– Ну нарешті! – закричала Лера, побачивши матір на порозі. – Я вже не знаю, що з нею робити! Сил немає боротися! За що нам з Вітею це все?!
Людмила Олександрівна зайшла в квартиру, поклала сумку на пуф і почала роззуватися.
– Що цього разу?
– Знущається з мене! Знає, що завтра свято і спеціально робить гидоти! Вкотре всі приготування коту під хвіст. Ти тільки подивися, що вона там влаштувала.
– А Вітя де?
– Пішов на роботу, – дочка скривилася, – підробіток взяв. Ти вже з нею поговори, а краще… – очі Лери блиснули, – забери її до себе. Не можу я так жити.
– Не поїде, – Люда зітхнула. – Ніколи вона не погоджувалася і не погодиться.
– Ну ти спробуй її вмовити, – майже благально прошепотіла дочка, – хоча б на день. Завтра ж свято. Двадцять п’ять років Віті. Ми й гостей покликали… Ну як так?
Люда кивнула. Вирішила заспокоїти дочку.
– Спробую. Де вона?
– У залі, – Лера взяла куртку, – я поки прогуляюся… З подругами поспілкуюся і Вітю після роботи зустріну. До вечора. Гаразд?
– Іди вже, – махнула рукою мати.
Дочекавшись, поки дочка одягнеться, закрила за нею двері. Йти в зал не поспішала. Тягнула час. Вирішила перед розмовою попити води, а може чогось і міцнішого.
На кухні у дочки був безлад. Брудний посуд купою лежав у раковині. Обідній стіл був заляпаний чимось липким. На підлозі красувалися розводи від кави, крихти і шкірка від картоплі.
Сміттєве відро було перевернуто, а дверцята шафки з посудом відкриті. На кухні неприємно пахло підгорілою кашею. На газовій плиті стояла почорніла каструля.
Люда відкрила вікно, впускаючи свіже лютневе повітря. Не поспішаючи вимила руки і взяла віник, щоб підмести сміття.
«Приберу, а потім з нею поговорю, – вирішила жінка. – Час є».
За годину кухня блищала. Весь бруд був прибраний, посуд перемитий. На газову плиту поставила ковш з молоком, щоб зварити какао. Настрій піднявся. З залу почулася гучна музика і Люда здригнулася.
Розмови з матір’ю хотілося уникнути. Ніколи ця жінка нікого не чула і не розуміла. Все життя нерви всім мотала. Двох чоловіків у моги лу звела своїми витівками. Казали, що з віком заспокоїться, а вона немов гіршою стала. Роки явно не пішли їй на користь.
І як Лера з зятем її терплять? Хоча куди їм діватися з підводного човна. Квартира то бабусина, іншої немає. Орендувати житло нині дорого. Та й нерозумно. Як на свою квартиру відкладати?
Хоча вона, Люда, молодець. При першій нагоді втекла від матері, куди очі дивилися. Вийшла заміж за кого довелося. Думала, що кохання назавжди, а він, не витримавши випробування пелюшками, при першій нагоді вказав на двері.
Не нагулявся, сон сильно любив і свободу. Це Люда потім зрозуміла, з роками. Довелося до матері повертатися. Та, замість того щоб втішити, висміяла. Мовляв, а я попереджала, що так буде, а ти мої слова сприймала в багнети.
Втекла від неї Люда вдруге, не витримавши докорів. Орендувала кімнату в гуртожитку і жила якийсь час спокійно. Потім довго думала про те, чому відразу так не вчинила? Навіщо влаштувала фарс з весіллям, безбатьківщину народила.
З матір’ю начебто стосунки тоді налагодилися. Жили окремо і для сварок не було причин. В гості до неї приходила раз на місяць, Леру з собою брала. Все-таки яка б не була мати, але вона залишається матір’ю.
Лера бабусю не дуже любила, лякалася її грізного погляду і занадто грубих рухів. Під час таких візитів ховалася за Людою і все поглядала на двері, готова в будь-яку хвилину втекти. Але це й зрозуміло. Не кожен витримував товариство Елеонори. Що вже говорити про дитину, на яку дивляться так, що кров у жилах холоне.
Людмила зварила какао і сіла на стілець. На кухні вже було занадто холодно, довелося знову підвестися і закрити вікно.
«Зараз вип’ю чашку і поговорю з нею, – подумала Люда, – молоді повернуться тільки ввечері. Час є».
