Ірина збиралася в театр. Подруга купила квитки на цікаву виставу і запросила її.
Задзвонив телефон. Брат.
— Іро, привіт. Там до тебе сюрприз їде. Мій Дімка. В універі буде вчитися. Приймай племінника. За годину десь автобус прибуде.
— Привіт, Едик. А я в театр збираюся, мене вдома не буде. Ти що, не міг попередити? Хто так робить?
— Ну так не йди в театр, велика справа. Ти племінника три роки не бачила, а тут якась вистава. Прийми як рідного. У нього заняття почнуться через два дні, тому заздалегідь приїде. Зоя моя продуктів передала, гостинці, так би мовити. Дімка поїсти любить…
— А жити він де потім буде? В гуртожитку чи квартиру знайдете?
— У сенсі, Іро? У тебе буде жити! Ти ж рідна тітка! Він що, поневірятися по смердючих гуртожитках повинен? І на оренду скільки грошей потрібно!
Я вважаю це нормально, коли племінник живе у самотньої тітоньки. У тебе ні чоловіка, ні дітей. Чим ще займатися? Ось і пограйся з племінником.
Ірина застигла від подиву.
— Едик, ви самі вирішили, що Дмитро буде у мене жити? Навіть не запитавши? Як це розуміти? А якщо я проти?
— Ну, в сенсі, проти? Ми ж родичі, як ти можеш відмовити? У тебе крім нас і нікого немає. Тільки двоюрідна сестра. Але, наскільки я знаю, ти з нею не спілкуєшся. Ти зобов’язана допомогти моєму синові!
— Едик, я нікому нічого не зобов’язана! Це велика нахабність з твого боку. Я не маю нічого проти Дмитра. Але ти його батько, і ти придумав цей божевільний план. Не порадившись зі мною! Адже квартира моя!
— Іро, не починай. Справа зроблена. Дімка скоро буде у тебе. Змирися, що у тебе є брат і племінник. Радій, що ми пам’ятаємо про тебе.
— Дякую за увагу і турботу! Вішати мені на шию свою дитину — це дуже гідне рішення!
— Коротше, заспокойся і видихни. Ще дякувати потім будеш, що Дімка скрасив твою самотність.
— Яка самотність? Ти що несеш? Я прекрасно себе почуваю одна! У мене є робота, подруги, я ходжу на всілякі заходи, мені не нудно одній! Я, може, тільки жити почала!
— Ну яке там у тебе життя? Скоро пенсія світить вже…
— Мені тільки п’ятдесят чотири роки, яка пенсія? Я за мамою доглядала останні п’ять років, світла білого не бачила!
— Ну так ти отримала батьківську квартиру, в якій і живеш зараз. А я теж маю право користуватися цією квартирою, незважаючи на те, що мама дарчу на тебе підписала. Ти ж завжди була у них улюбленою донечкою!
— Едик, не починай. Я все життя прожила з батьками в цій квартирі. Спочатку батько хворів, потім мати. Я їх ні на один день не покинула. Особисте життя не склалося. І саме зараз я хочу жити так, як хочу!
— Живи, хто тобі не дає? Мій Дімка не заважатиме. Ти ж готуєш собі їжу, невже для хлопця тарілку супу не виділиш? У тебе дві кімнати, місця вистачить. У чому проблема? Поживе пару років, а потім придумаємо щось…
— Пару років?! Ти і це вже продумав? Гарненьке діло… Нема слів! Я не хочу, щоб він жив у мене. Це зрозуміло?
Пару днів я можу потерпіти, але далі думайте, куди прилаштувати свого сина! Тисячі студентів живуть в гуртожитках, і нічого.
— І нехай живуть. Нам яке діло. Мій син має право жити в квартирі. Квартирі моїх батьків, його бабусі і дідуся. І ти зобов’язана допомогти!
— Ти глухий? Не хочу я цього! Маю право! Не треба його нав’язувати! Значить так. Я зараз йду в театр, а він нехай в кафе сходить або погуляє, як приїде. За пару годин нічого з ним не трапиться. А ти шукай, де він потім буде жити.
Ірина скинула дзвінок. Вона була обурена поведінкою брата. Вирішив він так, ти дивись! А де ж він був, коли була потрібна допомога батькам?
Батькові знадобилася операція, дорогі ліки. Грошей на той момент не було, і вона попросила брата допомогти. На що він відповів, що допомогти нічим не може, весь у боргах. Порадив взяти кредит.
Ірині допомогла подруга. Без будь-яких розмов позичила потрібну суму. Ірина борг виплатила частинами. Але на брата була ображена.
