-Мамо, що сталося? Чому ти плачеш? Бабусю? А ти чому тут, а не на дачі? Що сталося?
Мати ридала, бабуся сиділа сумно стиснувши губи, Віті ніхто нічого не говорив.
-А я тобі, Любка, казала, казала, що він негідник, а ти не вірила, цілих шістнадцять років…
Ось не слухала мати, а тепер отримуй, он він стоїть, як його годувати-поїти-взувати-одягати думаєш? Він же вже майже чоловік.
Лільку як будеш утримувати? Підросте дівка, бантики – шпильки раєм здадуться, ліфчики – сорочки, сукні, та спідниці, ось де ти отримаєш.
Або на маму сподіваєшся? Так не сподівайся, мати не вічна, дурепа ти, Любка, як є дурепа.
-Мамо, замовкни ти… без тебе нудно!- реве мати.
-Нудно їй, нудно. Далі гірше буде на старості років без чоловіка залишитися.
-Я не стара, – верещала мати, – мені ще немає сорока!
-Немає, та тільки Юрко щось на молодуху тебе проміняв, а ти ось сиди, не стара вона, подивіться.
Так Вітя став дорослим.
Йому було чотирнадцять років, коли батько залишив їх з матір’ю і маленькою сестрою і пішов до коханки, ні на які аліменти розраховувати не доводилося, в країні почали відбуватися незрозумілі речі, ніхто його притягати не став, ну бовтається виконавчий лист і нехай бовтається.
Мати вила, бабуся її пиляла, оселилася у них і щодня довбала матері маківку, що та нікчемна, дітей навіщось народила, а от слухалася б маму…
Кожен раз сідаючи за стіл, Вітька відчував важкий погляд старої, яка, стиснувши губи, голосила, як їй важко дісталася пенсія, на яку вони четверо змушені жити.
От якби Любка послухала свого часу матір, та не вийшла б за цього… то зараз би як сир у маслі каталася, а то он…
Вітька намагався втекти з дому, щоб не слухати злісні бабусині голосіння, мати ходила на свою, нікому не потрібну роботу в бюро, за яку не платили ніяких грошей.
– Працювала б на консервному заводі, так хоч би консервами давали зарплату, я б обмінювала на інші продукти, а так що, так нічого. На бабусину пенсію багато не розбіжишся.
Вітя тинявся по базару, чого приховувати, думав, де що вкрасти, може булку якусь або пиріг, їсти хотілося так, що кола перед очима сині з червоним, плили.
-Гей, хлопче, заробити хочеш? – біля кіоску стояла тітка, палила і дивилася на Вітю.
-Так, а що потрібно робити?
-Мішки з борошном перетягнути зможеш?
-Так.
Тітка Уля, так звали ту жінку, нагодувала хлопця досхочу, дала з собою випічки, грошей і веліла приходити двічі на тиждень, робота йому буде, точно.
Так Вітя почав заробляти гроші, і в черговий раз, коли бабуся починала свою пісню про те, як вона годує всю сім’ю, Вітя просто дивився на неї важким поглядом.
Вітя дорослий, Віті чотирнадцять.
Найближчі десять років він не розгинаючись ґарував.
Навчався, працював, здобував освіту, в армію його не взяли, посприяла тітка Уля. Вона взагалі велику роль зіграла в долі хлопця, в порівнянні з інфантильною і вічно плачучою матір’ю, тітка Уля була святом, позитивною людиною, мудрою і розумною, а також вчила Вітьку життя.
Сама тягнула трьох дітей і стару-матір, не сумувала, з вчителя, перекваліфікувалася в продавця, а що поробиш? Діти з матір’ю, їсти хочуть.
Через багато років зізналася, що відразу помітила Вітьку і вирішила хлопця врятувати від майбутнього, в яке він мало не зробив крок, адже вкравши раз, він почав би і далі, а там…
Мати Віті нічого цього не знала, вона була вся у своєму горі, за чоловіком, який проміняв її, як потім виявилося, на не таку вже й молоду, але веселу і пустотливу, яка була з ним на одній хвилі.
Вітя працював, навчався, познайомився з хлопцями, які займалися комп’ютерами, що було дивиною для того часу, і почав з ними заробляти.
Прокинувся в двадцять чотири, сестрі допоміг вирости, Ліля ні в чому не мала потреби, бабуся пом’якшала, давно приймає його як рівного, радиться, кращий шматок Віті намагається покласти, годувальник.
Дівчину зустрів, начебто кохання, та чому начебто, кохання звичайно, одружився.
Квартиру треба хорошу, бабуся свою продала, всі гроші Віті віддала. Свої заощадження ще добавили. Купили квартиру, треба б ремонт зробити. І знову Віті треба піднапружитися, а як же? Він чоловік, годувальник.
Ще матір з бабусею не кинеш, сестру знову ж таки, Лілечку.
Син народився, дружина вирішила другого народжувати, з декрету в декрет, та й добре це, старший під наглядом, ось молодшому три, старшому п’ять.
Дружина питає, чи може вона до того часу, як діти підуть до школи, сидіти вдома? Підготує якраз?
Звичайно, навіщо мотатися. Вітя вирішує розширитися, тут вже тісно.
-Може не будемо цю квартиру продавати? Двоє хлопців все ж ростуть? – пропонує дружина.
-Звичайно, не будемо, іпотеку візьмемо.
