчували, подруги дружини теж були на боці Ігоря. Всі говорили, що Янка зовсім занепала духом, втратила береги. Тоді він і знайшов розраду у сусідки, за сумісництвом — Яниної подруги дитинства.
Ірка була набагато простішою і зрозумілішою. Працювала продавчинею, в мистецтво не лізла, завжди готова і для сек су, і для спілкування. Правда, вживала багато, ну та нічого, не одружуватися ж на ній…
Чекав, коли Яна помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд поб’є. Тоді він і скаже: «А сама-то? Де пропадаєш?» Потім вони пробачать одне одному всі зради, і сім’я налагодиться. А Ірку можна буде кинути.
Але Яна мовчала. Тільки дивилася недобре. А в ліжку взагалі розладналося. Вона вся стискалася, тільки Ігор її притискав. Пішла в окрему кімнату.
Син зовсім виріс, закінчив університет. Такий самий, весь у матір: чорноокий, білявий і дивний.
— Онуки коли? — питав Ігор.
Денис тільки сміявся, мовляв, щось зробити в цьому житті хочу, та й кохання справжнє зустріти. Тоді й онуків чекай, батьку. Чужий, незрозумілий. Материнська кров.
У них з Яною завжди була повна гармонія, розуміли один одного навіть без слів. Ігорю здавалося, він зайвий, моторошно ставало від цих чорних очей, погляд яких неможливо було прочитати. Знову і знову він йшов шукати розради у Ірки.
А потім Яна дізналася. Хтось із сусідів сказав. Ігор же зовсім і не ховався. Прийшов якось додому, а дружина за столом сидить. І так тихо, пошепки:
— Іди звідси! Геть з дому!
І очі такі чорні, страшні, синцями обведені.
Він пішов до Ірки. Чекав, коли дружина покличе назад. Через тиждень написала повідомлення, мовляв, треба поговорити. Зрадів, прийняв душ, дорогими парфумами намастився. А Яна з порога:
— Завтра їдемо подавати на розлучення.
Далі все, як у сні. Розлучення, папери всілякі, підписи, від своєї частки квартири відмовився, по-хорошому, вона дружині від батьків дісталася…
— І що тепер будеш робити, розлученою жити? — сердито запитав він, вийшовши з РАЦСу. Хотів ще додати «кому ти потрібна?» — але стримався.
Яна посміхнулася. Вперше за довгі роки посміхнулася саме йому, щиро і широко:
— Поїду до Дніпра. Мені там серйозний проект запропонували.
— Хоч квартиру не продавай, — чомусь попросив він. — Куди повернешся?
— Я не повернуся, — спокійно відповіла дружина, тобто, вже колишня. —
Розумієш, давно вже кохаю іншу людину. Він теж фотограф, з Дніпра, мені з ним дуже цікаво. Але думала, я ж заміжня, зраджувати огидно, а розлучатися нам ні з чого. Просто ми з тобою різні люди. Через це ж не розлучаються? Або розлучаються?
— Не розлучаються, — підтвердив Ігор.
— А ось і розлучилися, — засміялася Яна. — Я спочатку розлютилася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала, що все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Ти одружишся з нею, і нехай у вас все буде добре.
І пішла.
— Я не одружуся, — сказав Ігор їй у спину.
Але Яна вже не чула.
З тих пір ніяких звісток від неї не було. Тільки раз на рік коротеньке повідомлення: «З Днем народження! Здоров’я і щастя! Дякую за сина».
Спеціально для сайту Stories
