За своє життя я зустрічала багатьох людей. І знала, що навіть у найчеснішого праведника десь у душі є неприємна таємниця, але що поробиш, такі вже ми люди і є. Мій батько пішов із сім’ї, бо зберігав свій секрет.
Він не був щасливий у шлюбі. Усі роки, які він провів зі людьми, які були йому тягарем. А потім якось за обідом його прорвало: ні з того ні з сього він разом виклав усе, як є. Здавалося б, чому раніше мовчав?
Злякався, не бажаючи втратити сім’ю. Одного разу не витримав і просто в усьому зізнався. Зараз цю ситуацію можна сприйняти інакше, але, будучи дитиною, я просто зненавиділа тата. Як він міг кинути нас і зібрати речі?
Чоловік теж зберігав свій секрет подалі від людських очей. Але розкрити його допоміг випадок. Одного разу машина чоловіка припаркувалася поруч з моїм улюбленим магазином. А я якраз проводила закупівлі на тиждень.
Із салону авто показався сам чоловік і його довгонога таємниця. Здавалося б, усе банально і відбувалося вже тисячу разів. Але чи ставало від цього легше? Зовсім ні. Коли син привів наречену, мені хотілося любити її як рідну.
Але виходило це так собі. У дівчини вже була дитина, а сама вона була не з надто забезпеченої родини. Поводилася скромно, навіть відсторонено. Я ж цінувала в людях відкритість і чесність, але весілля все ж відбулося.
Єдиний син, радісна подія. Потрібно намагатися думати, що далі все піде добре. Потрібно не зациклюватися на минулих невдачах і намагатися дивитися на людей з найкращого боку. Принаймні, намагатися.
Молоді переїхали у квартиру, яка дісталася синові від бабусі. Офіційно вона була записана на мене, але для молодої сім’ї, та ще й із дитиною, потрібне було житло. Нічого особливого, старий ремонт і так собі район, а все ж свій кут.
Минуло півроку, і справи йшли нормально. Син працював, невістка сиділа вдома, але знайшла невеликий підробіток, щоб теж вносити лепту в бюджет. Загалом нічого особливого.
Я вирішила не лізти в чужу сім’ю і свої внутрішні побоювання залишити при собі. Скільки було випадків, коли свекруха псувала стосунки? І не злічити. Але з часом почали з’являтися тривожні дзвіночки.
Не те щоб невістка чогось вимагала або якось негативно себе проявляла, але кілька разів від неї було чути чіткі сигнали про переїзд. Мовляв, квартирка маленька, а їх троє. Треба б розширюватися. У житловому сенсі.
Так з’ясувалося, що в планах у молодої жінки було продати бабусину квартиру, взяти іпотеку і придбати будинок. Нібито на вторинному ринку є багато непоганих варіантів за стерпною ціною.
Та ще й ремонт робити не доведеться. А життя за містом піде тільки на користь: свіже повітря і хороший стимул для придбання автомобіля. Чого тягнути-то? Варіант, звісно, непоганий. Навіть дуже.
Особливо якщо особисто ти нічим не ризикуєш. У тому сенсі, що квартира була бабусина, іпотека, природно, цілком лягала на плечі чоловіка. Якщо розлучення – половину спільно нажитого забере, можна і не загортати.
Синові ідея здалася непоганою: ще б пак, закоханий молодий чоловік заради дружини піде на все. А ось у мене була протилежна думка. Життєвий досвід дістається важко, зате може непогано допомогти в майбутньому.
Тоді я вирішила поговорити з невісткою, віч-на-віч. Запросила її до себе, ніби поговорити по-жіночому. Син був не проти, та й пора вже було. Дружина-то була не надто товариською. Такий характер.
Під час зустрічі вона поводилася нормально. Посміхалася, прийшла з подарунком, розповідала про сина. Ну а як, родичі ж все-таки. Потім я вирішила перейти до головного і запитала, чи не хочуть вони почекати з продажем квартири.
Невістка навіть бровою не повела і тільки продовжила у своїй манері описувати всі плюси такого заходу. І про свіже повітря, і про те, що будинки з часом тільки дорожчають.
Тоді я поцікавилася, чи думають вони заводити спільну дитину і коли. У цей момент невістка запнулася. Після невеликої паузи вона продовжила. Виявилося, що перші пологи пройшли не дуже добре і сильно вдарили по здоров’ю.
Місцеві лікарі зробили все, що могли, але через ускладнення їй тепер небажано заводити ще дітей. Зовсім. Тож рідних онуків мені можна не чекати. Так буває, нічого не поробиш.
Утім, як відомо, батько не той, хто зачав, а той, хто виховав. Хіба не так зараз заведено говорити? Після такої розмови мені трохи погіршало. Я попрощалася з невісткою, і та поїхала додому.
Син, виявляється, все давно вже знав, і навіть така ситуація його повністю влаштовувала. Що ж тепер робити… З одного боку, виходить, що крім мене всіх усе влаштовує. Молоді живуть, радіють життю, планують майбутнє.
І тільки мені знову щось не сподобалося, як завжди. Але, може, насправді це я маю рацію і не дарма хвилююся за єдиного сина? Адже життя – воно таке, завжди повертається до нас не тим місцем.
Я все думала і почувалася якоюсь злою старою відьмою з казок про красивих і розумних принцес. Відьмою, яку ніхто не любить, яку тільки засуджують. Але яка, на жаль, зрештою неминуче виявляється права.