Він рідко приїжджав до батьків, хоча жив за дві години їзди на машині. І коли мамі стало зовсім зле, не приїхав, пославшись на справи. Приїхав на похорон. На який не дав ні копійки.
— Ну взагалі-то у мами була пенсія, у тебе зарплата. Могли б і відкласти на похорон, — заявив він, коли Ірина попросила оплатити частину витрат.
Коли дізнався, що квартиру мама подарувала їй, був дуже ображений. Вимагав частку, але потім заспокоївся. І ось тепер вирішив поселити свого сина.
Сходивши на виставу, яка їй дуже сподобалася, Ірина заскочила в супермаркет, купила продукти.
Біля під’їзду на лавці чекав її племінник.
— Дмитре? Привіт. Виріс як…
— Привіт, тітонько Іро. Ага, давно ви мене не бачили.
— Ну, ходімо. Ти голодний?
— Та я завжди хочу їсти. Заходив у кав’ярню, перекусив трохи.
Зайшли в квартиру, Ірина показала диван, де він буде спати. Дмитро скривив обличчя.
— Ой, ну і диван у вас… Сподіваюся, бабуся не на ньому пішла на той світ?
— Ні, звичайно. Спи спокійно. Іншого дивана немає.
— Ну добре. Все ж краще, ніж в гуртожитку…
— До речі. Я твоєму батькові сказала, що у мене ти жити не будеш. Лише пару днів. І нехай шукає інше житло.
— Як це? Мені батько сказав, що я тут весь час житиму… В гуртожитку страшно, таргани, спільні туалети. Я дуже гидливий.
— Ось саме — батько сказав! Не спитавши мене! Хто так робить?
— Ну взагалі-то, ми родичі. Не чужі люди. Вам шкода чи що?
— Дмитре, ти вже дорослий і повинен розуміти, що так не робиться. Перш ніж приймати такі рішення, потрібно було в першу чергу запитати мене. Адже це моя квартира! І, так, я не хочу ні з ким жити!
— У вас, напевно, є коханець? Боїтеся, що я заважатиму? — посміхнувся Дмитро.
— А хоч би й був, як ти кажеш, коханець. Це моя справа, і я не зобов’язана звітувати.
— Ой, та які чоловіки у вашому віці…
— У якому віці? Я на сім років старша за твого батька. Я ще не стара бабуся з палицею.
— Не бабуся, але вже літня жінка. У цьому віці чоловіки не потрібні.
— Ось доживеш до моїх років і будеш міркувати тоді. Списую всі твої висловлювання на юний вік. Іди чай пити і спати пора вже, мені на роботу завтра.
— Та я так рано не лягаю, взагалі-то. Я ноутбук привіз, хотів в доту пограти…
— Не знаю ,що таке дота, тільки шуміти не дозволяю. Я тишу люблю.
— Ну я там в чаті з хлопцями спілкуюся взагалі-то… Я, двері закрию.
— Дмитре, ні, я сказала! У мене дуже чутливий сон!
— Ну добре! Як скажете!
Ірина бачила, що хлопець був роздратований. Пограти не дали. Цікаво, як він взагалі уявляв життя з нею в одній квартирі?
Наступного дня ввечері брат зателефонував знову.
— Ну що, племінник тебе не об’їв? Бачиш, нічого страшного не сталося, нормальний хлопець. Ще й допоможе по господарству… Даремно ти переймаєшся. Зжилися б, і все було б нормально.
— Едик, не зжилися б. Ти дізнавався про житло?
— Ні, ще ні. Зойка категорично проти, щоб він десь жив. Вона не розуміє, чому ти опираєшся.
— Та як ви не розумієте — я не хочу ні з ким жити! Вирішуйте самі проблему! Без мене! Як свого часу це робила я, коли ти відмовляв у допомозі батькам.
— Ось ти про що… Мстишся тепер, виходить… Тільки не забувай, що скоро ти постарієш, почнеш хворіти, і крім нас у тебе нікого немає. Прибіжиш перша допомоги просити…
— А не треба за мене переживати. Якщо ти не допоміг батькам, мені тим більше не допоможеш. Я ніколи нічого просити у вас не буду, не бійся! Але зараз я згодна прийняти твого сина на два дні.
— Тітонько Іро, а що ми будемо їсти? Вже час вечеряти… Я весь день спав, тепер дуже голодний…
— Картопля з м’ясом і салат. Щойно приготувала. Сідай, їж. І поквап батька з житлом. Один день залишився.
