Валентина сьогодні прийшла з роботи пізніше звичайного. Надійшов новий товар, і директор сказав, що, поки його не приймуть, ніхто додому не піде. Якщо, звісно, завтра не хочуть отримати розрахунок.
Валентині дуже хотілося плюнути в нахабні очі директора і піти, але вона не могла дозволити собі цього – у неї чоловік уже четвертий місяць сидів без роботи.
“Добре хоч на вечерю є котлети, можна буде швидко зварити макарони та піти спати”, – подумала вона.
Коли жінка зайшла до квартири, Михайло – її чоловік – сидів у кріслі перед телевізором із банкою пінного в руках.
– Ну що? Ти дзвонив щодо роботи? – поставила йому Валентина традиційне запитання.
– Телефонував, сказали, що треба почекати, вони самі мені передзвонять, – відповів чоловік.
– Михайле, ти влаштуйся хоч куди-небудь. Ельці треба буде за навчання заплатити. Адже останній курс! Це майже три мої зарплати! Якщо я буду все літо відкладати, нам навіть на хліб не вистачить.
– Я не хочу хоч куди-небудь! Я не винен, що на заводі обладнання поміняли на нове і до верстатів поставили хлопчаків, які якісь програми знають!
– А я тобі казала – йди вчитися! Микола пішов – безкоштовно, коштом заводу, і тепер зарплату більшу, ніж раніше отримує, – нагадала чоловікові Валентина.
– Микола мене на три роки молодший, а мені того й гляди п’ятдесят стукне. І ти хотіла, щоб я поруч із хлопцями за партою сидів? – обурився Михайло.
– Звісно, на дивані весь день лежати зручніше, – проворчала дружина і попрямувала на кухню.
Там вона поставила на плиту каструлю з водою для макаронів і стала мити посуд, який за день накопичився в раковині.
Потім заглянула в холодильник – котлет не було. “Значить, чоловік повечеряв, не чекаючи мене”, – подумала Валентина і поклала собі в тарілку макарони. Потім знову зазирнула в холодильник, знайшла там підсохлий шматок сиру і потерла його.
На кухню зайшов Михайло.
– А мене ти вирішила сьогодні вечерею не годувати? – з викликом запитав він.
– Я думала, що ти вже поїв – котлет немає, – відповіла дружина.
– Котлети я ще на обід з’їв.
– А борщ? – запитала Валентина.
– Ти що думала, я одним борщем наїмся? З яких це пір ти стала рахувати, скільки я їм? – обурився чоловік.
Валентина посунула йому свою тарілку. Михайло взяв її і пішов у кімнату.
Жінка поклала собі трохи порожніх макаронів і задумалася.
Її зарплати продавця-касира в мережевому супермаркеті вистачало тільки на оплату комунальних платежів і харчування. Якщо Михайло не влаштується на роботу, то доведеться брати кредит, щоб оплатити навчання доньки, ще питання, чи дадуть його, а якщо дадуть, як віддавати – зарплати у них у місті маленькі.
Попросити в Катерини? Бо ж не дасть, хоча Валентина знала, що у старшої доньки, яка жила з чоловіком у Києві, гроші були.
“Попросила два роки тому на навчання Елі, а Катерина відмовила”, – згадала жінка.
Сумні роздуми Валентини були перервані приходом молодшої доньки.
– Мамо, а в мене радісна новина – я заміж виходжу, – випалила вона, увірвавшись на кухню.
– Заміж? За кого?
– За Кирила, звісно! За кого ще? – вигукнула донька. – Цієї суботи його батьки до нас свататися прийдуть.
– А чи не зарано вам одружуватися? І ти, і він ще вчитеся. Вам по дев’ятнадцять років.
– Мамо, у нас дитина буде, – майже прошепотіла Еля.
– Господи! Михайле! Ти чуєш, що донька каже?
Вислухавши дружину і доньку, чоловік запитав:
– А що ви від мене хочете?
– На роботу влаштовуйся! – сказала Валентина. – Гроші потрібні і на навчання доньці, і на весілля.
– Так, тату, ми вже заяву подали, весілля буде наприкінці липня – в останню суботу. Я сукню таку гарну вибрала – усі заздрити будуть! А святкувати ми з Киилом вирішили в ресторані “Біла Акація” – там зал великий, можна хоч сто людей запросити!
– А на які гроші ви все це плануєте робити? – запитала мати.
– Ви з батьками Кирила скинетеся. Ви що, не можете коханій доньці весілля оплатити? Хочете, щоб ми, як жебраки, просто розписалися і відзначили це в піцерії? Ось вже не очікувала від вас! – Еля готова була розплакатися.
– Елю, почекай, не влаштовуй істерики, ми з татом що-небудь придумаємо, – сказала Валентина.
– Що ви можете придумати?! Кредит беріть, якщо у вас грошей немає. Але щоб весілля у мене було таке, як я хочу! І спробуйте тільки зганьбити мене перед батьками Кирила і сказати, що у вас грошей немає!
Еля заридала і кинулася у свою кімнату.
– Так, – сказала Валентина, – а от не змусив би ти мене тоді відправити Катьку до моєї матері, жила б вона з нами, зараз вона точно грошей дала б.
– Я тобі відразу сказав, що чужих дітей утримувати не буду, а відправити її до бабки ти сама вирішила. Та ще й аліменти від її батька туди посилала, – нагадав дружині Михайло.
– Не всі аліменти, а тільки половину. Для села і цього було багато, – відповіла Валентина.
