Вода в крані ледь текла – руда, із запахом. Люда підставила чайник. За вікном темніло, квітневий вечір навалювався на місто раніше, ніж зазвичай. Вона дивилася, як повільно наповнюється чайник, і думала: “Вісімнадцять років. Вісімнадцять років я тут п’ю цю смердючу воду – хоч фільтр би поставив”.
– Людо, ти де пропала? – голос свекрухи з кімнати. – Мені чай коли принесеш?
“Коли вода нагріється”, – хотіла відповісти Люда, але промовчала. Не вистачало сил на розмови. День на роботі видався шалений, в очах рябіло від цифр.
Чайник клацнув. Вона заварила два кухлі – собі та свекрусі. Ніна Петрівна любила чай із бергамотом, такий та дорожчий Люда й купила з минулої зарплати, хоча коштував він у півтора раза дорожче за звичайний.
– Ось, – вона поставила чашку на столик біля дивана, де сиділа свекруха з в’язанням.
– Ох, не можу я це пити, – Ніна Петрівна зморщилася. – Віддає хімією.
Люда зітхнула. Якщо не “хімією”, то “водою” або “ліками” – свекруха ніколи не була задоволена.
З вулиці почулися кроки. Син. Ключ у замку повернувся різко – значить, знову не в настрої.
– Денисе, вечеряти будеш? – Люда виглянула в передпокій.
Син скинув кросівки, не розв’язуючи шнурки. П’ятнадцять років, а руки вже більші, ніж у батька. І очі точнісінько як у Віталика – ті самі сірі, вперті, тільки погляд спідлоба.
– Не хочу, – буркнув він, проходячи повз на кухню. Відкрив холодильник, дістав ковбасу, відкусив.
– Гарячого хоча б поїси, – Люда прибрала чайник. – Я суп зварила.
– У тебе вічно супи ці… Набридло. Не буду!
Денис пішов у свою кімнату, не зачинивши двері холодильника.
Так і проходили вечори: між холодильником і кімнатами, між “набридло” і “вічно”, між втомою і роздратуванням.
Телефон завібрував. Чоловік.
“Я затримаюся. Не чекай”.
Люда прикрила очі. Втретє за тиждень.
Вночі вона лежала без сну, дивлячись у стелю. Денис давно спав. Свекруха теж. А Віталик так і не прийшов. Може, з друзями. Може, з Ларисою – тією самою співробітницею з автосервісу, яка вічно дзвонить “з робочих питань”. Люда не питала. Просто не було сил.
Дві години ночі. Люда сидить у ванній на килимку, затиснувши рот долонею, щоб не розбудити домашніх своїм плачем. Шум води заглушає схлипи – старий прийом, відпрацьований роками.
“Тридцять дев’ять років, Людо. Якого біса ти тут ревеш, як школярка?”
За стіною вже на дивані хропе Віталик – безтурботно, з присвистом. А поруч із ним на їхньому подружньому ліжку – його мати.
“Щоб мені було зручніше”, – пояснювала Ніна Петрівна два роки тому, коли переїхала до них після перелому. І залишилася. Назавжди, схоже.
Люда спить у кімнаті сина, на розкладачці. Денису п’ятнадцять, він бурчить, що мати займає його простір, але терпить. Він єдиний, хто ще терпить її в цій квартирі.
На роботі Петро Сергійович викликав її до себе після обіду. Люда йшла коридором, подумки перебираючи всі помилки у звітах, яких могла припуститися. Останній місяць вона працювала як у тумані – недосип, нескінченні причіпки свекрухи, мовчання чоловіка.
Начальник сидів біля вікна, постукуючи ручкою по столу.
– Людо, – він ніколи не називав її на ім’я-по батькові, хоча інших співробітників величав повністю, – сідай.
Вона присіла на краєчок стільця, стискаючи в руках щоденник.
– Я переглянув твої розрахунки за податковими вирахуваннями, – Петро Сергійович поправив окуляри на переніссі. – Ти знайшла помилку в документах. Серйозну.
Люда не розуміючи дивилася на нього. Яка помилка? Вона просто сиділа ночами, звіряючи цифри, щоб не думати про дім, про чоловіка, про життя.
– Якби не ти, нам би виписали штраф. Двісті тисяч.
Він дістав із шухляди столу конверт.
– Премія. Тридцять тисяч чистими. Заслужила.
Вона взяла конверт, не вірячи власним очам.
