-Федю, Федю? А що на роботі в тебе? Усе добре?
-Нормально. Як завжди.
-Федю, Федь, а ходімо вечеряти! Я пельмешки наліпила, як ти любиш. Підемо, га?
-Не голодний я.
-Федю, Федь, ну як же так, га? Я тебе до вечері чекала, без тебе не сідала.
-Слухай, Тетяно, ну що ти така га? От як пристанеш, як банний лист, їй Богу! Набридла ти мені, сил моїх більше немає. Ти що, дитя мале, без мене і поїсти не можеш? Повз рот пронесеш?
-Федю, Федь, ну не лайся, га?
-Федю, Федь! Тьху! Уже слухати огидно! Тобі самій-то не набридло, Тетяно? От що ти переді мною тут стелишся?
Чи ти не розумієш нічого? Тиснеш ти мене своєю турботою? Задихаюся я з тобою, скоро зовсім дихати нічим стане. Душна ти, і турбота в тебе така, така… Набридло все, сил немає. Не живу я з тобою, маюся. Це твоє Федю, Федь! адже скільки разів казав, що я й так чую, нема чого повторювати!
-Федю, Федь. Ти чарочку пропусти, воно й легше стане. Відпочити тобі треба, втомився ти. Тетяна винувато дивилася на чоловіка і смикала в руках край фартуха.
-Ось ти їй Богу дурна, чи прикидаєшся? Ще й фартух цей начепила! Інша в мене є, розумієш, інша! Її кохаю, нею однією дихаю! Іду я від тебе, Тетяно.
-Йдеш? Добре подумав? Ти не дивись, що я така м’яка, назад дороги немає. Ти мене знаєш. Підеш – йди, але знай, що назад не прийму. А чи потрібен ти інший? Думаєш легко мені вдавати, що нічого не відбувається?
Думаєш легко за столом одним із тобою сидіти, і знати, що інша в тебе? Дивись, Федю, подумай добре, чи так – чи кохання твоє сильне, щоб заради нього сім’ю розвалити в одну мить?
-Не повернуся, не сподівайся.
Федя, не роззуваючись, пройшов до спальні. На чистих доріжках відбилися брудні сліди від чоловічих чобіт. Діставши рюкзак, чоловік почав складати свої нечисленні речі. Окинувши поглядом кімнату, Федір, не дивлячись на Тетяну, вийшов у сіни. Поки йшов з одного краю села на інший у голові роїлися думки.
Навіщо все так? Чи правильно чинить він, пішовши від дружини? Адже понад 20 років прожили разом, син який гарний.
Живе щоправда далеко, більше тільки телефоном розмовляють.Цікаво, як син поставиться до розлучення? Та не маленький уже, має зрозуміти. Перегоріло все у Феді, немає нічого, навіть поваги до дружини більше немає.
Саме ось за це її “Федю, Федь!” Адже давно знає все, а мовчить, в очі заглядає. Інша б давно в обличчя залізла, роздряпала, а ця тільки мовчки дивиться з докором іноді.
От за що її поважати можна, якщо в неї до самої себе поваги немає? Ще ця кухня її. Зовсім уже збожеволіла. Нормальна жінка була, а ось втовкмачила собі в голову, що їй потрібна кухня дерев’яна під старовину, неодмінно з доріжками.
Як дурепа, їй Богу, по всьому селу мостини ці збирала, пів кухні розгромила, щоб деревом обшити.
Ні, Стелла зовсім інша. У неї й ім’я саме за себе говорить. Сталева жінка. Хватка. І не скажеш, що молода ще зовсім. Адже вона трохи старша за сина. Могла ось невісткою стати, а стала, дружиною, ну, поки що не зовсім дружиною, зате рідна така, з нею Федір знову молодим став, дихати заново навчився.
Ніяких тобі пирогів, борщів. Вона навіть розмовляє не так, як Танька. Та зі своєю старовиною зовсім з глузду з’їхала, не тільки в хаті, а в голові в неї старовина ця.
У Стелли все сучасно. Різнокольорові яскраві шафки, одяг модний. Ну так у неї й фігура не та, що в Таньки. Та зовсім себе запустила, розплилася вся, все ходить, у рот йому, Федору заглядає, догодити намагається.
Молодець він, що пішов. Давно треба було цей крок зробити. Ну нічого, все буде тепер по іншому.
