Жанна кричала, впадаючи в істерику. Єлизавета не знала, що з донькою робити і як її переконати, що вища освіта необхідна. Тільки заради цього жінка оббивала поріг директора школи, вмовляла залишити доньку в школі, дати їй закінчити одинадцять класів.
Зараз Єлизавета Максимівна, як могла, намагалася доньку напоумити:
– Жанно, послухай мене. Ти ж тільки заради цього вчилася до одинадцятого класу. Ти пам’ятаєш, про що ми домовлялися?
– Адже, про що ми з тобою тоді домовлялися. Мені п’ятнадцять років було, я не розуміла ще нічого.
– А зараз ти просто доросла! – хмикнула жінка.
– У будь-якому разі, поки тобі не виповнилося вісімнадцять, вирішую я. Завтра ж ми з тобою йдемо і подаємо документи в інститут.
-Подавай куди хочеш, – нахабно заявила Жанна. – А я в інституті вчитися не буду. Будеш платити, вважай, що гроші викинуті на вітер.
От і що було з донькою робити? Жанна накричала на маму, вильнула “хвостом” і помчала на вулицю. У неї були одні гульки на умі, а у Єлизавети руки опускалися.
Два роки тому жінка з такими труднощами домоглася, щоб дочці дозволили залишитися в школі. Так-то Жанну дуже хотіли випровадити після дев’ятого класу. Проблем із дівчиськом було вище даху. Неспокійною дуже Жанна була. Інша справа Лера, її старша сестра!
Єлизавета провела поглядом непокірну доньку і пішла до старшої, своєї “відради”.
Ні, дівчаток вона не розрізняла і не можна було сказати, щоб Леру мама більше любила. Але так уже повелося, що з Лерою куди простіше.
Вона спокійна, поступлива. На збори до школи, у клас старшої доньки Єлизавета Максимівна ходила з гордо піднятою головою. Там її тільки хвалили. Валерія – кругла відмінниця, активістка і взагалі хороша, світла людина. Про Жанну так не раз не сказали. У дівчині ніби чортеня сиділо, що не давало спокою ні їй самій, ні оточуючим.
Лера сиділа у своїй кімнаті, схилившись над зошитом, і щось писала. Підняла на маму голову, схвально посміхнулася.
-Що, мамо? Жанка знову викаблучується? Я вже в курсі, що вона передумала на “вищу” йти. Мені здається, ти не зможеш її змусити.
Лера вчилася на третьому курсі економічного університету і дуже старалася. Незважаючи на те, що дівчинка вчилася на відмінно, на бюджет вона вступити не змогла. Відчуваючи свою провину за те, що мамі доводиться платити, Лера дуже старається.
І Єлизавета старається, жарт чи ні, двох дочок одній піднімати! Чоловіка жінка втратила п’ятнадцять років тому. Доньки ще зовсім маленькі були. Впряглася в ремінь і відтоді тягне його, а просвіту не намічається. Проте, працюючи на двох роботах, Ліза дуже хотіла, щоб і молодша дочка вступила до інституту.
Колись вона дала собі обіцянку вивчити обох доньок, і від цієї обіцянки відступати не збиралася.
Шкода тільки, що Жанка така некерована і не розуміє, як буде краще.
Перший час Єлизавета Максимівна ще сподівалася, що Жанна схаменеться, а потім дізналася, що дочка давно віднесла свої документи в кулінарний технікум. Знайомі дівчата Жанні сказали, що там і вчитися не треба, достатньо відвідувати заняття.
А ні-ні, можна і прогуляти, теж не забороняється. Це Жанні було до душі. “Гризти граніт науки”, як гризе його щодня старша сестра, дівчинка не бажала.
Волею-неволею Єлизаветі Максимівні довелося змиритися з рішенням дочки. Зрозуміла вона, що насильно не змусиш.
Найцікавіше почалося, коли Жанні виповнилося вісімнадцять. Зустрічалася вона з якимось хлопцем, якого мама в очі не бачила. Вісімнадцять виповнилося і заявила Жанна, що йде до нього жити.
– А ти не хочеш нас познайомити? Представити один одному, – обурювалася тоді Єлизавета.
– І взагалі, що це означає, жити разом? Що це за новомодні заяви? Щоб разом жити треба одружитися. А заміж виходити тобі ще дуже рано…
-Ось тому я й не виходжу! Поки що ми просто поживемо разом.
Жанна зібрала свої речі й пішла з дому. Ось так просто, не представивши матері хлопця, не сказавши адреси, де житиме. Єлизавета була в повному шоці. Якщо роки три тому вона ще могла хоч якось на доньку вплинути, то тепер просто не знала, що робити. Добре ще, що в неї була Лера.