– З’їзди куди-небудь, – несподівано м’яко сказав начальник. – Відпочинь. У тебе відпустка давно не використана.
Люда оніміла від того, що відбувається.
У метро Люда притискала сумку до грудей. Конверт грів долоню через тканину. Тридцять тисяч. Здається, уперше за останні роки Бог почув її.
Виходячи з метро, вона зазвичай звертала ліворуч – там був супермаркет, де продукти дешевші. Але сьогодні чомусь пішла праворуч. Сама не зрозуміла, чому.
На розі, у маленькому офісі з вицвілою вивіскою “Подорожуй з нами”, вона простояла хвилин п’ять, просто дивлячись на фотографії моря у вітрині. Синє, безкрає, зовсім не схоже на сірий квітневий день.
Вона увійшла.
Всередині пахло кавою і якимись квітами. Дівчина за столом підняла голову від комп’ютера.
– Доброго дня, – усміхнулася вона. – Чим можу допомогти?
– Я просто подивитися, – Люда почувалася безглуздо, ніби не мала права тут перебувати.
– Сідайте, – дівчина показала на стілець. – Вас цікавлять якісь конкретні напрямки?
Люда мовчала, мнучи в руці ремінець сумки.
– Море, – раптом сказала вона. – Мені потрібно до моря.
Вони обговорювали варіанти . Люда не розрізняла назви, вони зливалися в одне – “море”.
– Двадцять дві тисячі за тиждень, – підсумувала дівчина. – Економ-варіант, але море зовсім поруч. Одномісний номер, сніданки включено.
Люда торкнулася сумки, де лежав конверт. Майже все. Нічого не залишиться ні на подарунок Денису, ні на ліки свекрусі, ні на новий костюм Віталику.
– Коли можна поїхати?
– Є місця через два тижні.
Люда уявила собі: синє небо, синє море, вона одна йде берегом. Ніхто не питає “де чай?”, ніхто не бурчить “набридло”, ніхто не надсилає повідомлення “не чекай”.
– Я беру, – вона дістала конверт.
Путівку Люда сховала під стопкою постільної білизни в шафі. Два тижні ходила як уві сні. Готувала, прала, працювала, посміхалася. Усередині зростало й міцніло дивне почуття – чи то радість, чи то страх. Вона ніколи раніше не робила нічого подібного.
Їй здавалося, що домашні помічають зміну в ній, але ніхто не сказав ні слова. Свекруха так само вимагала і скаржилася на здоров’я, Денис так само замикався в кімнаті, Віталик так само затримувався на роботі.
За три дні до від’їзду Люда збирала речі, поки всі спали. Серце калатало від страху і якогось дитячого захвату. Дістала старий купальник, куплений ще до появи Дениса, дві сукні, штани. Босоніжки, потріскані на згинах, але ще пристойні.
Розгладила їх пальцями – колись у них вона танцювала з Віталиком на весіллі подруги. Тоді він шепотів, що вона найкрасивіша. Ох!!! Коли це було?
У шафі знайшла запечатаний тюбик сонцезахисного крему, купленого три роки тому для невдалої поїздки. Тоді свекрусі раптово стало “погано з серцем”, і гроші на відпустку пішли на обстеження в дорогій клініці. Які потім показали, що серце в Ніни Петрівни здоровіше, ніж у лікаря.
На кухні задзвеніло. Люда здригнулася всім тілом. Хто не спить о другій годині ночі?
– Що ти робиш?
Віталик стояв у дверях, сонний, засмучений, із кухлем у руці. У його очах читалася підозра.
– Збираю речі, – відповіла вона, вирішивши не брехати.
– Куди?
Вони дивилися одне на одного в напівтемряві. Чужі, втомлені, які втратили щось важливе за роки спільного життя.
– На море, – вона раптом усміхнулася. – Я їду на море. Одна.
– У сенсі?
– Я отримала премію на роботі. І купила путівку.
Він уставився на неї так, ніби вона заговорила незнайомою мовою.
– На роботі? Премію? І нічого не сказала?
– А треба було?
– Ми ж сім’я! – його голос піднявся, але Люда жестом показала на сплячих у будинку.
– Сім’я, – вона кивнула. – І що?
Віталик поставив кухоль на тумбочку, підійшов ближче.
– Покажи путівку.
Вона дістала документи з-під білизни, простягнула йому. Віталик вчитувався, ворушачи губами.
– Ти витратила всі гроші? На себе?