– А ти все-таки зателефонуй Катерині. На жалість натисни. Скажи, весілля, мовляв, у сестри твоєї молодшої, племінник у тебе скоро з’явиться, а грошей у нас немає. Попроси тисяч двісті, може, хоч половину надішле. Та пообіцяй, що в борг візьмеш, потім віддаси, – порадив Михайло дружині.
– З чого це я віддавати буду? – здивувалася вона.
– Ні з чого. Але пообіцяти ж можна. А потім замнемо якось.
Катя натиснула на кнопку завершення розмови і поклала телефон на стіл.
– Знову мати дзвонила? – запитав Олексій – її чоловік. – Грошей просила?
– А вона з іншого приводу не дзвонить. Два роки мовчала, а тепер, видно, зовсім припекло, – відповіла Катя.
– І скільки просить?
– Двісті тисяч. На навчання і на весілля Елі.
– Ну, двісті – це вона загнула. А тисяч тридцять як весільний подарунок у принципі перевести можна, – сказав Олексій.
– Ні, жодної копійки. Ні за що й ніколи. Я собі клятву дала – раз вони мене із сім’ї викинули, так тому й бути, і вони мені не сім’я.
– Я пам’ятаю, ти говорила, що мати тебе до бабусі в село відправила, коли вдруге заміж вийшла. Але це було давно, може, вже помиритеся, – запропонував Олексій.
– У бабусі мені було непогано. Ми жили бідно, але дружно. Бабуся мене жаліла. А мати приїжджала спочатку чотири рази на рік, потім два, а останнім часом взагалі не з’являлася. А одного разу, мені було років одинадцять, бабуся потрапила в лікарню, і мати мене забрала додому.
Я прожила в них два тижні і була дуже рада знову поїхати в село. Такої образи, як у ті два тижні, я не відчувала ніколи в житті. Мало того, що я побачила різницю між тим, як живе і що має Еля, і тим, у яких умовах живу я, так мене ще постійно обмовляли: “Не чіпай, це для Елі”.
Причому це стосувалося всього: починаючи з дитячих книжок і ляльок, закінчуючи солодкими сирками, які в сільському магазині не продавалися.
– Але це зовсім дитяча образа, тобі треба її відпустити, – Олексій погладив дружину по руці.
– А знаєш, я тоді не могла зрозуміти і зараз не розумію, чому вона зі мною так, адже я теж була її дочкою. Невже можна було відмовитися від своєї дитини тільки тому, що якийсь чоловік заявив, що чужих дітей годувати не буде?
Коли я вступила до університету, бабуся, відриваючи від своєї мізерної пенсії, надсилала мені щомісяця по тисячі.
Я попросила в матері переказувати мені хоча б аліменти, які виплачував мій батько, – вісімнадцять мені виповнилося тільки в лютому. Але вона сказала, щоб я крутилася сама – нема на що вчитися, то йди працюй. А гроші потрібні, щоб Елі нову сукню для бальних танців купити і щоб оплачувати заняття.
– Ну, ти ж якось викрутилася.
– Викрутилася. До вісімнадцяти мене нікуди офіційно не брали, підробляла, де могла. А коли зовсім не було грошей, приходила в студентську їдальню і брала склянку чаю. Благо, що нарізаний хліб на столах у тарілках лежав. Так от і викрутилася.
Потім уже в кафе прибиральницею влаштувалася – працювала вечорами і вчилася. Ось тоді я для себе й вирішила, що для мене ці люди не існують. Адже мої проблеми їх ніколи не хвилювали. І зараз я сказала матері, що в нас іпотека, а я в декреті. А вона навіть не запитала, хто в мене – донька чи син. Пропустила повз вуха. А коли в нас було весілля, я їх запросила, але вони навіть смс із привітанням не надіслали.Спеціально для сайту Stories
– Я все зрозумів. Дай-но твій телефон.
Олексій узяв телефон дружини і заніс номер її матері в чорний список.
– Ти не заперечуєш? – запитав він.
Катя похитала головою. Усе, тепер її не цікавить, як живуть її так звані родичі.
А в будинку Валентини та Михайла в цей час відбувалися цікаві події. Щоб знайти грошей на весілля Елі, Валентина поїхала в село до матері.
– Мамо, тобі вже важко одній із господарством справлятися. Давай будинок продамо, а ти до нас жити переїдеш. Елька заміж виходить, ти в її кімнаті жити будеш. Куди тобі одній – один город цілих дванадцять соток, – умовляла Валентина матір.
– Ні вже, я де жила, там і залишуся. Поки сили є – працюю, скільки зможу, стільки й зроблю. Город мені Микола Седих на тракторі зорав навесні, грядки я сама зробила.
Торік Катерина з чоловіком приїжджала, так її Олексій паркан полагодив. Пенсії мені вистачає, та ще Катя то грошей надішле, то до свята посилочку. Не бідую. А в чужу хату не поїду.
Довелося Валентині кредит брати й чоловіка на роботу виштовхувати. А після весілля молоді прийшли жити до Валентини та Михайла – зі свекрухою Еля не ужилася – вона зроду ніякої хатньої роботи не робила. А якій свекрусі це сподобається?
У середині лютого Еля привела у світ доньку. Місяць сама з дитиною сиділа, потім Валентині й матері Кирила довелося по черзі відпустку брати, щоб Еля могла коледж закінчити.
Зате потім вона заявила чоловікові і батькам, що тепер буде три роки з дитиною сидіти і працювати не має наміру.
А Михайлу довелося забути про те, що вечір можна спокійно провести біля телевізора – у нього тепер сім’я велика. І головне – всі свої, чужих немає.Спеціально для сайту Stories
