Ніна та її брат Ренат жили в дитячому будинку. Там було добре: дітей гарно одягали, годували непогано. Все завдяки керівництву. Старший брат завжди піклувався про сестру, віддавав їй іграшки та цукерки, захищав її. Але сталася біда: він потрапив у погану компанію і в 17 років потрапив за грати. Встиг лише в залі суду крикнути:
— Я повернуся, і все буде добре, потерпи.
Вихователька в дитячому будинку сказала:
— Запам’ятай, вийдеш звідси — доведеться розраховувати тільки на себе. Вчися, дівчинко! Професія потрібна, щоб ні від кого не залежати.
І Ніна старалася. Найкраще в неї виходило шити. Після закінчення технікуму влаштувалася на швейну фабрику. Жила в гуртожитку, де й познайомилася з майбутнім чоловіком. Ельдар зробив пропозицію. Це було найвеселіше весілля!
Їм виділили окрему кімнату, а через рік у них з’явилося малятко. Ось воно, щастя! Коханий чоловік і довгоочікувана донька Яна. Одне затьмарювало життя — вона переживала за Рената.
****
Два роки пролетіли як один день. Яночка клопоту не завдавала, слухняна, де посадиш, там і грається. Лише одним могла звести з розуму:
— Курочка каже: ко-ко!
— А чому?
— Час кашку їсти.
— А чому?
Дзвінок у двері, на порозі поліцейський:
— Ваш чоловік за..нув, виробнича травма. Нам дуже шкода.
— Він більше не прийде додому? — запитала Ніна чомусь, опускаючись на підлогу.
— А чому?
Світ зруйнувався!
Далі все як у тумані, похорон, багато друзів. Намагаються відволікти, розворушити. Доглядали за донькою, майже силою змушували їсти. Нічого не бачила й не чула Ніна, механічно рухала ногами. Хотілося згорнутися калачиком і відключитися. Раптом нахлинула злість:
— Ви ходите, посміхаєтеся, а його немає!
І дочка стала дратувати своїми питаннями. Відмахнулася раз і випадково влучила по щічці. Бризнули сльози, такі нещасні оченята. Хотілося б схопити, притиснути до себе, пожаліти. Але замість цього крикнула:
— Замовкни, зараз додам!
Крихітні ручки притиснулися до обличчя, дивилася перелякано.
Всім діставалося: і в гуртожитку, і на роботі. Набридла так, що звільнили за постійні скандали та запах міцного. Намагалася вт..ти горе в енерг..иках. Вважала, що це не страшно, адже це не міцні напої.
Не минуло й півроку, як попросили звільнити кімнату.” Раз у нас не працюєш, іди, добивайся свого житла. ” Обіцянками годують уже три роки після дитячого будинку.
Поїхала Ніна в село, орендувала старенький будиночок недорого.
І чомусь відчула полегшення. Тут, на краю села, її ніхто не бачить, величезний сад закриває будинок. Сусідів взагалі не знає і знати не хоче.
Яна крутиться під ногами, дошкуляє питаннями. Кілька разів лякала дівчинку, що віддасть її циганам, навіть показувала їх здалеку:
— Бачиш? Ось скільки в них дітей, усіх у мам забрали. Ось будеш неслухняною, і тебе віддам!
Далі — ще гірше: не розрізняла, де ніч, де день. Де дочка взагалі байдуже! Запитай, скільки часу не відповість. Який місяць? А рік? Як тебе взагалі звати? Дивиться тупими очима:
— Ви хто?
Топ-топ — босі ніжки біжать по дорозі. Кумедна дівчинка в брудній сукні з розпатланим волоссям. Скрип гальм! Вона відскочила від переляку, спіткнулася й впала в придорожній пил.
— Ой!
З машини вибігли двоє: водій і чоловік у строгому костюмі.
— Ти її збив!
— Ні, вона сама впала! Тобі боляче, маленька? Де твоя мама?
— Давай відвеземо її до лікаря! У машину, швидше, вона, напевно, у шоці. Дивно, нікого немає поруч.
Підклав дитині під голову свій піджак, взяв у руки телефон:
— Вікторе Сергійовичу? Приїжджайте до мене терміново! Я буду через пів години. Так, сталося, треба оглянути дитину.
Поважав свого лікаря, той ніколи не задавав зайвих питань.
— Дай!
Яна простягнула руку до кошика з яблуками.