Музика затихла і Люда зробила ковток, насолоджуючись вершково-шоколадним смаком. Майже як у дитинстві. Що-що, а ось у плані харчування завжди був порядок. Елеонора завжди дбала про те, щоб у холодильнику не було порожньо. Щоб на столі був свіжий хліб і справжнє молоко, а не те, що розлито по пляшках невідомо де.
Люда згадала, як мати знайшла десь молочницю. Їздила до неї в село за молоком. Для онуки, як вона пояснювала, тому що так треба. Люда з вдячністю приймала допомогу. Важко було одній. Платити за кімнату в гуртожитку, піднімати дочку на ноги. Та й з роботою було скрутно.
Але тоді трагедією це не сприймалося. По молодості з усім майже можна було змиритися. І ця кімната сприймалася не як убоге житло, а як острівець свободи. Ніхто не контролював і не дорікав їй ні в чому.
Коли дочка перейшла в п’ятий клас, Люда познайомилася з чоловіком. Едік був бідним художником з провінційного містечка. Як і багато хто, переїхав до столиці за кращим життям. Він жив у напівпідвалі житлового будинку і, здається, був щасливий.
Його скромне житло більше нагадувало майстерню. Всюди полотна, фарби, пензлі, якісь кріплення, мольберти, кулі і гіпсові скульптури. Тут же в маленькому приміщенні був старий трухлявий диван і маленький столик зі стільцем, за яким він обідав.
Готував Едік на переносній плиті рідко, в основному перекушував на ходу, купуючи собі щось у місцевій булочній. Людою був зачарований майже відразу, назвав її своєю музою. Залицявся як міг. Люда здалася швидко, вирішивши, що це кохання назавжди.
Своїй матері говорила, що зустріла талановитого художника, і щоб та не сміялася над нею, набрехала, що він багатий і знаменитий. Мати, звичайно ж, поставилася до нового роману дочки скептично, але з онукою посидіти не відмовлялася. Не забувала при цьому роздавати поради і настанови.
Не подобався їй новий роман дочки. Люда знову відчула себе коханою і бажаною, днями і ночами пропадала в майстерні Едіка. Позувала йому, червоніючи і соромлячись, при цьому відчуваючи себе кимось на зразок успішної актриси.
Роман тривав всього рік, а потім зійшов нанівець. Люда перестала надихати Едіка, і він знайшов собі нову музу. До слова, його нова пасія була в два рази старша за нього і не була такою вродливою. Але у неї все ж було те, чого не було у Люди – гроші і зв’язки.
Едік досить швидко піднявся вгору. Став успішним. Його роботи раптом стали затребуваними і обговорюваними критиками.
Успіх колишнього коханця не радував, образа на нього не зникла навіть через рік. Через пару років Едік прийшов до Люди в гості. Похвалився, що їде в іншу країну. Вирішив по старій дружбі віддячити колишній музі.
Запитав, що вона хоче. Обіцяв виконати будь-яке бажання. Запропонував гроші. Люда втомилася орендувати кімнату, подачку прийняла. Гордість гордістю, а жити у власній кімнаті набагато приємніше, ніж щомісяця шукати гроші на її оренду.
Викупила метри і по-справжньому відчула свободу. Елеонора, дізнавшись про те, що сталося, назвала її дурною і нерозумною, і саме такою Люда себе і відчула, коли зрозуміла, що втратила такий шанс.
– Краще б квартиру попросила. Не збіднів би твій художник.
Лера також не поділяла захоплення матері.
– Живемо як безхатьки. Спільна кухня, туалет, душ. Вічні пиятики у сусідів. Друзів нікуди покликати, а хлопців тим більше. Засміють.
Люда ображалася. Не розуміла її ні мати, ні дочка, або не хотіли розуміти. Але з першою вона рідко спілкувалася, а ось з дочкою доводилося миритися. І чим старшою ставала Лера, тим більше траплялися між ними скандали. А вже коли у дочки з’явився цей Вітька, хай йому грець, Лера зовсім збожеволіла.
– Я навіть запросити його не можу! Ніколи мені заміж не вийти! А все з твоєї вини. Краще б ти тоді у того Едіка квартиру просила. Права бабуся була. Там хоч самі собі господарями жили. Червоніти перед людьми не довелося б.
Довго лютувала дочка. Нарікала на своє життя і ніяк не могла порадіти тому, що у неї є.
– Як маючи стільки прадідів за спиною, не мати як мінімум п’ять квартир зараз? Як можна народжувати дитину, не підготувавши їй квадратні метри?