У його голосі було стільки здивування, що Люда мимоволі посміхнулася.
– Так. Усі. На себе.
– А ми?
– А що ви? У тебе зарплата. У твоєї мами пенсія. У Дениса бутерброди в холодильнику. Впораєтеся за тиждень.
Віталик раптом почервонів. Його обличчя спотворилося, шия набрякла від обурення.
– Ну ти й жаднюга, премію отримала і ні слова! – надувався чоловік, потрясаючи папером перед її обличчям.
У грудях Люди обірвалася остання ниточка, остання надія на те, що він зрозуміє, поспівчуває. Вісімнадцять років разом, а він думає лише про гроші. Не про її втомлені очі, не про сиві скроні, а про гроші.
– А ти в кого такий нахабний? – її голос звучав напрочуд спокійно, ніби говорив хтось інший. – Чи не в маму свою, мою премію ділити надумав?
Віталик відкрив рота, закрив, знову відкрив.
– Ти… ти…
– Я, я, – Люда кивнула. – Я, яка вісімнадцять років варить тобі борщі, пере твої сорочки і слухає твою матір. Я, яка на відпустку збирала три роки, а потім віддала гроші на твою машину. Я, яка одна витягує цей будинок, поки ти “затримуєшся” з Ларисою з автосервісу. Так, я. І я їду на море. Без тебе.
Він стояв, приголомшений її словами.
– Звідки ти знаєш про Ларису? – тільки й зміг видавити.
Люда розсміялася. І сама здивувалася своєму сміху – легкому, чистому, зовсім юному.
– Ось це тебе хвилює? Справді? Не те, що дружина їде вперше в житті на море, а те, що вона знає про твої “затримки”?З боку кімнати почувся шурхіт. У дверях стояла Ніна Петрівна в нічній сорочці.
– Що за крик? Людко, знову скандалиш?
– Мамо, уявляєш, – Віталик кинувся до неї, як дитина за захистом, – вона премію отримала. І все спустила на путівку. Одна їде, на море!
Ніна Петрівна сплеснула руками:
– Зовсім з глузду з’їхала? А я як же? А ліки мої?
– Ваші ліки, Ніно Петрівно, – Люда акуратно склала речі в сумку, – у тумбочці. Там же, де були вчора і позавчора, коли ви дійшли до аптеки самостійно. А якщо щось закінчиться – у вас пенсія. Або син допоможе.
– Безсовісна! – свекруха підвищила голос. – Я хвора жінка!
– Ви здоровіша за мене, – спокійно відповіла Люда. – У вас тиск сто двадцять на вісімдесят. А в мене під двісті від життя такого.
– Мамо, що відбувається?
У дверях з’явився Денис – сонний, у піжамних штанях, з відбитком подушки на щоці.
– Твоя мати, – почав Віталик.
– Твоя мати, – одночасно з ним заговорила Ніна Петрівна.
– Я їду на море, – перебила їх Люда, дивлячись прямо на сина. – Отримала премію на роботі й купила путівку. Для себе. Через три дні. На тиждень.
Денис моргнув, намагаючись прокинутися остаточно.
– На море? Ти?
– Уяви собі, – Люда посміхнулася. – Перший раз у житті.
– Вона гроші вкрала в сім’ї! – обурився Віталик. – Мої гроші!
– Твої? – Люда підняла брову. – Це мої преміальні. За мою роботу. За мої звіти. За мої безсонні ночі.
– Ми ж сім’я! – Віталик перейшов на крик. – Усе має бути спільне!
– Так? – Люда повернулася до сина. – Денисе, а ти не пам’ятаєш, ми на риболовлю з татом їздили минулого року? А позаминулого? А коли востаннє в нас була сімейна вечеря? А коли тато питав, що я хочу на день народження?
Син переводив погляд з матері на батька, явно не розуміючи, чого від нього хочуть.
– Мої гроші, – жорстко сказала Люда, дивлячись на чоловіка, – завжди були нашими. А твої – тільки твоїми. І її, – вона кивнула на свекруху, – теж тільки її. Я купую продукти, плачу за квартиру, купую одяг синові. А ти міняєш колеса на машині, ходиш до бару з друзями і купуєш квіти для побачень із Ларисою.
– Не смій! – зблід Віталій.
– Я їду, – Люда закрила сумку, – на море. Це не обговорюється. І я повернуся за тиждень. Можливо.
– Можливо? – перепитала свекруха.
