Антон пішов від Рити несподівано, у дощовий травневий вечір, залишивши на кухонному столі ключі від квартири й обручку.
Мовчки зібрався, застебнув велику чорну валізу – і вийшов у залиту золотим світлом ліхтарів ніч. Рита не плакала, нічого не питала, тільки відчужено дивилася. А потім, коли зачинилися двері, розділивши життя на горезвісні “до” і “після”, до болю стиснула пальцями скроні в марному прагненні утримати уламки реальності.
– У мене вже давно є інша, – спокійно сказав Антон за півгодини до того, як пішов. – Ти її знаєш. Віка.
– Із твоєї роботи?
Голос здригнувся, у ньому почулися зрадницькі сльози – а Рита так не хотіла показувати чоловікові свій біль! Але Антон, здається, нічого не помітив.
– Так.
Більше вони нічого одне одному не говорили. Рита раптом згадала, як Надя, найкраща подруга, переконувала її в зраді Антона – а вона не бажала вірити, відмахувалася, сердилася. Обурювалася: “Ну що ти таке несеш?!” Виявилося, що Надя мала рацію.
– Усі вже знають, крім тебе, – твердила вона. – Він із Вікою цією сплутався, з Мирошниченко. На ній клейма ставити ніде, а він, дивись ти, щось знайшов!
– Пробу, – машинально поправила Рита.
– Що?..
– Говориться: пробу ставити ніде, а не клеймо.
– Та яка різниця! – Надя роздратовано махнула рукою, відкинула назад пасмо довгого волосся. – Головне, що в нього на боці візаві є, а ти все ніяк рожеві окуляри не знімеш.
Серце Рити здригнулося, забилося гаряче й часто. Так, вона бачила факти, але закривала на них очі. Бачила, як раптом Антон почав причепурюватися, виходячи з дому, як затримувався на роботі, відчувала запах чужих парфумів на його сорочці.
Але він запевняв, що парфуми належать сестрі, а затримки… то вони завжди були, чому ти звернула увагу тільки зараз?
І Рита вірила. Точніше, хотіла вірити, вперто відвертаючись від очевидного. “Він не такий, – повторювала сама собі. – Ми не такі. Ми кохаємо одне одного!”
Правда виявилася не просто гіркою, а хльосткою, як ляпас.
– Мені набридло брехати, – кинув Антон, ховаючи очі.
А Рита, ледь стримуючи сльози, жбурнула в нього чашку – ту саму, спільну, з написом “Назавжди”. Осколки задзвеніли по підлозі, немов насміхаючись над її наївністю.
– Я не хочу тебе більше бачити, – сяк-так вичавила Рита і відвернулася.
* * *
Віка щосили святкувала перемогу. Вона анітрохи не приховувала, що відвела чоловіка в іншої – її пости в соцмережах рясніли фотографіями з Антоном і ледь не відкритою зловтіхою.
Ось вони в Парижі, ось у Римі – годують голубів, ось на Балі – п’ють коктейлі на пляжі з білим піском. І до всіх фото вона писала нотатки на кшталт “Деякі пані навіть не розуміють, коли стають тягарем”, або “Від жінок певного типажу чоловіки не просто йдуть, а тікають”.
Вона знала, що Рита дивитиметься її сторінку, і навмисно прагнула завдати болю, потоптатися по і без того знищеному самолюбству і гордості.
Рита, гортаючи стрічку о третій годині ночі – після того, як Антон пішов, її довго мучило безсоння, – відчувала, як кожна літера, кожен символ безжально палить її серце. Антон на її прохання зупинити свою нову дружину лише холодно кинув:
– Не драматизуй. Якщо тобі не подобаються наші знімки, просто не заходь у її акаунт – і буде тобі щастя. А вона у себе може викладати все, що їй заманеться. Це її особистий простір, якщо ти не знала.
Рита мовчки кинула слухавку і одразу ж занесла номер тепер уже колишнього чоловіка в чорний список. Туди ж полетіла і його нова дружина. Без жалю, стиснувши зуби, стримуючи ридання, що підступали. Ні, вона не дозволить їм сміятися над нею, не дозволить побачити свій біль. Відтепер у її житті Антона немає – а отже, і поводитися потрібно відповідно!