– А твій Вітька що? У нього теж все погано з житлом? Чому ж він тебе до себе не забере? – Дулася у відповідь на Леру Люда.
Спеціально гостре питання задала, знала вже відповідь. Мати Вітьки, фіфа без гроша, не сподобалася Люді з першого погляду. Свого ставлення не приховувала і за словами не стежила.
– Обличчя солодке, фігуриста дівка, та до того ж без батька, – сказала вона прямо за столом під час знайомства, – така гулятиме на стороні.
– Судите по собі? – обурилася Люда, вирішивши заступитися за дочку.
– Нахлібниць мені тут ще не вистачало, – образилася свекруха. – Правду кажу. Може мізків синові вистачить… прислухається.
– Ясно. Хто чим наповнений, те й проектує.
– Одне те, що ми знайомимося з вами в моїй квартирі, вже говорить про багато чого. – Відповіла жінка.
Лерка розплакалася. Вітька, шикнувши на матір, вивів наречену з-за столу.
А Люда залишилася сидіти. Згадала свою матір. Та, теж ще та виразка. Ні за словами не стежить, ні з почуттями людей не рахується. Так що сваха не налякала.
Втім, може й добре, що та так себе повела. Відразу видно, хто перед тобою сидить. Відгородитися і спілкування скоротити. Викреслити людину зі свого життя і забути про неї. Люда вже проходила цей етап зі своєю матір’ю, так що і Лера впорається.
Молоді почали думати, де б їм з’їхатися. Незважаючи на страхи і комплекси дочки, життя в гуртожитку Вітьку не налякало. Навпаки, він був радий і цьому. Але тут на горизонті намалювалася інша проблема.
Молодим ніде було дати волю гормонам і насолодитися вночі товариством одне одного. Тут і згадали про бабусю, яка на той момент сприймалася мало не ворогом.
Елеонора, яка звикла жити одна, онуку з чоловіком зустріла нормально. Але не втрималася, щоб не саркастично прокоментувати ситуацію. Але і тут її швидко осікли.
– Моя частка тут є. Не даси їм жити, на поділ рахунків подам, а там заселю когось із в’яз ниці, тимчасову прописку оформлю. – Пригрозила Люда своїй матері і мимоволі оголосила тим самим битву.
Спочатку Вітя з Лерою жили нормально. Зачинялися у своїй кімнаті і не звертали уваги на бабусю, хоча та намагалася налагодити контакт. Жили з нею як сусіди. По суті, квартира перетворилася на комуналку. Нічим не краща за гуртожиток, в якому жили. Кухню, туалет, ванну доводилося ділити з бабусею.
Елеонора, щоб вижити молодих, почала пакостити. Не змивала за собою, наводила безлад на кухні, залишала бруд, вмикала на всю гучність музику. Лера з Вітькою все терпіли. Все ж ділити кімнату удвох набагато приємніше, ніж втрьох. А також була мета накопичити на власне житло.
Люда, щоб втішити дочку, намагалася заспокоїти її.
– Рано чи пізно, квартира тобі дістанеться. Так чого ж вам мучитися? Орендуйте житло і живіть собі, а там видно буде, що і як…
– Я зараз хочу жити, а не чекати, коли вона піде з життя. А платити за орендовану квартиру величезні гроші взагалі нерозумно. Бідніти, поки інші багатіють.
І знову почалися нескінченні звинувачення. Скарги на долю. Лера дивилася на ровесниць, у яких вже були свої квартири, машини, хороший стабільний заробіток, і зовсім не помічала тих, хто, як і вона, намагається вижити в тих умовах, що є.
Але Люда вже на неї не ображалася. Хіба можна злитися на людину за те, що вона мріє жити як усі? У своїй квартирі, зі своїм чоловіком. Хіба вона не поводилася так само зі своєю матір’ю, не бажаючи її навіть вислухати і сприймаючи всі її слова в багнети.
З кімнати знову пролунала гучна музика. Люда, вириваючись із спогадів, змахнула з плечей невидимі пилинки і встала.
«Вже час».
Мати сиділа на дивані з пультом у руці. Побачивши Люду, додала гучності, показуючи свій протест. Посеред зали на чотирьох стільцях стояла дерев’яна труна. Від побаченого стало не по собі, по тілу Люди пробігли мурашки, і вона мимоволі здригнулася.