Дмитро жадібно накинувся на їжу. Те, що вистачило б їй на два дні, він з’їв за один раз. Продукти, які привіз Дмитро з дому, складалися з пари банок рибних консервів, тушонки і палиці копченої ковбаси.
Їй не було шкода їжі, її обурювала сама ситуація. Раз вона самотня, то можна напружувати і нав’язувати свої умови.
Те, що мама залишила квартиру їй, вважала правильним. Свого часу батьки допомогли Едику купити квартиру, яку вони потім продали і поїхали в інше місто, звідки родом була Зоя, дружина Едика.
Її батькам вони допомагали, а ось своїм Едик не хотів, вважав, що раз Ірина живе з ними, значить вона і повинна все сама вирішувати.
Коли їй було тридцять два роки, зав’язалися стосунки з колегою. Вона думала, що все серйозно, але йому запропонували роботу в іншому місті і він поїхав. Не покликавши її з собою. Після такого удару вона більше не горіла бажанням заводити нові стосунки.
Красою не відрізнялася, чоловіки не звертали на неї голови, а сама ініціативу не проявляла ніколи. Вважала це вище своєї гідності. Значить, не судилося…
А потім батьки почали хворіти один за одним, поховали батька, мати злягла від горя. Тільки вірна подруга завжди була поруч. Вона і почала витягувати Ірину з депресії після відходу мами.
Вони часто ходили на концерти, вистави, іноді їздили в туристичні поїздки. Подруга теж була одна, і розуміла Ірину як ніхто інший.
Дмитро поїв, помив руки і пішов у кімнату.
— Дмитре, а тарілку за собою хто мити буде?
— У нас вдома я ніколи не мив, мама сама завжди…
— Ну так я і не мама. І ти не вдома. Будь ласкавий, помий і прибери в шафу. Ти вже не маленький.
— Ось ви занудна, тітонько… Не дивно, що ніхто не взяв заміж…
— А я й не лялька, щоб мене брали. Негарно, взагалі-то, таке говорити. Не етично. Ти взагалі, крім доти своєї, чим захоплюєшся? На кого вчитися будеш?
— Та куди батьки прилаштували, там і буду. Мені взагалі все одно. На бюджет, де були місця, туди і взяли. Щось з екологією начебто пов’язано. Все, я помив тарілку. Піду прогуляюся…
Коли він пішов, Ірина видихнула. Все-таки важко, коли чужа людина в квартирі. Не розслабишся.
Пошук житла для Дмитра затягнувся на тиждень. Ірина не могла виставити за поріг племінника. Чекала, коли його батько знайде щось підходяще.
У вихідний день вона сіла дивитися новий серіал. Дмитра не було, пішов гуляти.
Ближче до дванадцятої ночі, Дмитро з’явився напідпитку та ще й з дівчиною, в такому ж стані.
— Тітонько Іро, ми з Веронікою фільм подивимося. Вона на флешці принесла. Ми тихенько в кімнаті у мене на ноутбуці подивимося.
— Дмитре, ти час бачив? І я не дозволяла нікого приводити. Що це за фокуси?
— А ось такий я фокусник! Маю право на особисте життя!
Дівчина захихикала.
— Нічого ти тут не маєш. Іди проведи дівчину і повертайся. Тільки швидко. Інакше двері закрию і ночуй на вулиці. Я спати вже збиралася.
— Та зараз прямо, розігнався… Взагалі, батько сказав, що квартира ця потім мені дістанеться! Так що, маю право…
Ірина ледь не поперхнулася слиною від обурення.
— З якого переляку вона тобі дістанеться? Що за дурні фантазії?
— Тому що після вашого відходу, перший спадкоємець, це мій тато. А він цю квартиру мені віддасть, природно.
— Спритно ви мене вже поховали і поділили спадщину. Тільки зарано. Я ще поживу. І тепер вже точно ця квартира не перейде вашій родині. І нічого тобі тут не світить.
— Так і підете на той світ на цьому дивані, і ніхто не кинеться, бо ви нікому не потрібна шкідлива тітка! Вчепилася в цю квартиру!
— Швидко збирай речі і геть звідси! З принципу нічого не залишу! На подругу перепишу! У неї син юрист, допоможе за законом все зробити!
Через десять хвилин Ірина зачинила двері за племінником. Наостанок він викрикував образи на її адресу. Ось це взяла на свою голову племінника…
Вона відразу внесла в чорний список номер брата. Нема про що їй з ним розмовляти після такого. Краще вже ніяких родичів, ніж такі…
Спеціально для сайту Stories