— Не можна, вони немиті.
— А чому?
— Ось шоколадка, краще її з’їж.
Великий заміський двір. Залізні автоматичні ворота. Лікар під’їхав буквально слідом за ними. Промацав худеньке тільце, доторкнувся до виступаючих реберець. Залилася дзвінким сміхом — лоскотно!
— Все нормально, ціла, можна було б
сказати, що здорова, ось тільки…
— Що? Треба в лікарню?
— Швидше, в санаторій. Вона голодувала, і досить довго, анемія. Абсолютно недоглянута дитина, навіть дивно, в наш час, і таке. Їй потрібні спокій і дуже хороше харчування. Туди, де вона була раніше, повертати не можна.
— Що ж нам з тобою робити? Як тебе звати?
— Яна!
— Ольго, візьміть дівчинку, викупайте і нагодуйте. Одяг можете взяти в кімнаті Лізи, там щось залишилося в шафі.
Домробітниця підхопила малечу, легку як пушинка, на руки.
— Ходімо, спочатку скупаємося, а потім я дам тобі багато смачненького.
— А чому?
Кирило ходив по кабінету. Не можна ось так просто знайти на дорозі чужу дитину і залишити собі… Вперше за останні два роки в будинку пролунав дитячий сміх. З тих пір, як дружина поїхала, забравши Лізу, він взагалі не думав ні про жінок, ні про дітей.
Прив’язуватися ще до когось? Ні, вже досить. Так, він не рідний батько, але Лізу виховував з двох місяців і любив як свою.
Тільки справи трохи похитнулися, як дружина втекла. Треба було все-таки удочерити дівчинку. Тоді мав би хоч якісь права, а так… Адвокат сказав: «Забудь. Добре хоч майно захищене, не зможе відсудити. І взагалі, вони вже за кордоном, відпусти ситуацію».
Легко сказати. У сусідній кімнаті дзвенів дзвіночок — не дитина, а якийсь сміхотун. Вбігає в кімнату, піжама доньки майже підійшла за розміром, волосся розсипалося по плечах. Серце стиснулося від ніжності — хто посмів таку маленьку морити голодом?
Треба дізнатися, чи не розшукують Яну.
Минув тиждень. Знайомий з поліції перевірив: ніхто малятко не шукає. А тим часом будинок ожив.
Домробітниця Ольга та її чоловік Тимур, водій Кирила, бездітна пара, несподівано потрапили в полон до цієї чарівної істоти. Чого тільки Яна з ними не витворяла!
Каталася верхи, змушувала спати поруч із собою, запихала на дитячі гойдалки. Кирило ловив себе на думці, що навіть ревнує дівчинку.
“Вона моя! Здурів? Прокинься, нагодуєш і віддаси. Кому? Знайдуться ж колись батьки, адже вона не цуценя без роду й племені. Лікар сказав, що треба б її на море відвезти, але як?”
Ольга поправила неслухняне пасмо на голові Яни:
— Я можу з нею поїхати! Орендувати там житло на пару тижнів — не проблема.
— Потрібні документи.
— Тоді краще поїдьте разом на машині, сім’єю. Так не треба купувати квитки й зупинятися в готелі. Вирішено, збирай речі!
— А як ти без машини?
— Обійдуся, візьму в оренду. Та й взагалі, час другу купити, завжди знадобиться.
Далі життя пішло звичним руслом. Кирило оформив Яні документи. Як і з якими труднощами — залишається загадкою, мабуть, без великих грошей не обійшлося.
Змінив їй ім’я на Лізу, дав своє по батькові та прізвище.
Немає сенсу довго описувати щасливе життя з новим батьком і хрещеними, мамою Олею та татом Тімуром. Вони завжди були поруч.
Кирило так і не одружився, дівчинка виросла, перетворилася на дівчину, закінчила медичний інститут. Сьогодні у неї
випускний, диплом отримано, ура, доросле життя! Вирішила попрацювати пару років, практика не завадить, а потім…
Про це подумає пізніше. Зараз бігом до салону, робити зачіску, подруги заїдуть за нею через дві години.
— Лізо, не ганяй! Будь обережна!
— Не хвилюйся, тату, я обережно!
Скільки разів пошкодував, що подарував доньці машину. А куди діватися? Сам обіцяв: буде червоний диплом, тоді й куплю.