Елеонора, помітивши переляк в очах дочки, тільки посміхнулася і щось сказала. Розчути її не вдалося.
Елеонора клацнула пультом і екран згас. У кімнаті запала тиша.
– Навіщо? Для чого ти це все робиш? – Запитала Люда матір.
Елеонора відвернулася.
– Ви ж усі цього чекаєте.
– Чого?
– Моєї сме рті, – відповіла вона з образою в голосі. – Я заважаю всім, тобі, онучці, Віті… Заважала своїм чоловікам. Ось і подумала, може мені й час туди… – Елеонора вказала на стелю. – Труну купила, щоб не кремували. Гроші залишу.
Люда відчула неприємний ком у горлі. Напевно, мама чекала, коли її почнуть відмовляти. А інакше навіщо ця провокація?
– Добре. Одяг підготуй.
– Який?
– У чому будемо ховати тебе, – намагаючись контролювати голос, промовила Люда. – Краще тобі сьогодні на той світ. Завтра все-таки у Вітьки свято. Двадцять п’ять років йому. А що… Ти краще ось прямо зараз лягай. – Люда підійшла до труни і відкинула кришку.
Елеонора ковтнула і відвернулася.
– Ну… Давай, вперед. Я допоможу тобі залізти. – Долоні спітніли, кришка труни вислизнула і зачинилася. Жінки здригнулися.
Люда, ледь стримуючи сльози, опустилася на підлогу. Закрила очі і заплющила їх, намагаючись не розридатися.
«За що мені це все? Що за життя таке?»
Елеонора, завжди стійка і груба, несподівано схлипнула.
– Іди.
Люда не зрушила з місця, а мати все продовжувала ридати. І від її сліз на душі стало ще гірше. Більше стримуватися не було сил. Ридали довго. Не розмовляли. Та й слів не було. Що тут скажеш. Немов колективно розуму позбулися.
Одна труну собі замовила, друга залізти туди запропонувала. Така собі терапія. Агресивний спосіб достукатися до людини, яка давно закрила двері. Ну, а що ще вона могла? Як боротися з матір’ю, яка нікого не чує і нічого не говорить. Тільки пакостить. Точно не стара мудра жінка перед нею, а розпещений підліток.
Першою здалася Елеонора.
– Я жити хочу, – витерши почервонілі очі, промовила досить тихо. – І я не ворог вам. Самі мене такою зробили.
Люда розчула кожне її слово, але відповідати не стала.
– Іди. Не буду більше витворяти подібне. – Пообіцяла мати. – Поїду. Живіть тут. Радійте.
Але Люда не зрушила з місця. Подивилася на дерев’яну труну, а потім на матір. Несподівано до неї дійшло. І це усвідомлення було найгіршим. Елеонора теж намагалася до неї докричатися. Тільки методи у неї інші. Незвичайні. І труна ця тому прямий доказ.
А може і не треба було з матір’ю боротися. Може треба було спробувати її зрозуміти? Адже двері Люди для матері теж були давно закриті. Так чим вона краща? І дочку свою проти неї мимоволі налаштувала…
– І куди ти поїдеш? – Голос Люди охрип.
Елеонора втомлено зітхнула і відвернулася. Нікуди їй було йти. Одна сама у себе залишилася. І звинувачувати нікого.
– Може до мене? В гості… – Люда запропонувала невпевнено. Знала, що мати відмовить. Елеонорі ніколи не подобалася та кімната в гуртожитку. Вона завжди зневажала дочку за рішення жити окремо. Показуючи свій характер, навіть не намагалася її хоч раз відвідати.
Втім, заради справедливості, її там не чекали. Люда, переборовши себе, все-таки вирішила зробити ще один крок назустріч. Набридло ворогувати і плекати свої образи. Адже сама не краща. То кого судить? Власну матір?
– Може і до тебе. – Мама посміхнулася. – Давно пора подивитися, як ти живеш. Там добре?
Люда видихнула з полегшенням. Вставши з підлоги і присівши до матері на диван, взяла її руки в свої.
– Дуже. Поруч є сквер… Розбиті палісадники. Влітку садять квіти, дуже красиво. Особливо ввечері, коли спека спадає і запалюються ліхтарі…
Елеонора прикрила очі. Вона не слухала, що говорить дочка. А насолоджувалася тим, що вони зараз поруч. Лід зрушив, і вона змогла до неї «докричатися», хоч і обраний спосіб її зовсім не прикрашав.
Спеціально для сайту Stories
