— Донечко, сьогодні тобі виповнюється 32 роки! Я вітаю тебе від щирого серця і дарую тобі ось цей милий сувенір…
Наталія Василівна, мати Поліни, простягнула дочці в’язані пінетки, які зв’язала на курсах шиття. Поліна розплющила очі і втупилася в матір.
— Так, так. Тобі вже 32, час подумати про продовження роду. Я не молодію, та й ти… теж. А мені б встигнути потішити онуків. У моїх подружок вже скоро будуть правнуки, я одна стара бабуся без онуків.
Поліна спалахнула. За столом запала тиша. Запрошені — дві подруги матері і три сусідки, дивилися на Наталію Василівну.
— Вибачте, мені треба прилягти, щось я втомилася, — вичавила Поліна і вискочила з-за столу. Вона не хотіла, щоб гості побачили червоні очі.
Дуже прикро було молодій жінці, що рідна мати постійно нагадувала про те, що годинник цокає.
Ну цокає… і що? Навіщо народжувати, якщо для дитини, крім «няні» в особі матері-пенсіонерки, нічого не підготовлено?
Та що там… У Поліни навіть кандидата на роль батька майбутньої дитини не було, не те що бажаючих пов’язати себе з нею узами шлюбу.
— Ой, дівчата, не знаю, що робити… Може, якби у вас були сини, то Поліночка була б прилаштована. А у вас у всіх дівчата. — поскаржилася Наталія Василівна.
Поліна жила з мамою в невеликій двокімнатній квартирі в селищі. Серйозних стосунків у неї ніколи не було, а сімейне життя здавалося їй чимось на зразок казки з любовних романів.
Працювала Поля на пошті: цілими днями тягала коробки, займалася відправкою листів і сиділа за комп’ютером, оформляючи і видаючи посилки відвідувачам.
Від такого способу життя часом спина боліла так, що додому молода жінка приходила майже без сил. Єдине, чого хотілося — поїсти, а після лягти на диван, закрити очі і просто ні про що не думати.
— Ну ось, знову розляглася… Ходімо зі мною на поетичний вечір! Молода, красива, чого лежати? Може, чоловіка якогось знайдемо тобі, — обурювалася мати, бачачи, що Поліна лежить як тюлень, не піднімаючи голови з подушки.
— Мамо! Відчепися. Я відпочиваю! — відповідала Поліна.
На відміну від дочки, Наталія Василівна була справжнім вихором. Їй було за шістдесят, але енергії вистачало на все: концерти в будинку культури, поїздки до обласного центру на різні збори активістів, зустрічі з пенсіонерками, де вона читала вірші власного авторства.
Вона вічно кудись поспішала, розповідала, як важливо допомагати людям і не сидіти без діла. Її енергії точно вистачило б на онуків. А у Поліни цієї енергії не було зовсім.
Але Наталія Василівна не залишала спроб достукатися до дочки і закликати до розуму, нагадуючи, що час йде.
Вона поставила пінетки яскраво-червоного кольору, подаровані на день народження, на чільне місце і постійно ними трясла перед Поліною.
— Мамо, ну досить трясти. Як червоною ганчіркою для бика, їй-богу!
— Поліна, донечко, ну, послухай мене… Ти ж уже доросла, пора і про дітей подумати! Мені б хотілося онуків побачити. А то раптом мене не стане…
— Мамо, знаєш, я не впевнена, що взагалі хочу про це думати. Робота у мене важка, зарплата маленька, спина болить, та й взагалі… Нам з тобою удвох тісно, ну які діти? День минув, і слава Богу!
— Ось саме, — зітхнула мама, — а ти могла б почати жити трохи інакше. Не думати тільки про роботу і диван. Знаєш, як цікаво з ними, ось я днями у Єлизавети Степанівни була, у неї онучка така кмітлива…
— Я розумію, мамо! — досить різко відповіла Поліна. — Але я не можу народити просто так, тому що ти хочеш онуків!
Для цього треба вийти заміж, а за мною, як бачиш, черга з наречених не вишикувалася! Був один, Іван, та й того ти відвадила!