****
Тетяна сиділа посеред кухні, дивилася на брудні, потворні плями на доріжках, і беззвучно плакала. Адже він так нічого і не зрозумів! Не зрозумів, до чого вся ця старовина, доріжки. А вона-то сподівалася, дурепа! І ще плями ці…
Озирнувшись навкруги, Тетяна піднялася з підлоги, і зі злістю почала знімати з підлоги брудні доріжки. Та кому вони потрібні? Нічого він не пам’ятає, нічого святого в ньому немає!
Адже вона мала зовсім, він її маленькою пам’ятає, вона ж трохи старша за їхнього сина, Стелла. Повернулася в село, модна вся, молода, красива. І відразу якось примудрилася в контору колгоспну втиснутися.
Посада одразу знайшлася, а то як же, вона спеціаліст, а молодим треба дорогу давати. За 2 роки дослужилася до старшого економіста. Нісенітницю всяку ввела, аудити якісь, ще всяке нове, що й вимовити страшно.
Голова не дурень, із сім’ї не пішов, одна справа просто звлицятися з дівчинкою молодою, а зовсім інша сім’ю руйнувати. Це Федька – поманила вона його, він і пішов. Тільки чи потрібен він їй? Він свій вибір зробив, назад дороги немає.
***
Згадала Таня той рік, коли одружилися вони з Федором. Молоді, гарячі, все їм було ні по чому. Немає грошей? Не біда, у них є цілих пів відра картоплі. Ну й що, що дрібна! Увечері розведуть багаття на вулиці, і сидять, притулившись одне до одного.
Прогорить багаття, вони в гарячу золу картоплі накидають. Потім їдять її, прямо зі шкіркою, обличчя в обох чорні, а їм і смачно, і весело. Поселили їх у будиночок один, де бабуся самотня жила. Стареньку діти забрали, а будинок колгоспний. Так у цій хаті Тетяна багатство справжнє знайшла.
Килимки домоткані, і нові зовсім, на горищі лежали, меблі всі залишилися. Тетяна хату відмила, доріжки у ванні на вулиці прала, разом із Федею на річку возили полоскати.
Навела в хаті затишок, краса, доріжки аж хрустять від чистоти.
Згадала Таня, як мріяли про велику, простору хату, щоб кухня неодмінно під дерево, і килимки. Щоб шафи різьблені, старовинні. Щоб потім, коли старі вони стануть, сидіти ось так на кухні, і молодість згадувати, які вони були, як жили.
Коли Тетяна дізналася, що Федір загуляв, вона вбила собі в голову, що якщо в неї буде дерев’яна кухня, з доріжками, то все буде як тоді, в молодості. Федір знову до неї повернеться, забуде про ту, іншу.
Тільки ні кухня, ні доріжки не повернули щастя, що похитнулося. Нічого навколо не бачив Федір, крім свого кохання. Правильно кажуть, сивина в бороду – біс у ребро.
Усе село дивувалося терпінню Тетяни. Це ж треба – знати про пригоди, і мовчати, вдавати, що все добре. А Федір теж хороший! Вона йому в доньки годиться, а він кохання придумав!
***
Не подавала Тетяна виду, що погано їй, нудно самій у будинку, який самі будували, який обставляли з таким завзяттям, зі смаком. У кухню своєї мрії зовсім заходити не могла.
А вдень, на роботі, вдавала, що все добре. Навіть із Федором віталася, як ні в чому не бувало, немов і не жили стільки років разом. Федір спочатку намагався на очі дружині не потрапляти, хіба мало що від неї очікувати можна? А потім заспокоївся. У всіх буває. Ну не пожилося, що вже тепер.
Федір усе тягнув, на розлучення не подавав, немов сумнівався у своєму виборі. І вже зовсім якось знітився, навіть плечі опустилися, коли на роботі Тетяна конверт йому передала, мовляв, на розлучення я подала.
Навіть якось ревностно подивився їй у слід. Треба ж, уже й на розлучення подала. Думав, що побиватися буде, страждати, сльози лити, а вона що? Цвіте й пахне. І що в неї в голові, у Таньки цієї?
Мабуть й чоловіка собі знайшла вже. Та ні, це навряд чи. Село, що з нього взяти, все на видноті, одразу б плітки пішли.
-Тетяно, я тут що прийшов. Будинок ніби як разом будували, спільний він, наш, а живеш ти в ньому одна, як королева, а ми в кімнатці тулимося.
