– А навіщо воно тобі? Я б давно викинула, все одно лежить без потреби. І посуд твій вже старий. Ну, поглянь, сервіз давно з моди вийшов, добре б користувалася, а то стоїть роками.
Галина, молодша дочка Ніни Іванівни, зрідка намагалася навести «ревізію» в будинку матері.
Старший син Андрій жив там же, тільки на іншому кінці села. А молодша дочка Галина поїхала після школи в місто вчитися. Батьки тоді ще відзначали її успіхи з шкільних предметів.
У ВНЗ Галя вчилася добре. Працювати почала в маленькій фірмі юристом, поступово набираючись досвіду. Зараз Галина – начальник юридичного відділу на великому промисловому підприємстві.
З чоловіком вони обставили велику квартиру в сучасному будинку. Кожну деталь інтер’єру Галина трепетно підбирала сама, дотримуючись не розкоші, а смаку. Проте, речі у неї в будинку всі були дорогі.
Особливий контраст вона відчувала, коли приїжджала до матері. Все, що було в батьківському домі, здавалося їй давно застарілим. Ці рюшечки, ці чашечки з малюнком, характерним для радянської епохи, – частина посуду використовувалася тільки в особливих випадках. Приїзд дочки – теж особливий випадок. Ніна Іванівна, з незмінною зачіскою, накидала світлу ситцеву хустку і діставала найкрасивіші чашки.
– Мамо, пора позбутися цієї «старовини», я ж тобі привозила сервіз. Де він?
Ніна Іванівна винувато опускала очі:
– Та ось же він стоїть, де ж йому ще бути. Шкода, новий же зовсім, – виправдовувалася мати перед дорослою дочкою. – Ти, Галя, не ображайся, мені все подобається, що ти привозиш, але не можу я викинути ці чашки, звикла я до них, вони у нас були, коли ти тільки в місто поїхала. – І таке ставлення стосувалося багатьох дрібниць, як вважала Галина, негідних уваги.
Ніна Іванівна раптово захворіла. Вона і раніше скаржилася на тиск, на серце, але потихеньку підтримувала здоров’я через лікаря районної лікарні.
А тут раптом так прихватило, що відвезли на швидкій. Галина дізналася від старшого брата, примчала з чоловіком в район, швидко організувала перевезення матері в обласний центр.
– Не хвилюйся, я для тебе окрему палату попрошу, – обіцяла вона матері, – там тебе обов’язково вилікують.
Літню жінку лякало саме слово «окрема». Вона слабким голосом відмовлялася:
– Не треба мені «окрему», навіщо мене відокремлювати.
Галина прислухалася до прохання матері: поклали жінку в загальну палату. Через те, що спішно привезли хвору в місто, особистих речей майже не було. Галина зібрала вдома рушники, взяла гарну чашку, ложечку, купила матері зручний халат. І всі ці нові для матері речі принесла в лікарню.
– Ось і нічна сорочка тобі свіжа, ось халат новий, а це посуд – з дому привезла.
Ніна Іванівна слабким голосом беззаперечно дякувала. Галя, намагаючись відволікти матір, розповідала, що у неї все добре вдома, що старший син Андрій приходить, щоб погодувати курей, кота і собаку.
Збираючись йти, Галина випадково почула, як сусідка навпроти, жінка, на кілька років старша за неї, раділа рушнику, який щойно передали з дому.
– Ой, набридло лікарняне, мої рушничок принесли,улюбленеий, – вона притиснула махровий рушник до обличчя і сказала: – Пахне домом.
Галина поцілувала матір, пообіцяла на другий день прийти. Відпросившись з роботи, вирішила їхати в район, хоча сама не мала чіткого уявлення, навіщо. У матері все є, будь-яке бажання, якщо хочеться чогось з їжі, готова виконати відразу.
І все ж вона приїхала в батьківський дім. Дістала м’який халат, в якому не раз бачила матір, взяла невеликий махровий рушник; знайшла чашечку з якимись нехитрими квіточками, чайну ложечку. Все це акуратно поклала в сумку. Зробила вологе прибирання, прибравши в будинку, ніби все готово до зустрічі господині.
Втомлена, сіла на диванчик, на якому Ніна Іванівна зазвичай дивилася телевізор. І заплакала. Тихо, майже беззвучно. Доросла жінка на відповідальній посаді, вона витирала сльози.
Додому повернулася пізно, а вранці, в прийомні години знову прийшла до лікарні.
– Мамо, дивись, що я тобі привезла. Впізнаєш? – Вона дістала халат.
– Як же не впізнати? – Ніна Іванівна, бліда, слабка, доторкнулася до м’якої кольорової тканини халата.
– А ось і чашка твоя, я все думала, яку взяти, вибрала цю. Як тобі?
Жінка посвітлішала обличчям, показала на тумбочку:
– Постав, нехай буде. Потім притиснула до грудей домашній рушник, намагаючись прилаштувати десь. Ще раз згорнула його і залишила поруч з подушкою.
– Дякую, Галю, я вже за ці дні засумувала за домом, ти ніби мені частинку його привезла, – Ніна Іванівна зніяковіла, чекаючи, що дочка засудить її за таку прив’язаність до речей.
– Я рада, мамо, ти одужуй, ось і лікар каже, що одужаєш, потерпи ще тиждень, там, напевно, краще стане.
Ніні Іванівні стало краще раніше. Але весь призначений для лікування термін вона пробула в лікарні. Потихеньку вставала, взувала свої домашні капці, привезені Галиною з дому, і йшла мити домашню чашку.
– Іванівна, виписують мене, – сказала сусідка, – додому сьогодні. Я хоч і слабка ще, але ж вдома і стіни допомагають, на своє ліжко хочу.
– Ось і добре, Ірина Володимирівна, – пораділа за сусідку Ніна Іванівна.
– І тобі, сусідко, швидкого одужання.
– Та вже яке тепер здоров’я, – махнула рукою Ніна Іванівна.
– Нічого, тримайся, лікарі підлікували, теж скоро випишуть, додому поїдеш.
– Додому… – На обличчі Ніни Іванівни з’явилася легка посмішка, – додому-то хочеться.
З лікарні Галина привезла матір до себе додому, і після обіду довго розмовляла з нею, душею насичуючись спілкуванням з матір’ю. Наступного дня вранці поїхали в райцентр. Ніна Іванівна занепокоїлася, коли побачила рідне село.
– Мамо, все добре, не хвилюйся, будь ласка, вдома все нормально, Андрій щодня приходив. А я встигла прибратися, може не так, як тобі треба, але, принаймні, чисто.
– Та що ти, Галя, дякую! Від роботи відривалася, свій час на мене витрачала.
– Я все життя в роботі, мамо. Роботи… її завжди багато… а мама… мама у мене одна.
Ніна Іванівна, не роздягаючись, присіла на стілець, оглядаючи передпокій, вдихаючи запах рідного дому. Здавалося, поглядом вона «пестить» кожну річ у будинку, кожну дошку, все те, що знайоме багато років, до чого звикла. Це було те відчуття, коли з величезним бажанням повертаєшся до рідних куточків, до запахів свого будинку…
Спеціально для сайту Stories
