— Ти б трохи поквапилася, Надя.
Олег незадоволено скривився.
— Родина приїде через двадцять хвилин.
Він поправив комір нової, щойно випрасуваної сорочки й незадоволено оглянув кухню.
— А у тебе лише ковбаса нарізана.
Надя мовчки переклала гаряче картопляне пюре в глибоку порцелянову тарілку.
— Усе майже готово.
Вона витерла долоні паперовою серветкою й відклала її вбік.
— Та невже?
Чоловік підійшов ближче до столу, заглядаючи в порожні салатниці.
— Я просив тарталетки з червоною рибою. Де вони?
Він уперся руками в боки.
— Перед людьми незручно, адже ми все-таки святкуємо ювілей! Могла б постаратися для чоловіка.
— Я постаралася.
Надя говорила рівним голосом, не дивлячись на нього.
— Рибу не купила. Грошей не вистачило на твої делікатеси. Зарплата тільки в понеділок.
— Чого ти починаєш у такий день?
Олег гнівно підхопився.
— У тебе вічно немає грошей! Я працюю як проклятий, усе в дім приношу, а ти навіть стіл нормально накрити не можеш!
Він презирливо тикнув пальцем у бік нарізаних овочів.
— А м’ясо де?
— У духовці.
Вона поправила кухонний рушник на гачку.
Місяць тому вона шукала вологі серветки в бардачку його машини. Серветок не знайшла. Зате знайшла акуратно складені квитанції. Чеки з дорогого ювелірного салону. Виписки з елітного курорту за містом. Дати ідеально збігалися з його «терміновими відрядженнями» на об’єкти та «затримками на нарадах».
Довго переконувати саму себе не довелося. Скандалити тоді вона не стала. Просто почала методично готуватися до ювілею.
У передпокої вимогливо задзвонив домофон.
— Іди відкривай, — гримнув чоловік.
Він поправив манжети й натягнув на обличчя доброзичливу посмішку.
— І вираз обличчя зроби простішим. У мене свято, а не поминки.
На порозі стояла зовиця Вікторія. В одній руці вона тримала підозріло легкий пластиковий контейнер, в іншій — дешевий торт у пластиковій коробці.
— Ой, а ми тут найперші!
Віка защебетала, скидаючи плащ прямо на тумбу.
— Олеже, братику, з ювілеєм тебе!
Вона дзвінко чмокнула брата в щоку й закрутила головою.
— А де наша господиня?
Надя вийшла з кухні. Ні фартуха, ні старої домашньої кофти. У строгих темних брюках і легкій світлій блузці вона підійшла до гості.
— Проходь, Віка. Стіл у вітальні.
Зовиця критично оглянула невістку з ніг до голови, затримавши погляд на її зачісці.
— Яка ти сьогодні ошатна. Прямо не впізнати.
Вона всучила контейнер Наді.
— А я ось салат принесла, крабовий. Знаю ж, що ти вічно нічого не встигаєш із цією своєю роботою в поліклініці.
Віка кинулася до вітальні, на ходу продовжуючи хвалити брата.
— Олеже! Який солідний став! П’ятдесят років — це рубіж! Не кожному так щастить зберегтися до п’ятдесяти.
Через двадцять хвилин підтягнулися решта. Приїхав старий друг Михайло з дружиною Танею. Заглянули сусіди з другого поверху. Квартира наповнилася гулом голосів, дзенькотом посуду та запахом важких парфумів.
Усі розсілися. Олег зайняв місце на чолі столу, як і належало ювіляру. Він поблажливо приймав привітання, поважно кивав і наливав гостям міцного.
— Слухай, ну стіл у вас, звичайно, скромненький, — єхидно промовила Віка.
Вона поколупала виделкою в салаті.
— Наша Надя зовсім зациклилася на господарстві. Хоч би ікорку взяли. Адже ювілей.
— Та годі тобі, Віко, — примирливо пробурмотів Михайло.
Він підняв чарку й оглянув усіх поглядом.
— Головне не їжа, а компанія!
Михайло відкашлявся.
— Олег у нас видатний чоловік, який досяг успіху. Простора квартира, купив нову машину. А дружина — ось яка красуня — сидить і терпить його характер!
Гості дружно розсміялися.
Олег задоволено випрямився й махнув рукою.
— Та що там квартира. Дрібниці життя.
Він багатозначно підняв палець.
— Головне — правильно інвестувати! Я ось завжди кажу, гроші мають працювати.
Віка активно кивала, пережовуючи шинку.
— Якщо ти не вкладаєш у майбутнє, ти стоїш на місці, — продовжував проповідувати Олег. — А я звик рухатися тільки вперед. Не розтрачувати на всяку нісенітницю, а вкладати з розумом.
Надя сиділа на протилежному кінці столу. Вона мовчки дивилася, як чоловік виставляє себе напоказ перед друзями. Як Віка підлесливо підтакує кожному його слову. Як Таня з легкою заздрістю розглядає їхню нову люстру.
— Ось золоті слова, Олеже, — вставила зовиця.
Вона потягнулася за черговою порцією м’яса.
— Ти розумний чоловік. Наді з тобою неймовірно пощастило. Як за кам’яною стіною живе й горя не знає. Усе в дім, усе в дім.
Надя взяла паперову серветку.
— Це правда.
Вона встала з-за столу.
— Олег у нас чудовий інвестор. Дуже далекоглядний.
Чоловік самовдоволено посміхнувся, сприймаючи похвалу як належне.
— Ну, зовсім перехвалили.
Він плеснув долонею по столу.
— Давай, дружино, діставай вже свій подарунок. Якщо вже зашла мова про мої успіхи.
— А я якраз за ним.