Сестра заміж зібралася, на весілля грошей треба, щоб перед сватами в бруд обличчям не вдарити, плаче мати. Дав. Сестрі треба на початковий внесок, дав.
Відпустка? Яка така відпустка? Гроші самі з неба не сиплються.
Сім’ю на море на місяць, нехай відпочинуть, хлопцям морське повітря корисне, та й дружина втомилася вдома в чотирьох стінах сидіти.
Мати з бабусею вже в літах, їх в пансіонат.
Сестрі треба допомогти.
Що? Друзі Туреччину побачили, Єгипет.
Як на дачу вже їздять.
Ну молодці, добре, Вітя радий за них, йому не до відпусток, он скільки ротів на шиї сидить.
-Дурень ти Вітька, ой дурень, весь у бабусю свою, – стукає новими зубними протезами бабуся, про що це вона? Він же старається для них.
-Ти що, бабуся, який відпочинок, треба брати, поки в руки йде, працювати.
Машини купив, собі і дружині, а що вона пішки хлопців по гуртках водити буде?
Чоловікові Лілі допоміг з машиною, ну не може він працювати як Вітя, а що ж тепер сестрі страждати з племінницею?
Бабусі не стало, мати в літах, болячок купа, до себе забрав, дружина не втручається, воно й зрозуміло, у них зі свекрухою ніколи не було теплих стосунків, та дружина і так з хлопцями зашивається підлітковий вік, от до Туреччини їх відправив, матір до пансіонату, одну, без бабусі, бабусі вже немає.
Сестрі треба допомогти, хоч в Одесу поїхати.
Двоє племінників у нього вже, у Віті. Що ж поробиш, крутись дядько, як хочеш.
Він і крутиться, Вітя.
Ось і матері не стало, вже сивина на скронях.
Старший поїхав в інше місто, інший раз у дружини питає, що ж син не приїжджає і не дзвонить, проявляє себе тільки коли грошей треба.
Дружина зашикала, як це не дзвонить, кожен вечір їй віддзвонює.
-Чому мені не дзвонить? – питає Вітя.
Дружина знизує плечима, а навіщо, мовляв, живий здоровий, матері дзвонить…
Заскребло у Віті на серці, він до молодшого, той теж на своїй хвилі, грошей дай і йди тату, не заважай.
Що ж це таке, га?
Не встиг озирнутися і життя минуло чи що?
Згадав, як пісню хотів написати, в юності, навіть десь слова написані і ноти.
Згадав, як про гітару мріяв, пішов і купив, та ось так…
Додому приніс, дружина дивиться глузливо, навіщо цей мотлох потрібен?
-Тату, грошей дай.
-Яких грошей?
-Мені в Харків до брата їхати, ти чого мені не кинув на карту, я ж матері говорив.
-Ось у матері і питай.
-Вітя… ну справді, хлопчикові потрібно відпочити, розвіятися, у нього заліки були…
-Нагадай, скільки років хлопчикові?
-Вітя, ти що? Це ж твій молодший син. Ось молодець татусь, не знає скільки років синові, ображено стиснув губи.
-Скільки років хлопчикові, я питаю!
-Ну двадцять один…
-Двадцять один! Двадцять один рік і все у тата гроші трясе?
-Я ж вчуся…
-Я теж вчився і працював, а ще підробляв… з чотирнадцяти років…
-Вітя!
-Що Вітя? Що Вітя? Сидиш як… як… Ааа, та ну вас…
Вітя йде, грюкнувши дверима.
Дружина плаче, дзвонить подругам, дзвонить сестрі Віті, Вітя поганий, Вітя залишив без відпочинку дитину, хлопчик пішов з дому, грюкнувши дверима…
Де Вітя, нікого не цікавить.
А Вітя орендував квартиру на добу, написав заяву на відпустку, чого ніколи не робив, і спить Вітя, він ніколи не висипався, ніколи, хіба що в дитинстві, але дитинство не рахується.
Вітя хоче навчитися жити.
Так-так, пожити.
Поїхати в Африку, не в Єгипет, ні, хоча туди теж, Вітя хоче в Кенію, Вітя хоче в Ісландію.
Навчитися грати на гітарі, вивчити іспанську, відправитися в кругосвітню подорож.
Вітя просто хоче пожити…
Він всім допоміг, можна Вітя поживе?
Дзвонить дружині: вибач, погарячкував, втомився. Поїхали в Африку? В Ісландію? Може, хочеш кудись? Може, мріяла про щось в юності, давай виконувати?
Хто пив? Я не пив. При чому тут хлопчики? Вони дорослі, самостійні, давай поживемо разом, га?
Що значить ні? Як так не можеш? А як можеш? У кого вік не підходить?
Серйозно?
Ну добре… Тоді прощавай.
А в цей час, дружина Віті, обдзвонюючи втретє спільних друзів, повідомляє всім, яким виявився негідником цей Вітя.
Залишив її з двома дітьми, без доходу, вона життя на нього поклала, синів йому народила, а він…
-Ех, Вітя, Вітя, ну як же ти так? – хитають головами друзі, – що ж ти, Вітя? – дивляться тужливими очима на фотографії Віті, – як же ти так, Вітя?
Як же ти так міг? Зміг? Ех, Вітя, Вітя… негідник ти все ж Вітя…
А Вітя вчиться жити, коли – то ж треба. Хто його знає, може і негідник, а може і ні, кожен зі своєї дзвіниці судить…
Спеціально для сайту Stories