– Можливо, – кивнула Люда. – Я ще не вирішила.
Вона повернулася до Дениса, несподівано пом’якшившись:
– Не переживай. Я повернуся. І привезу тобі що-небудь із моря.
Син дивився на неї широко розкритими очима.
Три дні до від’їзду перетворилися на справжнє випробування. Удома стояла така напружена тиша, що, здавалося, повітря дзвеніло. Віталик не розмовляв із нею, передаючи прохання через сина: “Скажи матері, нехай знайде мої шкарпетки”. Щовечора дивився спортивний канал на повній гучності. А коли вона входила, демонстративно відвертався.
Ніна Петрівна перевершила саму себе. Двічі “непритомніла”, вимагаючи швидку. Лікарі приїжджали, міряли тиск і розводили руками: “Жінко, у вас усе гаразд”. Вона плакала, так голосно, що чув увесь під’їзд:
“Покинута стара… нікому не потрібна… рідний син не допоможе… невістка на курорти їде…”
Люда мовчки ковтала таблетки від головного болю і рахувала години до від’їзду.
Єдиним променем світла був Денис. Син раптом став іншим – ніби прокинувся від довгого сну.
У ранок від’їзду вона прокинулася раніше будильника. Перевірила сумку, пройшла на кухню. Руки самі потягнулися до плити – звично зварити кашу для всіх, помити вчорашній посуд… Але вона зупинила себе. Ні. Сьогодні кава – тільки собі.
Денис теж прокинувся і зайшов на кухню, коли вона допивала другу чашку.
– Мамо, тебе провести?
– Таксі замовила, – вона посміхнулася. – Тобі до школи треба.
Син м’явся біля столу.
– Ти точно повернешся?
Люда кивнула.
– А там справді гарно?
– Не знаю, – чесно відповіла вона. – Але я тобі обов’язково розповім. І фотографії привезу.
Він раптом обійняв її, уткнувшись носом у плече.
– Ти це… ну… відпочинь там.
Вона гладила його по голові, і в горлі стояв клубок від несподіваної ніжності.
У передпокої грюкнули двері – Віталик повертався з нічної зміни. Побачив дружину з сумкою, кривувато усміхнувся:
– Усе-таки їдеш?
– Так, – вона не стала вдаватися в пояснення.
Він пом’явся в дверях, вочевидь щось обдумуючи.
– Людо, – нарешті видавив він. – Ти б могла мене із собою взяти. У мене теж спина болить, теж відпочити хочеться. А ти навіть не подумала.
– Це моя премія, Віталію, – вона підняла сумку. – За мою роботу. І мою відпустку. Хочу провести її сама.
Телефон пискнув. Таксі.Спеціально для сайту Stories
Вона обійняла сина. Дивно, як багато для неї значать ці хвилини тепла після стількох років порожнечі й самотності у власному домі.
Віталик стояв у передпокої, дивлячись спідлоба.
Свекруха так і не вийшла попрощатися, тільки демонстративно застогнала зі своєї кімнати, коли Люда проходила повз.
– Людо, а вечерю як готувати? – крикнув услід Віталик. – Денис же голодний залишиться!
Вона обернулася в дверях. Вісімнадцять років вона відповідала на це запитання. Вісімнадцять років годувала, прала, прасувала, терпіла. Вісімнадцять років – чужа в усьому, крім обов’язків.
– Макарони відварити зможеш, – вимовила вона. – Ти ж дорослий чоловік.
І зачинила за собою двері. Уперше в житті – просто зачинила, не вибачаючись і не виправдовуючись.
Внизу чекало таксі. Водій байдуже кивнув і заніс її сумку в багажник. Звичайна втомлена жінка з потертою сумкою – кому спаде на думку, що для неї це не просто поїздка? Що це – повстання.Перший день нового життя.
Коли таксі від’їжджало від будинку, телефон пискнув. Повідомлення від Віталика: “Сподіваюся, ти все-таки список залишила, що готувати. Я в цьому не розбираюся. І взагалі, могла б заздалегідь приготувати їжу на тиждень”
Вона подивилася на екран, і вперше за довгі роки розсміялася в голос. Вона їде до моря. У неї попереду цілий тиждень свободи. А вони нехай самі розбираються зі сковорідками.
Телефон задзвонив. Знову Віталик. Вона натиснула кнопку “Відхилити” і вимкнула звук. До літака ще дві години, а вона хоче провести їх у тиші.Спеціально для сайту Stories
