– Онуків мені привези! – зажадав Іван Петрович.
– Нових чи старих? – з усмішкою запитав Микола.
– Єдиних! – прикрикнув Іван Петрович.
– Тату, ти розумієш, що вони нерідні? – поцікавився Коля.
– Я в тебе це питав? Я тобі зрозуміло сказав, щоб ти привіз мені онуків! – голосно вимовив у слухавку Іван Петрович. – А ти можеш потім з’ясовувати, хто в тебе рідний, а хто ні!
– Тату, може, дочекаємося суду?
– Ти можеш чекати чого завгодно! А я хочу бачити своїх онуків! – наполягав Іван Петрович. – Миколо, ти не думай, що я з глузду з’їхав! Я ж можу і сам Олені зателефонувати!
– От тільки тебе там не вистачало! – вигукнув Коля. – Я якось сам розберуся і з Оленою, і з дітьми!
– Бачу я, як ти розбираєшся! – невдоволено промовив Іван Петрович. – Двох дітей ростив-ростив, а потім і від дружини пішов, то ще й дітей хочеш поміняти, що в твоєї нової, не зрозуміло, від кого діти! Тебе за такі справи треба дієздатності позбавляти!
– Дякую, тату, на доброму слові! – образившись, відповів Микола.
– Мені від твого “спасибі” ні тепло, ні холодно! Онуків мені привези! – продовжував вимагати Іван Петрович.
– Тату, ну, як ти собі це уявляєш? – обурювався Коля. – Я посварився з колишньою дружиною! Подав до суду на оспорювання батьківства, а тут з’являюся і прошу дітей, бо дідусь за ними скучив! Ти вважаєш, це нормально?
– Я вважаю, що ти вчинив нерозумно, коли звинуватив у всьому Олену. А ось якщо з’ясується, що ти неправий, я вимагатиму, щоб ти перед нею вибачився! І особисто буду присутній при цьому! Так ще й я буду вибачатися, що такого сина виховав!
– Тату, ну, хоч ти мені нерви не роби! Га? Мені й так проблем у житті вистачає!
– Миколо, проблем тобі в житті вистачає, бо ти головою не думаєш! – вимовив Іван Петрович. – Виникли в тебе підозри? Узяв діток і пішов тихенько і зробив цей аналіз сам! А потім би вже пред’являв!
Ти ж спочатку наговорив Олені незрозуміло чого, звинуватив її, а потім тільки в суд став заяви подавати!
– Тату, а ти розумієш, як прикро, коли прожив із людиною майже двадцять років, а потім з’ясовується, що двоє твоїх дітей не від тебе? Хіба можна до такого поставитися спокійно? – вигукнув Коля.
– Миколо! – крикнув Іван Петрович. – Відповідай мені на одне запитання! Ти, коли Олені все це говорив, діти де були?
Коля напружено сопів у слухавку.
– Миколо! – вирвалося в Івана Петровича.
Коля хвилин п’ять вислуховував лайливу промову батька, а потім поставив єдине запитання, яке розлютило Івана Петровича ще сильніше:
– Так, нових онуків везти?
Оглушлива тиша була Колі відповіддю. Він навіть на екран телефону подивився, чи не завершився виклик. І тільки це врятувало його від глухоти:
– Я так і знав, що тут без твоєї Христини не обійшлося! Це вона все затіяла! Доберуся до неї, власними руками …
Коли чоловік іде до подруги, це не просто зрада! Це подвійна зрада!
Мало того, що чоловік кидає сім’ю, так ще й подруги більше немає.
І прикро стає від того, що обговорюючи з подругою чоловіка, а це завжди відбувається між близькими подругами, начебто готуєш її, щоб та його прийняла.
І вона вже знає, варто його відводити чи ні! А розповіла все дружина, краще за яку чоловіка не знає ніхто.
Але й на цьому неприємності не закінчуються. Діти втрачають батька!
Можна сказати, що це необов’язково. Але якщо подивитися, то яка жінка захоче, щоб її чоловік постійно ходив у свою колишню сім’ю і постійно зустрічався з тією самою жінкою, з якою прожив багато років?
І виправдання, що він ходить до дітей, ще жодну жінку не переконали!
“Відвела з сім’ї, порви всі нитки, що їх пов’язують! – так звучить закон.”
З Оленою трапилася саме така історія. Подруга Христина, з якою Олена продружила з дитячого садка,увела її чоловіка Миколу, з яким прожили майже двадцять. І не тільки прожили, а й двох діток на світ привели.
Олена зібрала повний букет неприємностей на свою голову. Чоловіка немає, подруги немає, колишній чоловік до дітей не приходить. А вони-то запитують! І що їм відповідати?
Як назвати те, що сталося потім? Джек-пот! Ну, точно!