Тільки вийшла з салону, зайшла за ріг, прямуючи до своєї машини, як чиїсь грубі руки підхопили і заштовхнули в джип:
— Сиди тихо, і все буде добре! Не бійся, боляче не зроблю.
Від страху перехопило подих: хто ці люди і що їм треба?
— Одній людині треба допомогти, поставиш крапельницю, і вільна.
— Так викличте швидку! І взагалі, звідки…
— Не задавай багато питань. Бачив тебе біля інституту.
Зупинилися біля приватного будинку, довелося йти у двір. В одній із кімнат на ліжку лежала жінка із заплющеними очима. Стійкий запах пер..ару, здавалося б, просочив навіть стіни.
— Треба зробити так, щоб отруєння швидше минуло. Тут усе необхідне, роби!
Сперечатися марно, наділа рукавички, взяла джгут.
Минуло дві години.
Вдома, напевно, вже хвилюються. Хотіла непомітно дістати телефон.
— Не треба, я сказав, зробиш крапельницю — відпущу.
— У мене сьогодні випускний, за мною зараз приїдуть. Якщо я не відповім на дзвінки, викличуть поліцію.
— Ти не відповіси! Дай сюди! Поки вона не прийде до тями, будеш тут.
Натиснув на кнопку, і телефон згас. Бідний тато, він же просто збожеволіє.
Жінка почала ворушитися, але очі не розплющувала.
“— Господи, прийди до тями швидше! Будь ласка!”
Ліза подумки молилася, кожні пів години додавали сивого волосся батькові, це вона знала точно.
— Ренат, пити…
Жінка повернула голову, довго вдивлялася:
— Ти знайшов її? Яна, донечко, пробач.
І за що їй усе це?
Тітка, яка називає Лізу чужим ім’ям. Хоча якось серце дивно реагує на нього. Цей злочинець, який не може відкрито викликати звичайного лікаря. Дочка? Жартує? Її мама пішла з життя під час п..огів. Біла гарячка? Ще цього їй не вистачало, звідси так можна взагалі ніколи не вибратися.
— Їй легше. Я можу піти?
— Ні! Ренат, це Яна, моя дочка!
— Ви помиляєтеся, я Ліза! Документи в сумочці, перевірте. Будь ласка, Ви обіцяли! Мене чекають, батько дуже переживатиме, а йому не можна, слабке серце.
— Батько? Твій тато на небі!
— Бачите, вона марить. Зараз їй потрібен тільки спокій, добре виспатися. Я можу йти?
— Добре, йди. Тільки нікому не кажи, де була. Тебе відвезуть до машини.
— Не відпускай її, Ренат! Це Яна!
— Йди швидше, поки не передумав.
Ліза мчала додому, швидше до батька, в інше життя. Поспішала так, що забула телефон у цієї дивної жінки.
— Доню, хіба так можна, я ж хвилювався!
— Вибач, тату, я загубила телефон.
Про викрадення нічого не розповіла. Знала, батько змете з лиця землі цей дивний будинок з його неадекватними мешканцями.
Дівчата запізнилися на випускний. Але буквально за п’ять хвилин закрутилися у святковій атмосфері.
Так навіть краще — кому потрібна ця урочиста частина? І так зрозуміло, дякуємо викладачам, але слава Богу, що ми від вас йдемо! Лише під ранок Ліза повернулася додому. Поцілувала батька, який заснув у вітальні, чекаючи на свою дочку. Впала на ліжко: як же добре вдома! За хвилину побачила солодкий сон, себе маленькою.
Потім промайнула тінь, обпекла щоку, і слова:— Замовкни, зараз додам!
Раптом стало боляче й страшно, Ліза здригнулася й прокинулася. Серце калатало. Навіщо сниться така нісенітниця?
Незвично обирати місце роботи: заявки на фахівців подали вісім різних підприємств. З маленьких селищ і обласних центрів. Їй, як випускниці з червоним дипломом, дали право вибору.
Важливо все: наявність житла, наскільки розвинена інфраструктура, зарплата. Вирішальним став аргумент бабусі: якнайближче до дому.
— Я, як бачиш, старію на очах, мені потрібен лікар поруч. Будеш далеко — кого кликати? Батько сам боїться уколів, він мені навіть термометр не зможе поставити.
Вирішили, що в найближчому місті — найкращий варіант.