Молода жінка махнула рукою, згадуючи, як за нею доглядав Іван. Хороший хлопець, сім’я у нього заможна. Та тільки Наталія Василівна чомусь відразу сказала: ні. Молода ще з хлопцями гуляти! Дома залишайся!
Ну і Поліна залишилася…
А потім. Потім Іван почав зустрічатися з єдиною подругою Поліни. Та не була такою вибагливою в наречених. І ось півроку тому та сама подруга народила Івану третю дитину. Добре живуть. Весело…
Ніхто на дивані не лежить, пироги не їсть, запиваючи чаєм з чотирма ложками цукру.
— Іван… Ну ти згадала, — стиснула губи Наталія Василівна. — Крім нього є й інші чоловіки. Тільки треба з дому вийти.
— Треба було раніше виходити, мамо! Коли я хотіла вчитися в місті, поїхати туди вступати! Пам’ятаєш, що ти сказала? Що не зможеш одна залишитися. Що без мене тобі буде погано!
— Я ж тебе берегла! — вигукнула мати.
— Берегла? — Поліна посміхнулася. — Мені здавалося, це було бажання тримати мене під контролем. Ти не пустила мене в місто, щоб вчитися, сказала, що там повно шахраїв і небезпека за кожним кутом. Потім наполягла, щоб я вступила до технікуму, на спеціальність, яку сама вибрала.
Казала, що «технарі» завжди потрібні. А я зовсім не любила фізику і ледь не вилетіла з другого курсу!
— Ти просто не старалася, — парирувала мати.
— Краще б мене вигнали! Так ні… За твоєю вказівкою перевели на найнепотрібнішу спеціальність, де вчилися тільки тому, що потрібно було заповнити групу. Навіщо я взагалі витрачала час на цю електротехніку?! Кому вона тут потрібна? На пошті?!
— Пошта — стабільне місце. Там завжди є робота. Та й додому близько, можна на обід приходити! Хіба це не добре?
— Мамо! Може, для когось це мрія, але мене це не надихає.
— Ось народиш…
— Ні, мамо. Я не хочу народжувати дітей, якщо не можу дати їм нормальне життя. Не хочу, щоб моя дочка так само, як і я, працювала на нелюбій роботі і рахувала дні до пенсії.
Мати дивилася на дочку з тривогою і болем. Вона не розуміла, коли стався цей самий переломний момент. І чому Поліна з життєрадісної дівчинки стала такою тіткою.
— Я так старалася, щоб ти жила краще, щоб не знала нужди! І ось твоя вдячність! Навіть онуків мені народити на радість не хочеш! — в серцях вигукнула Наталія Василівна.
— Мамо, а чи не піти тобі працювати? Може, нудно ти живеш, тому що сил багато, а зайнятися нічим?
Піди нянею підроби, посидь з дітлахами. А ми на ці гроші, хоч на море з’їздимо. А то я за своє життя далі рідного селища і не їздила нікуди, так, може, хоча б на світ подивлюся.
Кажуть, він набагато далі і цікавіший, ніж дорога від будинку до пошти.
Наталія Василівна похитала головою.
— До кого ж мені піти?
— Та хоч до Івана! У них гроші є, дітей багато. Ось і возися, грайся!
— До Івана? — Наталія так і сіла. — Та, Бог з тобою, хіба я до них піду? Вони мене й не візьмуть… стару.
— А ти спробуй. За запит грошей не беруть, — пирхнула Поліна.
Вона розуміла, що мати нізащо не піде до Івана влаштовуватися на роботу. Занадто вже вона тоді категорично відрадила його від доньки.
Так і вийшло.
Минув час. Наталія Василівна перестала махати пінетками перед дочкою. Зосередилася на своїх справах і суспільному житті. І ось на чергових зборах пенсіонерок в обласному центрі зайшло питання про сімейні проблеми молоді, і вона, раптом, сама не розуміючи навіщо, почала скаржитися абсолютно незнайомим людям, що дочка «живе без прагнень, ні до чого не рветься».
— Загалом, виростила на свою голову «рослину». Тепер пожинаю плоди… — гірко посміхнулася вона.
— Яке добриво, такі й плоди! Що ви дали дочці, крім порад і вказівок, як краще? Може, забезпечили її квартирою? Або хорошою освітою? А може, допомогли влаштувати особисте життя?