Христина вклала Колі в голову, що діти не від Миколи, а від колишнього однокласника.
– Вона з ним постійно зустрічалася! – говорила Христина Миколі. – Я точно знаю, я ж із нею дружила! І Ніну, і Вітю від нього на світ привела. А записала на тебе, бо ти чоловік!
– Цього не може бути! – вигукнув Коля. – Цього просто не може бути! Я б помітив! Я б хоч щось помітив!
– А який мені сенс брехати? – запитала Христина. – Ти вже мій! Ми з тобою заяву в РАЦС подали! Я просто подумала, що буде чесно, якщо ти знатимеш правду!
І зауваж, я про це мовчала, коли в нас тільки починалися стосунки! Ну, щоб тебе не підштовхувати невірністю Олени, а щоб стосунки наші на любові будувалися!
Хоч Колю і накривала паніка та образа, він розсудив логічно і не зміг не погодитися з Христиною. Брехати їй, дійсно, сенсу не було.
Звичайно, він поспішив до колишньої дружини, щоб пред’явити за дітей.
Погано інше, його зустріли і діти теж. У підсумку вони стали свідками неприємної сцени, коли батько звинувачував їхню матір у тому, що вона його все життя обманювала.
Маленький Вітя взагалі не зрозумів, про що йдеться. Йому було всього вісім років. А Ніна зрозуміла. Дівчата дорослішають раніше, так і їй уже було тринадцять.
Ніна зрозуміла, у чому тато звинувачує маму. Але слухала вона не тільки татові крики, а й слова мами. А Олена говорила:
– Миколо, це все брехня! І Ніна, і Вітя – це твої діти! І я ніколи! – вона косилася на дітей. – У мене навіть у думках не було! А те, що Христина тобі наговорила, це просто від злості!
– А який сенс їй брехати? – вигукнув Коля. – Тебе в її очах уже переможено! А Христиночка не така, брехати не буде!
– Я не знаю, чому вона це наговорила, але це брехня! Клянуся тобі найсвятішим, що в нас було!
– Олено, у нас навіть дітей спільних немає! Ти їх нагуляла! – прокричав Микола і пішов, залишивши і колишню дружину, і дітей у повному шоці й розгубленості.
Від спільних знайомих Олена дізналася, що весілля відбулося. Було воно скромне, тільки для своїх. Усі ж розуміли, що Христина будує своє щастя на нещасті Олени та її дітей. Навіть якби й покликали гостей, прийшли б найбезпринципніші.
А ще одна новина, яка долетіла до Олени, розставила все на свої місця. Вона все зрозуміла. І про Христину, і про свого чоловіка. І про те, що в поштовій скриньці лежала повістка до суду з вимогою надати біологічний матеріал для дослідження.
Таке Олена могла обговорити тільки з мамою.
– Він збирається всиновлювати дітей Христини! – сказала вона матері.
– Як всиновлювати? – здивувалася Ольга Вадимівна. – У вас же з ним двоє! Йому мало?
– Ну, він тепер їй чоловік, – Олена розвела руки в сторони, – і буде батьком її дітям. Христина ж у матерях-одиначках ходила. Чи то сама не знала, хто батько, чи то допомога була більшою, ніж із того батька отримати можна було. І ось! – Олена поклала перед матір’ю повістку.
– А це ще що? – Ольга Вадимівна взяла в руки документ.
– Він спочатку зі скандалом прибіг, мовляв, діти не його! Це йому Христина сказала. А тепер він до суду подав, щоб заперечити батьківство! Христина його переконала.
– А вони від нього? – недовірливо запитала Ольга Вадимівна.
– Мамо, і ти туди ж? – Олена важко зітхнула. – Дякую, мамо!
– Ні, я тобі вірю! Тільки з чого Христині брехати-то?
– А ти хіба не розумієш? – Олена сумно посміхнулася. – Він усиновлює її двох дітей.
І всиновлює, найімовірніше, щоб аліменти, які йому при розлученні призначили, можна було зменшити. Ніби як у нього тепер не двоє дітей на забезпеченні, а четверо!
– Так, він зменшив чи ще ні? – запитала Ольга Вадимівна.
– А він вирішив, – Олена кивнула на повістку, – щоб одразу їх скасувати! Він же думає, що раз діти не його, то й платити на них не потрібно!
– Але твоя ж Христина знає, що діти його! Їй це навіщо?
– А ти сама подумай! – Олена почала нервово смикати куточок повістки. – Він усиновив її дітей. Тепер він зобов’язаний утримувати і їх теж. Цей суд покаже, що мої діти від нього, тому аліменти йому платити доведеться, але вже не стільки, якби він Христининих не всиновлював.