Звідти додому на машині 30 хвилин, на вихідні можна приїжджати. А головне, там є кінний клуб, це була пристрасть Лізи.
Ліза закохалася! Ви не про те подумали — у мешканців стайні! Коні — справжне диво на землі. Подобалося проводити з ними весь вільний від роботи час. Вдома з захопленням розповідала про тварин.
Батько був спокійний, ще б пак, адже він потайки з’їздив туди й подивився, чи хороший клуб. Господар стайні сподобався, одноліток з Кирилом. Серйозна людина, займається розведенням нової породи.
****
Бабуся сердито кинула сумку. Мало того, що на ринку не було свіжого молока, так ще й довелося купувати бозна-що. До того ж біля будинку причепився якийсь дивний чоловік:
— Доброго дня, а з Яною можна поговорити?
Ледь не задихнулася, зробила спокійне обличчя:
— Яна — це хто? Не знаю такої.
— Дівчина, що тут живе.
— Ви помиляєтеся, тут такої немає
і ніколи не було.
— Неправда, я її бачив!
— Я зараз викличу поліцію! Кажу, Ви помилилися!
Де Кирило? Треба терміново йому розповісти. Старе ім’я Лізи не випадково спливло — родичі з’явилися? Як дізналися, де вона живе?
У Кирила стиснулися кулаки. Заспокоював матір, а самому було тривожно. Дізнавався, чи не шукав хтось ту дівчинку. Загубили, і слава Богу? А тепер оговталися, згадали? Порахували, що вона вже виросла, може приносити користь. Чим більше думав, тим сильніше злився. Зателефонував адвокату, попросив приїхати.
— Стільки років минуло. Не хвилюйся, документи справжні. Ти все зробив згідно із законом, ніхто Лізу не забере. До речі, вона вже доросла, вам треба поговорити, краще, якщо це зробиш ти. І ще, треба діяти на випередження. Знайти компромат на її батьків, щось серйозне. У разі чого налякати, і вони зникнуть самі назавжди.
— Треба чекати, поки той чоловік знову з’явиться, добре, що Ліза далеко. Краще, щоб поки що не приїжджала.
— Так, було б непогано, раптом вдасться розібратися без неї.
******
Який чудовий ранок !
Ліза вискочила з ліжка. Запах дитинства… Посередині столу тарілка зі стосом улюблених млинців з медом. Відчинилися двері — бабуся! Як це сталося, що трапилося? Ліза саме сьогодні збиралася додому поїхати, побачитися.
— З татом щось?
— Ні! Він вирішив пофарбувати стіни в коридорі, там фарбою пахне. Ось, до тебе відправив на вихідні. Не проженеш? Закінчить ремонт і приїде за мною. Давай снідати, соня!
Це було чудово! Ліза влаштувала бабусі екскурсію, познайомила з конями. Захоплено перераховувала їхні переваги. Ходили в ліс, збирали польові квіти на галявинах. Сиділи весь вечір на терасі, пили чай і згадували море. Їздили минулого року, але відпочинок так швидко пролетів, не встигли насолодитися хвилями і шелестом гальки.
У неділю ввечері приїхав батько, виглядав втомленим. Сказав, що фарба ще не висохла, треба, щоб бабуся ще погостювала тут. Ліза була рада, все-таки сумувала за рідними.
Увечері приїхав адвокат.
— Що нового?
— Багато чого знайшов, цей тип у розшуку. Найпростіше — просто затримати, але краще дізнатися, хто за ним стоїть.
— А його рідна сім’я не має стосунку до Лізи?
— Він із сестрою з дитячого будинку, поки сидів за першим вироком, вона зовсім скотилася. Більше того, спалила будинок, який орендувала. І втекла, там борг чималий.
— Це де було?
— Недалеко, у Сергіївці.
— Збігається! Треба дізнатися, чи не народила вона дитину, і якщо так, то в якому році.
— Добре, зроблю.
Картина склалася. Кирило міркував про себе: «Свідоцтво про народження РАЦС видавав, а от про см..ть — ні. Звідси висновок: народила дитину, проспала все, а коли протверезіла, злякалася».
Так все і було.
Ніна дійсно подумала: «Раптом сталося щось страшне, посадять. Подавати в розшук? Навіть одяг, у якому була донька, не зможу описати».
Злякалася і забула, так адже простіше. Лише братові розповіла про доньку.