-Що, до мене попроситися хочете? Так не гарно буде, якщо ми всі втрьох тут жити станемо.
-Ти не кепкуй, Тетяно, тобі це не личить. Ти ж не така, ти м’яка, добра. Навіщо ти так?
-Як, Федю? Кажи, навіщо прийшов?
-Дім нам ділити треба. Не діло це, ось так поневірятися.
-А як ділити будемо? Пилкою чи сокирою? Вздовж чи впоперек?
-Ну, скажеш теж. Ми зі Стеллою подумали, і вирішили, що будинок продавати треба.
-Це ти ось так запросто вирішив те, що своїми руками будував, в одну мить чужим людям продати?
-Ну, у мене й покупці є на прикметі.
-Ні. Чужим людям не продам свій будинок.
-Не вередуй, Таню. Усе одно доведеться. Мирно не погодишся, я по суду…
-А не треба по суду. Купуй у мене мою частку.
-Ти це серйозно, Таню? А ти як же? Ти куди підеш?
-А твоя яка справа? Чужим людям продати – так ти не турбуєшся, куди я піду. Ось і тут не бери в голову.
-Не маю стільки грошей. Подумати треба.
***
Таня дивилася на село, що залишалося позаду, крізь скло автобуса. Зараз до райцентру, а далі – та до сина ближче. Вадик уже й варіанти житла в передмісті пригледів, а без роботи Таня ніколи не залишиться, ветлікар, тим паче з досвідом, та її з руками відірвуть, і на вік не подивляться.
Трохи сумно залишати за спиною півжиття і їхати в невідомість, але вже краще так, ніж слухати фальшиві слова співчуття та дивитися на вже колишнього чоловіка з його майже дружиною. Кажуть, восени весілля у них. нехай одружуються, він зробив свій вибір.
Чи шкода їй свій дім, у який вона вклала стільки праці? Ні, не шкода. Не приніс він їй щастя. Усе це наживне, і будинок, і меблі. Нехай краще Федір живе там, ніж чужа людина.
***
Федя задумливо дивився на яскраві, різнокольорові шафки, вази зі штучними квітами, пухнасті накидки на крісла, яскравий пухнастий килим, дзвінкий стіл зі скляною стільницею з безглуздим орнаментом.
І ця кухня? Та як тут можна сидіти і спокійно їсти після роботи, коли всі ці отруйні відтінки дратують і без того нестабільну нервову систему?
Федір із сумом згадував затишну кухню з дерева, із домотканими доріжками, Таню, яка поралася біля плити, намагаючись догодити йому, Федору, і думав, який же він усе-таки дурень!
Як можна було проміняти рідну, кохану жінку, милу, сором’язливу і добру, чудову дружину, матір, на ось це все? Яскрава зовнішня обгортка, і порожнеча всередині. Ось як у цій шафі. Федір різко встав, підійшов до шафки, ривком відчинив дверцята, потім другі, треті. Порожньо. Нічого. Ніякого запасу круп. Пакети з локшиною швидкого приготування, каші-п’ятихвилинки, різнокольорові коробки з пакетованим чаєм. Усе.
Кругом порожнеча. Що в домі, що в серці, що в душі. Стелла дивилася на нього своїми величезними, яскраво нафарбованими очима.
Вийшовши на ґанок, Федір сів на сходинку й обхопив голову руками. Дурень. Дурень. Дурень. Який же він дурень! Ось так в одну мить узяти, і перекреслити велику, найкращу частину свого життя на догоду чому?
Нічого вже не буде як раніше. Нічого вже не буде добре. Як радів Федір, коли вдалося знайти потрібну суму для купівлі будинку. Як радів, коли Тетяна підписувала договір. Як радів, коли вони зі Стеллою вже громили кухню, ламаючи акуратні колоди, і вивалювали все будівельне сміття в одну велику купу на подвір’ї, прямісінько в те місце, де в Тані був палісадник.
Як гидливо Стелла скидала в цю купу доріжки, а Таня йшла повз, і байдуже дивилася на все це.
Вона пішла. Тільки пішла не одна. Натомість із собою вона забрала щось важливе, таке потрібне, просто життєво необхідне для Федора. Вона забрала із собою спокій, затишок і віру в щасливе майбутнє. Нічого вже не буде, як раніше.
Усе Федір зламав, зруйнував своїми руками, та так, що й радості не залишилося, одна порожнеча. Як брудні сліди на чистих килимках.Спеціально для сайту Stories