Але вистачало її ненадовго, а рани все ніяк не загоювалися. Спершу Рита почала активно ходити на побачення, безсоромно фліртувала, болісно намагаючись зрозуміти, що сама відчуває в цей момент. Деякі стосунки навіть тривали кілька місяців – здавалося б, щасливі, цікаві, з перспективою, але щоразу все закінчувалося нічим.
Рита знову і знову приходила до тієї самої зяючої порожнечі в серці, що утворилася після розриву з Антоном – а коли всередині порожнеча, звідки там узятися місцю й матеріалу для чогось нового?
Потім вона вирішила, що потрібно змінити спосіб життя, і почала підшукувати нову роботу. Підвернулося відразу кілька підходящих варіантів, і вона вибрала один.
Минув рік.
Час штопав рани наче невмілий хірург – повільно, грубими швами. Закрутився швидкоплинний роман із колегою, переріс у щось більше, навіть з’явилося щось, віддалено схоже на почуття, – і ось Рита знову пішла до РАЦСу, сподіваючись, що цього разу все буде по-іншому.
Шлюб розсипався через два роки. Другий чоловік сумно похитав головою, отримавши свідоцтво про розлучення, сказав тихо: “Ти все ще боїшся довіряти”.
Рита не стала сперечатися.
А Антон і Віка здавалися ідеальною парою. У них з’явилися на світ дві прекрасні, схожі на янголят доньки, вони всією сім’єю регулярно їздили у відпустку на райські острови, каталися на яхтах, плавали з дельфінами і черепахами.
Рита вже давно не шукала їхніх фото, вони самі періодично траплялися у стрічці. Медитувала, плакала в подушку, навіть ходила до церкви ставити свічки, молила дати їй спокій і умиротворення.
І одного разу раптом прокинулася, зрозуміла, що вже давно не думала про Антона. Він став усього лише частиною її минулого, життєвим досвідом – і думки про нього більше не завдавали пекучого нестерпного болю.
Іноді відгукувалися смутком – але й тільки. Спогади немов посіріли, вицвіли, і Рита почувалася як після довгої-довгої хвороби – розгублено озиралася на всі боки, вдихала запах весни і розуміла: світ же не замкнувся на одній тільки цій людині. Світ – ось він. Цілий, величезний і прекрасний, і попереду – ціле дивовижне життя…
Це було не як у кіно, не як у книжках – просто одного дня прокинулася, вдихнула запах ранкової кави, подивилася у вікно… і раптом розсміялася, відчувши себе повністю здоровою.
Час все-таки навчився лікувати.
* * *
Дмитро з’явився в її житті тихо, як осіннє сонце. Вони зустрілися в книжковій крамниці – обидва в один момент потягнулися до одного й того ж тому .
Дмитро був спокійним, розміреним, передбачуваним і таким надійним, яким і має бути чоловік. Про таких зазвичай кажуть, що з ним – як за стіною. А ще в нього були сумні очі. І історія, схожа на Ритину.
“Ми як два зламані пазлики”, – жартував він.
Вони часто ходили разом у кав’ярню – їм подобалася одна й та сама, з вінтажним колоритом і напрочуд смачними десертами. Купували завжди одне й те саме: медовик і чорну терпку каву; і Риті подобалася ця спокійна стабільність і впевненість у завтрашньому дні.
Поруч із Дмитром було надійно, затишно, тепло – і вона відігрівалася, відтавала. Оживала. Можливо, навіть розквітала. Заново.
Одного недільного ранку їй зателефонувала Надя. Для галочки поцікавившись, як справи, вона розповіла, що Антон із Вікою розлучаються.
– Дуже галасливо ділять майно причому! Вікусик вимагає аліменти навіть на собаку. Налаштовує дочок проти нього. Треба зауважити, у неї виходить.