А сам факт суду відверне його від нас. І не важливо, чому. Або через почуття провини, що він засумнівався, і був неправий, або побоїться прийти, що так нас образив. Але контакту не буде.
А це зайві гроші, які він не принесе моїм дітям у вигляді подарунків. Значить, залишаться Христині!
– Ось вона віроломна! – з прищуром вимовила Ольга Вадимівна.
– Та ще …, звісно! – кивнула Олена. – Але вона дбає насамперед про себе і своїх дітей! А те, що вона використовує Миколу, так це йому не пояснити! Він її кохає, виявляється!
Банальна історія. Христина захотіла мати повноцінну сім’ю. Захотіла, щоб у неї був чоловік, а в її дітей – батько.
А той факт, що вона зруйнувала іншу сім’ю і чужих дітей залишила без батька, її не турбував. Вона вважала, що виграла за всіма ставками. Хоча ще й суду з визначення батьківства не було.
Чи знала вона, що Олена дітей не від Миколи на світ привела? Достовірно не знала, але припускала, бо біля тієї якийсь час крутився її однокласник. Олена сама скаржилася на його залицяння.
Але в будь-якому разі, а це Христина знала точно, що після суду, і навіть якщо Коля залишиться батьком дітям Олени, ходити до них у гості й спілкуватися з ними він не стане. А вона ще натисне на його почуття провини.
Христина вже почувалася переможницею. Та й Микола її дітей прийняв як рідних. Усе склалося так, як вона розрахувала. Але не врахувала вона, що в цій історії була ще одна зацікавлена особа.
Батько Колі, Іван Петрович, овдовів, коли Миколі було п’ятнадцять. І тільки турбота про сина не занурила його в чорну тугу.
Хоч і не немовля, а майже самостійна молода людина, але без піклування й участі хлопчикові, який втратив матір, було б дуже непросто.
Іван Петрович усього себе вкладав у сина.
Але син – це не донька, яка потребує постійної опіки. Микола рано покинув рідну домівку. Спочатку служба, потім інститут в іншому місті. А потім, як приїхав, одружився і взяв для своєї молодої сім’ї іпотеку.
Іван Петрович сумував на самоті. Рідкісні зустрічі з сином були його єдиною радістю.
Хоч йому й казали сотні разів, щоб він одружився знову, Іван Петрович не міг зрадити пам’ять покійної дружини.
Віддушиною для нього стали онуки! Більш турботливого й уважного діда й побажати не можна!
Він намагався їм подарувати найкращі іграшки, завалював солодощами. З дозволу батьків, звісно, відвозив їх на відпочинок.
Була б його воля, він би батькам онуків не віддав би! А так постійно дзвонив синові й вимагав онуків привезти!
Чи то жартома, чи то насправді так уже вважав, але на прохання батька, привіз Микола йому дітей Христини, яких тільки-тільки усиновив.
Іван Петрович переводив уважний погляд із дітей на сина, потім назад. Потім просто вказав на двері і сказав, що передзвонить.
Передзвонив через годину і зажадав привезти йому його онуків, а не цих незнайомих дітей!
– Тату, взагалі-то, Христина – моя дружина! А діти, що я привозив, твої онуки! Я їх офіційно усиновив! – крикнув Коля у відповідь.
– Про дітей – це тепер твоя турбота! А мені вони онуками ніколи не стануть, немає такої процедури!
А що стосується твоєї дружини, то в труні я таких бачив! Я їй не вірю! І в сім’ю вашу не вірю! І коли вона тебе вижене, навіть не приходь до мене! Не пущу!
А щодо моїх рідних онуків, яких я ні на яких інших не поміняю, я буду розмовляти з Оленою!
– А якщо вони все-таки тобі нерідні? – зі знущанням у голосі запитав Микола.
– Послухай сюди, синку! Ти, якщо під каблук заліз, так сиди і не відсвічуй! – тим самим тоном відповів Іван Петрович. – Розмова закінчена!
Суд встановив, що Олена була вірна своєму чоловікові. А Микола це сприйняв байдуже. Він уже жив іншою сім’єю.
Іван Петрович домовився з Оленою, що буде, як і раніше, дітей брати до себе, і всіляко балувати.
А ось Миколу через два роки Христина вигнала і розлучилася.
Питається, навіщо було сім’ю руйнувати? А це Христина теж розрахувала. Тепер у її дітей був офіційний батько. І до вісімнадцяти років приходитимуть аліменти.
А чоловіка вона завжди зможе знайти! Нормального, а не такого, як Коля.
А про Миколу нічого толком відомо не було. Поговорювали, що отримавши розлучення від Христини, він звільнився і кудись поїхав.
Але ні до Олени, ні до батька так і не зайшов. Мабуть, хоч якісь залишки совісті й сорому були в людині.Спеціально для сайту Stories
