Марина стояла біля вікна своєї нової квартири і дивилася на припорошений першим снігом двір. Грудневі сутінки огортали місто, а у вікнах сусідніх будинків вже запалювалися вогні.
Десь там, в одному з таких же вікон, сиділа її мати – жінка, яка все життя вважала дочку своїм головним розчаруванням.
Чергове повідомлення від колеги: «Марино, не забудь, завтра презентація для інвесторів. Всі на тебе розраховують!»
Вона посміхнулася. Хто б міг подумати, що дівчинка з неблагополучної сім’ї, яку мати називала «ганьбою» і «помилкою молодості», стане провідним маркетологом.
***
Все почалося двадцять років тому, коли Марині було всього дванадцять. Її мати, Валентина Сергіївна, працювала касиркою в супермаркеті і виховувала дочку одна.
Батько пішов, коли дівчинці було три роки, і з тих пір мати не втрачала нагоди нагадати:
– Якби не ти, Андрій би від мене не пішов! Це все через тебе я залишилася одна!
Марина росла тихою, старанною дівчинкою. Вчилася добре, допомагала по дому, але ніяк не могло заслужити материнського схвалення.
Валентина Сергіївна знаходила привід для невдоволення в усьому: в тому, як дочка миє посуд, як заправляє ліжко, як одягається.
– Руки-гаки! – кричала мати, кидаючи на підлогу щойно випрасувану Мариною блузку.
– Подивися! Вся в складках! Ганьбиш мене перед людьми!
Але справжнє пекло почалося, коли в житті Валентини Сергіївни з’явився Віктор – чоловік на десять років молодший, який працював охоронцем у тому ж супермаркеті. Він був гарний тією грубуватою красою, яка так подобається жінкам певного типу, і вмів говорити компліменти.
Валентина Сергіївна закохалася як дівчинка. Вона фарбувалася, купувала нові сукні, готувала вишукані вечері. А Марина… Марина стала перешкодою.
– Мамо, можна я в своїй кімнаті повечеряю? – боязко запитувала дівчинка, бачачи, як мати накриває стіл на двох.
– Звичайно! І взагалі, сиди там і не висовуйся! Віктор прийде, не хочу, щоб ти йому настрій псувала своєю кислою пикою!
Віктор приходив все частіше. Спочатку на вечері, потім став залишатися на ніч. Марина намагалася бути непомітною, але саме її існування дратувало матір.
Одного вечора, коли Марині було чотирнадцять, вона повернулася зі школи і застала в квартирі справжній погром.
Розбитий посуд, перевернуті стільці, мати з розмазаною тушшю на щоках.
– Що сталося? – злякано запитала дівчинка.
– Що сталося?! – скрикнула Валентина Сергіївна. – Віктор пішов! Розумієш? Пішов! І все через тебе!
– Але я ж нічого…
– Він сказав, що не хоче виховувати чужу дитину! Що ти йому заважаєш! Це все ти, ти винна!
Мати схопила перше, що потрапило під руку – скляну вазу – і замахнулася. Марина ледь встигла ухилитися. Ваза розбилася об стіну, осколки розлетілися по кімнаті.
– Геть звідси! – кричала мати. – Забирайся! Щоб я тебе не бачила!
Марина вибігла з квартири. На вулиці мрячив холодний жовтневий дощ. Вона бігла, не розбираючи дороги, поки не опинилася біля школи. Будівля була закрита, але у дворі світилося вікно сторожки.
Сторож, дядько Павло, добродушний чоловік років шістдесяти, відчинив двері і ахнув:
– Маринко? Ти що тут робиш? Вся мокра!
Він завів дівчинку в сторожку, налив гарячого чаю. Марина, тремтячи від холоду і пережитого, розповіла все.
– Ех, біда-біда, – зітхнув дядько Павло. – Слухай, у мене є ідея. Моя сестра, Ганна Петрівна, вчителька у вашій школі. Вона добра, допоможе. Давай я їй подзвоню?