Рита неспішно відпила свою каву. Вона сиділа на кухні у себе вдома, Дмитро ще спав – годинник показував тільки восьму ранку.
– Навіщо ти мені це розповідаєш? – запитала відсутнім тоном. – Їй-Богу, Надю, мені анітрохи не цікаво.
– Як це? Ти стільки років за ним сльози лила.
– Ну… а тепер не ллю, – знизала плечима Рита.
– Що, ось зовсім-зовсім усе одно?
– Так. Надю, уже чотири роки минуло. Невже ти думала, що я до кінця життя буду за Антоном страждати?
– Ні. Не думала. Просто повідомляю.
Рита підвела брови і засміялася. Якби ще два роки тому їй хто-небудь сказав би, що ім’я Антона не викликатиме в неї жодних почуттів, вона б нізащо не повірила. Адже він був її життям! Її сенсом! Серцем!..
А виявилося, що по-справжньому вона його ніколи й не кохала. По-справжньому в неї – з Дмитром. А до Антона вона відчувала хіба що пристрасть. Прикро було тільки те, що вона так пізно це зрозуміла і так пізно прийшла до справжнього щастя.
– Ні, Дмитре, я не хочу до Таїланду, – сердилася в слухавку Рита. – І на Балі я не хочу. Куди хочу? Ну, наприклад… Не знаю! Давай я подивлюся в інтернеті, потім скажу.
Вона, хмурячись, втупилася в екран телефону. У кав’ярні пахло корицею і свіжою випічкою, за стійкою метушився молоденький бариста. Ну і куди поїхати у відпустку?
Здається, вже скрізь були. Знову дивитися одні й ті самі країни зовсім не хотілося, а ідей, куди вирушити цього разу, не було жодних.
– Рито, – раптом покликав знайомий голос, і вона підняла очі.
Біля її столика стояв Антон. В очах – втома, у мові та рухах – нудьга і рутина.
– Привіт.
– Привіт, – ввічливо посміхнулася Рита. – Несподівана зустріч.
Він, не запитавши дозволу, сів навпроти, пильно подивився на неї. Вона зніяковіла і відвела погляд.
– Стояв, дивився на тебе зараз півгодини, ти навіть не помітила, – з легкою образою в голосі сказав він. – Усе така сама. Навіть парфуми не поміняла.
Рита розгублено повела плечем.
– Це докір?
– Ні, що ти.
Вони помовчали.
– Загалом, стояв, дивився і зрозумів раптово одну річ. Краще б… я з тобою постарів. Ніж із нею, – у куточках втомлених очей раптом засвітилася теплота, тон голосу став м’яким, спокійним, упевненим.
– Я тебе проґавив, і я сам винен. Але мені дуже приємно тебе бачити. І дуже боляче, що можливості бути з тобою більше не буде.
Рита не знала, що відповідати. Його слова не знаходили відгуку в її серці – воно по самі вінця було наповнене коханням до іншого чоловіка. Та й не тільки коханням – життям. Роботою, дітьми, всіма цими спогадами з поїздок, собакою, якого вони завели нещодавно… Вона м’яко посміхнулася.
– Мені час. Чоловік чекає.
Вона пішла, залишивши недопитий капучино зі слідом помади по краю чашки. Антон ще якийсь час сидів за столиком, вдихаючи аромат її парфумів, потім зітхнувши, встав і пішов геть.
Рита йшла вулицею, мружачись від яскравого сонця. Теплий вітер м’яко перебирав її волосся, а в голові крутилася фраза, яку вона так і не сказала Антонові: “Дякую, що ти тоді пішов”.
Якось раз Рита дивилася фільм про теорію паралельних реальностей – і, можливо, там, у якійсь із них вони з Антоном були двома нещасними старими людьми похилого віку, що ділять одне ліжко і важке мовчання. Але тут, у цій реальності, її світ пахнув кавою, книжками і завтрашнім днем, який належав тільки їй – і Дмитру. І їхній родині. Їхньому життю.
А Антон, виходячи з кав’ярні, раптом зрозумів, що навіть не запитав, як у неї справи.Спеціально для сайту Stories