Валерія іноді з сестрою спілкувалася. Дізналася, де ж Жанна живе, з ким живе, і все мамі доповіла.
– Мамо, ти не переживай, він нормальний хлопець. Звуть його Андрій. Йому двадцять один рік і він працює. Батьки теж нормальні. Квартиру синові купили. Так що Жанна в шоколаді. Я думаю, у неї все буде добре.
– Чого ж тоді вона мене з цим Андрієм познайомити не хоче? – дивувалася Єлизавета Максимівна.
– Мамо, мені здається, це просто якийсь бунт. Вона робить тобі на зло. Я її в цій справі не зрозумію і ніколи не розуміла. Почекай час, вона сама з’явиться. Відпусти ситуацію.
Говорити було легко, а відпустити ситуацію не так просто. Дочка пішла, не зрозуміло куди, живе не зрозуміло де, з мамою знайомитися не хоче. Питання, що мати їй поганого зробила? Завжди бажала тільки добра.
Але, в принципі, як Лера і передбачала, через кілька місяців Жанна маму зі своїм Андрієм познайомила. Можливо, через те, що на той час вони зібралися одружитися.
Хлопець виявився цілком собі серйозний. Єлизаветі навіть дивно було, що Жанна такого примудрилася підчепити. Батьки в Андрія були не те, щоб багаті, але цілком забезпечені люди.
Весілля хотіли молодим зіграти “на рівні”, і тут знову Жанна стала проти.
– Не хочу, щоб, як у всіх. Ми розпишемося й одразу поїдемо подорожувати країною. Хочу скрізь побувати. А ви, якщо так хочеться, зберіться з родичами і відзначайте.
– А як відзначати без молодих?
Ні Єлизаветі така пропозиція до душі не припала, ні батькам Андрія. Помітила тоді Ліза, що майбутні родичі на Жанну не дуже доброзичливо поглядають. Їх можна було зрозуміти. Ясна річ, вони вважають, що Андрій міг би дівчину краще знайти. Чого вже гріха таїти, сама Єлизавета так думала.
Молоді одружилися, рвонули у свою дивну подорож. І все б нічого, але на той час Єлизавета Максимівна дізналася, що донька, виявляється, кулінарний технікум кинула. Зовсім вирішила без освіти залишитися. Знову ж таки, нічого з нею не поробиш!
Інша справа Лера! Старанно вчилася, а коли хлопця собі знайшла, насамперед привела з мамою познайомитися. Тут усе було розплановано, як по поличках.
Весілля вирішили грати після закінчення Лерою інституту. Дітей планувати, коли на ноги твердо встануть. Усе по-людськи.
Жанна знову відзначилася. Помандрували вони з Андрієм кілька тижнів, і повернулася дівчина в положенні. А яка з неї мати? Жанна сама в легкому шоці перебувала. Не впевнена була, чи хоче вона дитину в такому юному віці.
Андрій дружину вмовив. Ну, як умовив, пригрозив, що розлучиться з нею, якщо дружина надумає позбавитися дитини.
Так і з’явився на світ перший онук Єлизавети Максимівни. Кинулася вона з дитиною допомагати, як і свекруха Жанни. Відмови в допомозі ніколи не було. Іноді Жанна навіть психувала і просила маму рідше приїжджати.
– Мамо, у нас свекруха цілими днями тут,
а вечорами ти. Відпочинку ніякого немає. Дай нам уже з Андрієм удвох побути. А онука, якщо хочеш, я тобі привозити буду. Можеш його навіть на ніч у себе залишати.
– Жанно, ти як була легковажною, так такою й залишаєшся. Як таку маленьку дитину можна залишати з ночівлею? І не впораюся я, мені вранці на роботу.
Єлизавета Максимівна все ще продовжувала працювати. За інститут старшій доньці потрібно було платити, та й на весілля Лери підкопити. Тож, не час ще було відпочивати, не час!
За допомогою свекрухи та своєї мами Жанна не відчула всі “принади” материнства. Тому й зважилася вона майже одразу на другу дитину. А ось тут усе виявилося набагато складніше.
Дівчинка у Жанни з’вилася на світ хвороблива і, як на зло, так співпало, що свекруха в цей час хворіти почала. Не могла вона щоразу по дзвінку нестися до невістки й онуків на себе брати.
Залишалася тільки Єлизавета Максимівна, але вона ще працювала.