Минули роки, раптом вона виринула з безпам’ятства, а поруч — копія Ельдара! Промайнула, як міраж, і зникла. І стало шалено страшно брати в руки склянку — зникне образ у захмелілій голові.
Ніна не хотіла втратити цю тонку, як павутинка, нитку між нею і зниклою донькою. Змогла переконати брата, що дівчина, яка робила крапельницю, — його племінниця, показала фото чоловіка. І справді схожа!
Ренат почав розшукувати, тим більше, що сестра перестала вживати. Не можна так різко кидати, може й серце зупинитися.
Вмовив звернутися до лікаря заради доньки. І вона пішла! Пожалів, що не перевірив тоді у дівчини документи. Прізвище б дізнався, але ім’я Ліза — це вже щось. Знайомі в поліції є не тільки у багатіїв і адвокатів, але й у злочинців теж.
В інституті серед випускниць була лише одна підходяща дівчина. Дізнатися адресу — справа техніки. Потягнув за ниточку. Заяву про знахідку дитини Кирило написав такого-то числа, дивно, не збігається. Через два місяці після зникнення Яни.
Виходить, він її ховав? Або вкрав? На цьому можна зіграти, якщо раптом заборонить спілкуватися з матір’ю.
Отже, обидві сторони підготувалися.
Купа претензій, звинувачень, докорів. Хто кого зможе налякати? Тим часом минув тиждень, і Ліза приїхала додому на вихідні. Кирило ходив блідий, він зважився на розмову з донькою:
— Нам треба поговорити, присядь, будь ласка.
— Давай я… — Бабусі було шкода сина.
— Ні, я сам.
Ліза слухала в заціпенінні. Вона запам’ятала своє дитинство з того моменту, коли теплі морські хвилі торкнулися її ніг. Це було таке захоплення! Спробуй, забути.
Далі тільки хороше. Мама рідна, виявляється, жива. Кирило обдурив, він тоді дійсно нічого про неї не знав.
— І звали тебе…
— Яна!
— Звідки ти знаєш? Вони були тут? Коли?
Настав час батькові з бабусею заціпеніти. Як так можна, їхню дівчинку силою садили в машину! Ну тепер цей злочинець за все відповість!
— Я її бачила… Виходить, це справді моя мати? А той чоловік — батько?
— Ні, дядько, який сяде, і надовго!
— Зачекай, тату, не поспішай, мені треба добре подумати.
Кирило рішучим кроком йшов до воріт.
Настає розв’язка. Зараз покаже цьому бандиту, від..’є охоту раз і назавжди лізти в життя Лізи. Відчинив двері…
Ренат ледве тримався на ногах.
— Будь ласка, запам’ятайте, монастир у … Ніна там, благаю вас, не відштовхуйте її, вона хороша. Захистіть її, я вже не зможу…
Ослаблені ноги підкосилися, і він впав на землю! Лікар швидкої допомоги похитав головою:
— Навряд чи довеземо. Дізнавайтеся, у третю дзвоніть, поїхали!
Через тиждень Ліза сказала батькові:
— Я хочу її побачити.
— Поїхали!
— Ти знаєш, де вона знаходиться?
— Знаю.
Перед храмом був невеликий сад.
Жінки в чорному одязі наводили порядок. Підмітали доріжки, білили стовбури тоненьких дерев, садили квіти.
— Сестро, це до тебе.
Обернулася, втомлені очі дивилися з якимось внутрішнім болем.
— Яна!
— Я Ліза!
Простягнула руку, намагаючись утримати. Як же Ніна мріяла про цю мить!
— Так, пам’ятаю! Не зникай, будь ласка! Вибач мене, зіпсувала життя…
— У мене воно було чудове!
— Буду молитися за нових батьків. Вони врятували тебе тоді, а мене зараз. Ви дозволите нам спілкуватися? Я не прошу багато, лише бачити дочку, знати, що все гаразд.
— Якщо вона сама захоче.
— Так, я розумію. Для мене дуже важливо, щоб дочка була щаслива.
Поцілувала Лізу в щоку:
— Я тебе дуже люблю, чуєш? І тепер можу бути спокійна, поруч хороші люди.
Повернулися додому. Поки Кирило затримався в машині, Ліза пішла відкривати ворота. Біля них стояла дівчина.
— Когось шукаєте?
— Так, я Ліза! Тут живе мій батько.
Але це вже зовсім інша історія…