Анна Петрівна викладала літературу в старших класах. Марина знала її тільки з вигляду – сувора жінка років п’ятдесяти з сивим волоссям, зібраним у пучок.
Через півгодини Анна Петрівна приїхала на своїй старенькій машині. Вона уважно вислухала Марину, а потім рішуче сказала:
– Поїхали до мене. Переночуєш, а завтра розберемося.
Ця ніч змінила життя Марини. Анна Петрівна жила одна в просторій трикімнатній квартирі. Її чоловік пішов з життя п’ять років тому, діти жили в інших містах.
– Знаєш, Марино, – сказала вона вранці за сніданком, – я поговорю з твоєю мамою. Але якщо вона не змінить ставлення, ти можеш пожити у мене. Кімната є, а мені одній нудно.
Валентина Сергіївна зустріла вчительку вороже:
– Чого ви лізете в мою сім’ю? Я сама розберуся зі своєю дочкою!
– Валентино Сергіївно, – спокійно відповіла Анна Петрівна, – ви розумієте, що вчора могли серйозно травмувати дитину? Якщо це повториться, я буду змушена звернутися до органів опіки.
– Так забирайте її! – раптом вигукнула мати. – Мені вона не потрібна! Нехай живе де хоче!
Так Марина переїхала до Анни Петрівни. Спочатку було важко – дівчинка відчувала себе чужою, боялася зробити щось не так. Але Анна Петрівна виявилася дивовижною людиною. Вона не жаліла Марину, не сюсюкала з нею, а ставилася як до рівної.
– Ти розумна дівчинка, – говорила вона. – У тебе є всі шанси досягти успіху в житті. Головне – вчитися і не опускати руки.
Під керівництвом Анни Петрівни Марина розквітла. Виявилося, що у неї справжній талант до точних наук. Математика, яка раніше давалася з трудом, раптом стала зрозумілою і цікавою.
– Це все тому, що раніше ти боялася помилитися, – пояснила Анна Петрівна. – А помилки – це нормально. На них вчаться.
У випускному класі Марина вже була однією з найкращих учениць. Вона вступила до університету на факультет прикладної математики.
Валентина Сергіївна за ці роки жодного разу не зателефонувала дочці. Марина кілька разів намагалася налагодити контакт, але мати або кидала слухавку, або починала кричати, що дочка її зрадила.
***
Університетські роки пролетіли швидко. Марина вчилася, підробляла репетитором, а на останньому курсі пройшла стажування у великій IT-компанії.
Її дипломний проект – додаток для аналізу споживчої поведінки – помітили, і відразу після захисту дівчині запропонували роботу.
Анна Петрівна пишалася своєю прийомною дочкою:
– Я знала, що у тебе все вийде! Ти молодець!
На випускний Марина все-таки зателефонувала матері:
– Мамо, я закінчую університет. Може, прийдеш?
– У мене є справи важливіші, – холодно відповіла Валентина Сергіївна. – І взагалі, чому ти весь час дзвониш? Живеш з чужими людьми, нехай вони тобою і пишаються.
Марина поклала слухавку і більше не намагалася налагодити стосунки.
Кар’єра розвивалася стрімко. За п’ять років Марина пройшла шлях від молодшого спеціаліста до керівника відділу маркетингової аналітики.
Вона розробила кілька успішних стратегій просування, її запрошували виступати на конференціях.
У двадцять вісім років Марина купила власну квартиру. Невелику студію, але свою. Анна Петрівна допомогла з початковим внеском:
– Вважай це подарунком на новосілля. Ти заслужила.
***
І ось тепер, через двадцять років після тієї страшної ночі, Марина стояла біля вікна і думала про матір. Нещодавно вона випадково зустріла сусідку зі старого будинку, тітку Галю, і та розповіла невеселі новини.
Валентина Сергіївна жила все в тій же квартирі. Віктор, заради якого вона готова була відмовитися від дочки, кинув її через півроку – знайшов жінку молодшу і багатшу.
Після нього були інші чоловіки, але ніхто не затримувався надовго.