Надя вийшла у передпокій. У шафі, на найвищій полиці, лежав важкий глянцевий фотоальбом. Вона замовила його два тижні тому. Вийшло чимало, але воно того варте.
Вона повернулася до вітальні й поклала важку книгу у твердій обкладинці прямо перед чоловіком.
— Ось. Спеціальне замовлення.
Вона відступила на крок.
— Хроніка твоїх досягнень.
Гості схвально зашуміли.
— О, класна ідея! — зрадів Михайло.
Він витягнув шию, намагаючись зазирнути через плече друга.
— Давай, відкривай, оцінимо молодість! Напевно, там є фотографії з наших студентських вечірок.
Олег з важливим виглядом поправив краватку. Відкрив першу сторінку. Там була їхня спільна фотографія з дачі, зроблена п’ять років тому. Олег стояв біля мангала, усміхнений і задоволений.
— Ну краса, — констатувала Таня.
Олег перегорнув сторінку.
На другому розвороті фотографій не було. Там були акуратно вклеєні роздруківки.
Великим шрифтом. З печатками та датами.
Михайло примружився.
— Це що таке? Якісь договори?
Олег втупився в текст. Його святковий рум’янець почав стрімко згасати, змінюючись на землистий відтінок.
Це були чеки. Копії чеків із ювелірного бутика на купівлю комплекту з сапфірами. Того самого, про який Надя просила три роки тому на річницю, але на який у них вічно «не було вільних коштів».
Він гарячково перегорнув щільний аркуш.
Наступну сторінку прикрашали квитанції про оплату номерів «люкс» у заміському спа-готелі. На ім’я Олега. І дати. Ті самі вихідні у вересні, коли він їздив «рятувати об’єкт у області». І в жовтні. І перед новорічними святами.
— Це…
Слова застрягли у нього в горлі.
Надя стояла за своїм стільцем, схрестивши руки на грудях.
— Це твої інвестиції, Олеже.
Вона оглянула гостей.
— У золоті сережки для якоїсь Христини.
Віка закашлялася.
— У номери-люкс із джакузі, — рівно продовжила Надя. — У доставку величезних букетів троянд на адресу, яка до нашої квартири не має жодного стосунку.
За столом перестали жувати.
— Я вирішила, що твої друзі та рідні мають знати, який ти у нас щедрий інвестор. А то Віка переживала, що на столі немає ікри. Ікра, Віко, пішла у спа-готель.
Таня різко опустила очі й втупилася у свою порожню тарілку. Вона давно підозрювала щось подібне, коли бачила Олега в торговому центрі з молодою брюнеткою, але вважала за краще мовчати.
Михайло розгублено прокашлявся.
— Олег, що це за жарти? Яка Христина?
Ювіляр нарешті знайшов голос. Його обличчя вкрилося червоними плямами гніву.
— Ти зовсім з глузду з’їхала?!
Він підхопився, ледь не перекинувши кришталеву салатницю.
— Ти мій бардачок обшукувала?! Здумала шпигувати?!
Він кинув альбом на стіл.
— Що за цирк ти тут влаштувала перед людьми?!
— Я влаштувала свято, — спокійно відповіла Надя.
Вона навіть не підвищила голос.
— Ти ж сам просив постаратися. Я й постаралася.
Вона кивком вказала на закриту книгу.
— Зібрала всю твою бухгалтерію в одне місце. Щоб нічого не загубилося. А то раптом забудеш, куди вклав гроші.
— Та я тебе…
Олег рвонув в її бік, але Михайло важко поклав йому руку на передпліччя, притискаючи назад на стілець.
— Заспокойся, інвесторе.
Надя відступила від столу й попрямувала до коридору.
— Гаряче в духовці, Віка.
Вона не оберталася.
— Простеж, щоб твій братик поїв. А то в нього, мабуть, апетит зник від надлишку емоцій.
Олег вирвався з-під руки друга й кинувся за нею.
— Куди ти зібралася?!
Він перегородив прохід у передпокій.
— Ти зганьбила мене перед усіма і думаєш, я тобі це пробачу?! На які гроші ти підеш, розумниця така?! Квартира моя! Я за неї платив!
У передпокої вже стояла її спакована дорожня сумка. Надя підготувала її ще вранці, поки чоловік відсипався перед бенкетом.
Вона перекинула сумку через плече.
— Доводь це кому хочеш, Олеже.
Вона дивилася на нього без злості. Швидше з презирливим здивуванням. Так, як дивляться на людину, яка примудрилася забруднитися ні з того ні з сього і тепер голосно кричить на калюжу.
— А твої інвестиції в Христину…
Вона коротко посміхнулася.
— Ну, вважай, що це був мій подарунок тобі на ювілей.
Надя відсунула його вбік.
— З днем народження.
Вона переступила поріг і прикрила за собою двері, відрізавши приглушений гул розгублених голосів із залу. На сходовій площадці було прохолодно й пахло свіжою фарбою.
Через два тижні Надя сиділа на веранді невеликого орендованого будиночка. До міста було сорок кілометрів. Навколо шуміли сосни, а на столі остигала чашка ранкової кави.
Телефон був вимкнений уже кілька днів. Вона знала, що там напевно накопичилися десятки пропущених дзвінків від Віки з її наріканнями та від Олега з його порожніми погрозами.
Попереду було багато неприємних розмов і побутових проблем. Доведеться ділити речі, шукати постійне житло, вибудовувати новий розпорядок дня. Але все це здавалося тепер дрібним і незначним.
Головне, що більше не потрібно було слухати про великі інвестиції, нарізати салати для незадоволеної зовиці та шукати виправдання чужій підлості. Вона просто жила й не знала ніяких турбот.