Знову показала Жанна свій поганий характер. Нестерпно їй, бачте, стало з двома маленькими дітьми. Привезла вона їх якось увечері до матері й забула до наступного дня. Вона б, може, і ще забула, але до Єлизавети Максимівни прискакав стривожений зять.
– А я, головне, не зрозумію, що відбувається. Жанна каже, ви виявили бажання з онуками побути.
– Я, звісно, люблю з онуками час проводити ,- втомлено зітхала Єлизавета Максимівна, – та тільки Жанна не зважає на те, що мені ще й на роботу ходити треба. Забула вона абсолютно про це. Добре ще, Лера врятувала. У неї зараз практика, яку іноді можна прогуляти.
– Що ж ви не подзвонили, не сказали, як вам із дітьми складно? – запитав Андрій.
– Я не дзвонила? Дружина-то твоя телефон вимкнула.
Єлизавета ляпнула і язик прикусила. Не варто, напевно, на доньку скаржитися. Андрій і так злегка ошелешений. Жанна показує себе “у всій красі”, а він, вочевидь, не встиг її досконало дізнатися.
Найбільше на світі Єлизавета боялася, що Андрій покине її доньку, тим більше тепер із двома дітьми. Але начебто якось усе стабілізувалося, свекруха Жанни одужала, і сама вона зуміла взяти себе в руки і дітьми зайнятися.
Десять років Андрій із Жанною прожив. Цілих десять років! Єлизавета Максимівна раділа. Дочки прилаштовані, все в них добре. Лера теж заміжня, будинок “повна чаша”. Щоправда, у Валерії з чоловіком була одна дитина.
Усе як у людей.
Але помічала Єлизавета, що Андрій постійно невеселий. Схуд, смиканий якийсь став, а потім прийшов до тещі чаю попити. Сів за кухонний стіл, склав руки на колінах, як школяр, і заявив:
– Я з Жанною розлучаюся.
Єлизавета руками змахнула.
– Андрію, та що ж таке? Нормально ж живете! Що трапилося?
– Це вам з боку здається, що ми нормально живемо, а в мене десять років відчуття, що я сиджу на пороховій бочці. Заскоки Жанни мене вимотали. Весь цей час я тримався заради дітей, а зараз не витримав. Я вже подав на розлучення, а Жанна істерить. Вам говорити не хоче, думає, що я “візьмуся за розум”. Так вона це називає, “взятися за розум”, а от мені здається, якби я за нього раніше взявся, то давно б від неї втік.
Зрозумійте мене, Єлизавета Максимівна, з вашою дочкою дуже важко. Ви багато чого не знаєте. Не знаєте, як вона йшла з дому на кілька днів, коли її діти дістали, як мені доводилося відпрошуватися з роботи, бо їх не було з ким залишити. Як вона постійно вимагає від мене вражень, подорожей, нових емоцій. Спокійне, врівноважене сімейне життя не для неї.
Я дуже хотів би, щоб Жанна вийшла на роботу. Вмовляю її вже кілька років. Буде працювати, будуть враження, спілкування, рух який-ніякий. Вона ж навідріз відмовляється. Каже, що в неї освіти немає, а отже, працювати вона зможе, у кращому разі, продавцем. Її таке не влаштовує. Загалом, важко мені з нею, не можу я більше.
– А до мене-то навіщо прийшов? – тихо запитала Єлизавета Максимівна.
– Ну, як навіщо? Хочу, щоб ви проконтролювали доньку перший час. Не знаю, чого очікувати. Боюся я її емоційних спалахів, розумієте, Єлизавета Максимівна, боюся! Жанну з дітьми з квартири виганяти не збираюся. Я до розлучення підготувався і квартиру на дітей переписав, тож нехай вони живуть там, як жили…
Аліменти платитиму. Буде можливість, так і грошима допоможу. Аби тільки розлучитися і зажити спокійно.
Єлизавета зятю чай не налила, не за чаєм він до неї прийшов. Присіла жінка поряд, зітхнула. Нелегкі попереду намічалися часи, але судити цього, затюканого дружиною чоловіка вона теж не могла. Така вже Жанна. Кого завгодно вимотає. Андрій ще довго витримав.
Розлучення Жанни з чоловіком кілька разів переносили, бо жінка в суді влаштовувала скандали. Кричала, кидалася на чоловіка. Розлучатися вона не хотіла. Коли розлучення все-таки відбулося, кинула дітей на матір і зникла на два тижні. Повернулася, нічого не пояснювала, та й не вимагала від неї Єлизавета пояснень. Нічого не вимагала, крім того, щоб донька виходила на роботу. На одні аліменти дітей не прогодуєш.