– Вона зовсім занепала, – хитала головою тітка Галя. – Тепер вживає. З роботи звільнили. Живе на якісь підробітки. Квартира вся занедбана. Шкода дивитися.
Марина довго думала, а потім зважилася. У суботу вранці вона поїхала в старий район. Під’їзд зустрів її облупленою фарбою і запахом кішок. На дверях квартири висів той самий замок, що і двадцять років тому.
Відчинила мати. Марина ледь впізнала її – замість красивої жінки перед нею стояла знівечена стара. Хоча Валентині Сергіївні було всього п’ятдесят п’ять, вона виглядала на всі сімдесят.
– Ти? – прохрипіла мати. – Чого прийшла?
– Привіт, мамо. Можна увійти?
Квартира була в жахливому стані. Бруд, порожні пляшки, недопалки. Марина насилу знайшла чисте місце, щоб сісти.
– Прийшла позлорадіти? Подивитися, до чого я докотилася?
– Ні, мамо. Я прийшла запропонувати допомогу.
Валентина Сергіївна розреготалася:
– Допомогу? Від тебе? Та ти ж мене ненавидиш!
– Я не ненавиджу тебе, мамо. Я давно все пробачила. У мене хороша робота, я можу допомогти. Оплатити лікування, ремонт…
– Не треба мені твоєї подачки! – верескнула мати. – Думаєш, грошима відкупишся? Ти в мене життя вкрала! Через тебе я одна залишилася!
– Мамо, це неправда, і ти це знаєш. Тато пішов не через мене. І Віктор теж.
– Мовчи! – Валентина Сергіївна підхопилася, похитнулася. – Ти завжди була перешкодою! З’явилася на мою голову! Краще б я позбулася тебе.
Марина встала:
– Я залишу свій номер телефону. Якщо передумаєш, подзвони.
Вона поклала візитку на стіл і пішла до дверей. Мати кричала вслід:
– Не потрібна мені твоя допомога! Чуєш? Не потрібна! Я тебе прокляла! Щоб ти так само мучилася, як я!
***
Марина вийшла з під’їзду і глибоко вдихнула морозне повітря. У кишені завибрував телефон- Анна Петрівна:
– Маринка, ти де? Я спекла пиріг, твій улюблений, з яблуками. Приїжджай!
– Їду, мамо, – відповіла Марина і посміхнулася.
Так, Анна Петрівна давно стала для неї справжньою мамою. Тією, яка вірила в неї, підтримувала, любила.
По дорозі Марина думала про материнське прокляття. Валентина Сергіївна бажала їй мук, але життя розпорядилося інакше.
Відкинута рідною матір’ю, Марина знайшла любов і підтримку у чужої людини. Побудувала успішну кар’єру. Стала щасливою.
А Валентина Сергіївна, відмовившись від дочки заради примарного щастя з чоловіком, залишилася одна. Її прокляли власні вчинки, власний вибір.
На презентації в понеділок Марина блискуче представила нову маркетингову стратегію. Інвестори були вражені, проект отримав фінансування.
– Вітаю! – директор потиснув їй руку. – Ви зробили чудову роботу. До речі, ми думаємо про розширення відділу. Не хочете очолити новий напрямок?
Марина погодилася. Увечері вона зателефонувала Анні Петрівні, розповіла про підвищення.
– Я так тобою пишаюся! – раділа Анна Петрівна. – Обов’язково відзначимо! Приїжджай у вихідні, приготую щось смачне.
Поклавши слухавку, Марина знову підійшла до вікна. Десь там, у старій квартирі, сиділа її біологічна мати – самотня, озлоблена, зломлена життям жінка. А тут, у новій квартирі, стояла Марина – успішна, щаслива, кохана.
Материнське прокляття не спрацювало. Тому що справжнє прокляття – це не слова, кинуті в гніві. Це вибір, який ми робимо щодня.
Валентина Сергіївна вибрала ненависть і самотність. Марина вибрала любов і рух вперед.
І в цьому була вся різниця.
Спеціально для сайту Stories