— Ну так хіба я можу сама? — пробурмотіла Наталія Василівна.
— У мене чоловік пішов, коли дізнався, що я чекаю дитину. Ніхто не допомагав, я все на собі тягла!
— А навіщо ви народжували, якщо не було нічого за душею? Вам не треба було ставати матір’ю, якщо не були готові забезпечити дочку!
А тепер до бабусі рветеся, хочете, щоб Поліна вашу долю повторила? Без батька, без свого куточка, на зарплату листоноші? Браво вам, ви мати року!
Слова незнайомки образили Наталю. Вона спочатку роздратовано заперечила щось, але потім замовкла і пішла, не залишилася на чаювання після зборів.
Весь вечір вона була не в собі. У пам’яті спливли моменти з життя: ось вона забороняє дочці кататися на конях на фермі, там небезпечно! Потім, не пускає гуляти з Іваном: «він хлопець несерйозний».
Диктує, як правильно одягатися і куди ходити. Забороняє їздити на танці з подружками, тому що «там нетверезі мужики».
Не відпускає вчитися в місто, на ту професію, до якої у Поліни лежить душа, адже «там небезпечно, та й як же можна кинути рідну матір і рідний дім?»
І таких випадків було в житті Наталії та Поліни багато. Все життя було «під крилом матері», і з часом любов і турбота перетворилися на гіперопіку.
Волю Поліни придушили, всі бажання та ініціативи рубалися на корені.
Наталя зітхнула. Зрозуміла, що саме вона побудувала для Поліни це життя, де немає місця мріям.
І тоді вона вирішила, що треба щось змінювати. І робити це треба якомога швидше.
Наступного дня вона пішла до сусідки, яка дружила з матір’ю Івана, і дізналася, чи не потрібна їм няня.
— Казали, що потрібна помічниця. Третього народили, не справляються. А ти, що, підробіток шукаєш? — запитала сусідка.
— Шукаю. Якщо візьмуть — з радістю піду.
Наталію Василівну взяли. Робота була складною, але дуже подобалася пенсіонерці. Тут тобі відразу троє діточок і зарплата непогана.
Поліна, дізнавшись, що мати влаштувалася на роботу, здивувалася і зраділа. Тепер мама не дошкуляла їй постійними питаннями і настановами, а приходила додому і лягала спати, втомлена.
За кілька місяців вона заробила достатньо, щоб відправити дочку у відпустку.
Коли прийшов час купувати путівки, Наталія Василівна, подумавши, купила тільки одну — для Поліни. Подарунок вручила в її день народження.
— Донечко, тобі сьогодні 33! Я вітаю тебе з цією датою і можу точно сказати: життя тільки починається! Ось тобі путівка, їдь, подивися на світ, на людей. Ти завжди була поруч зі мною, тепер час для тебе.
Поліна подивилася на квиток, на матір, і, вставши з-за столу, підійшла до Наталії Василівни і міцно обійняла її.
— Дякую, мамо, — сказала вона.
— Я із задоволенням поїду. Життя і справді тільки починається, у мене ще все попереду.
Поліна чудово відпочила, повернувшись, вона зрозуміла, що більше не хоче вести спосіб життя рослини, і почала вчитися на бухгалтера.
Першими клієнтами стали Іван і його дружина. Вони налагодили стосунки і стали дружити.
Поступово до Поліни звернулися й інші підприємці, за знайомством. Вона стала вести бухгалтерію для багатьох і заробляла так добре, що могла подорожувати і жити в задоволенні, яке, виявляється, є не тільки в серіалах і пирогах.
Через три роки Поліна зустріла Сергія. Вони усиновили малюка з дитячого будинку, а ще через рік Поліна зрозуміла, що чекає дитину. Ну і нехай хтось каже, що пізня дитина…
Поліна точно знала, що в її житті все ще попереду, і нічого не боялася, а головне, нікого не слухала. І все вийшло.
І навіть мрія Наталії Василівни збулася.
Вона тепер бабуся двох онуків.
Дуже щаслива бабуся.
Спеціально для сайту Stories