Жанна побісилася ще трохи і відгукнулася на вакансію продавця-касира. Важко було з її характером працювати. Спочатку ніде Жанна довго не затримувалася. Але поступово все увійшло в колію.
Старшому онуку Єлизавети Максимівни виповнилося шістнадцять років. Незважаючи на супер емоційну маму, хлопець він ріс серйозний. Навчався в одинадцятому класі й збирався здобувати вищу освіту. Тато обіцяв оплатити. Андрій так більше й не одружився і дітям добре допомагав.
Єлизавета Максимівна змогла нарешті вийти на пенсію і видихнула. Подумала, що може пожити для себе, але не тут-то було. У Жанни стався новий заскок. Прийшла вона до мами і задоволено сказала:
– Знаєш, я нарешті вирішила прислухатися до твоєї думки. Ти була права, тепер я згодна. Вища освіта потрібна людині.
– Це добре, що ти згодна. Але тут, я думаю, твоєї думки вже не питають. Слава Богу, мій онук сам так вирішив.
– Та до чого тут мій син, мамо? Я про себе говорю. Я вирішила вчитися. Відучуся і буду будувати кар’єру.
– Тобі тридцять п’ять, Жанно, де ти відучишся? – сміялася Єлизавета.
Жінці слова доньки здалися жартом і розіграшем. А Жанна розлютилася на мамин сміх.
– І що, що тридцять п’ять? Люди і в старшому віці вчаться. Я все вирішила. Разом із сином вступати піду. Ти мені, головне, інститут оплати, як колись обіцяла.
– У сенсі оплати? – заморгала очима Єлизавета Максимівна. – Жанно, окстись, ти доросла жінка. До того ж, де я тобі зараз такі гроші візьму? Я вже на пенсії.
– А мені не важливо, мамо, де ти гроші візьмеш. Ти Лерці освіту оплатила, значить і мені зобов’язана. Або що, як завжди своїй улюблениці все, а мені дулю з олією?
– Жанно, на той час я була готова платити. Я працювала, відкладала кожну копійку. Зараз у мене такої можливості немає. Та й ти вже не дитина. Хочеш вчитися, піди й сама зароби.
– Ось, значить, як ми заспівали? – злилася Жанна. – А я ж прекрасно знаю, що в тебе грошики приховані. Ти для кого їх бережеш? Для Лерки своєї коханої?
– Ти про той конверт із грошима, у шафі? Так там небагато, Жанно. У крайньому разі тобі б вистачило на один рік навчання. Я ці гроші “на чорний день” відкладала. Життя ж штука непередбачувана.
– Навіщо тобі, мамо, відкладати. Давай їх сюди. Перший рік навчання оплачу, а там ще підкопиш.
Жанна простягнула руку в повній упевненості, що мама гроші віддасть. А Єлизавета Максимівна психанула. Так, як рідко психувала. Стиснула щільно губи й процідила:
– Нічого я тобі не дам. Ти доросла людина. Якщо вже віддала б комусь гроші, то онукам, але аж ніяк не тобі…
Жанна схопилася, ураганом пронеслася будинком, збиваючи все на своєму шляху. Штовхнула ні в чому не винну кішку і втекла, а разом із нею зник і конверт із грошима з шафи. Помітила це Єлизавета одразу, щойно зайшла до спальні. Жанна не просто дістала конверт із полички, вона розкидала всі речі, під якими він лежав. Як завжди в таких випадках робила, донька вимкнула телефон, щоб розгнівана мати не змогла їй додзвонитися. Відчуваючи, як прихоплює серце ,Єлизавета Максимівна, зателефонувала старшій доньці.
Лера одразу ж примчала. Почала маму втішати.
– Мамо, ну забрала вона ці гроші, і біс би з ними. Зате якийсь час не з’явиться. Ти ж знаєш Жанку, з нею завжди так.
– Я ж їх дуже довго відкладала. Поки працювала в мене була така можливість, а зараз на пенсії мало що вдається відкласти.
– Скільки в тебе там було, мамо? Я дам, не переживай. Дам тобі ці гроші, якщо тобі так спокійніше.
– Як же добре, що ти в мене є! – розплакалася Єлизавета. – Тепер у мене є ти і троє онуків. Молодшої доньки більше немає. І справа навіть не в грошах, а у вчинку. Жанна їх вкрала, і я не хочу її більше знати. Нехай вчиться, нехай робить що хоче, але до мене більше ні ногою!
Лера передала Жанні слова матері, і молодша дочка перестала приходити. Онуки, до речі, були на боці бабусі.
Вчитися Жанна так і не пішла. Вже дуже швидко закінчилися мамині скромні накопичення.
