Тиждень тому таємно від дружини Сергій придбав другий телефон. І з нього став надсилати на інший свій телефон повідомлення. Таким чином він сам собі щодня надсилав по дві-три анонімки, що компрометували його дружину.
Там були не тільки текстові повідомлення, а й вміло змонтовані фотографії.
А сьогодні Сергій вирішив, що для серйозної розмови з дружиною матеріалу зібрано достатньо.
«Нарешті, поставлю Наталю на місце! — думав Сергій. — А то зовсім розпустилася. Стала багато собі дозволяти. Сперечається. Не погоджується. Задає незручні питання. Час покласти цьому край».
Розрахунок Сергія був простий.
«Як тільки вона наступного разу в розмові зі мною проявить норовливість, — думав він, — так відразу я пред’явлю їй компрометуючий матеріал.
Вона, звичайно, почне виправдовуватися. Почне говорити, що нічого такого не було, що вона не така. Що все це дешева підробка. Фотомонтаж. А я у відповідь буду поблажливим, але справедливим».
Сергій уявив, як все це буде.
— Сергію! — вигукне Наталя. — Це все неправда. Я не розумію, кому знадобилося поширювати про мене всю цю жахливу брехню! І я не знаю нікого з цих людей.
«Ах, жахливу брехню, — з посмішкою подумаю я. — Людей, кажеш, не знаєш. Ну-ну».
— Не знаю, не знаю, — задумливо промовлю я, дивлячись кудись у далечінь. — Не мені, звичайно, судити. Але тільки, Наталко, диму ж без вогню не буває.
— Ах, — вигукне вона. — Невже ти мені не віриш?! Адже ми разом вже майже п’ятнадцять років. У нас двоє дітей!
— Хм! Діти! — відповім я. — При чому тут вони? І взагалі! Кого і коли зупиняли діти. Тим більше в таких справах. Ні, Наталко, ти тільки зрозумій мене правильно. Діти тут взагалі ні до чого. А я хочу тобі вірити, дуже хочу.
— То вір мені! — вигукне вона. — Тому що я нікого, крім тебе, не люблю і ніколи тебе не обману. І все, що там про мене написано, це брехня. І на фотографіях — не я.
— Добре-добре, — відповім я. — Припустимо. Нехай буде по-твоєму. Я тобі повірю. Але тільки і ти, Наталко, надалі будь розсудливою.
У цей момент вона візьме мене за руки і подивиться мені в очі. У моїх очах буде спокій, а в її — сльози! Сльози — це добре. Сльози в очах жінки — це шлях до каяття. Сльози — це очищення. Шлях, так би мовити, до нового життя.
— Я буду, буду! — почне переконувати мене вона, стискаючи мої руки, — за те, що ти повірив мені, я буду завжди такою, як ти захочеш.
І я посміхнуся їй у відповідь. Посміхнуся так, як це вмію тільки я. Тільки я!
— Ти ніколи більше не будеш сперечатися зі мною, — спокійно скажу я. Не вимагатиму, ні. Як це зробили б на моєму місці інші чоловіки. Які не знають жіночої психології.
А я знаю жіночу психологію. І тому я буду розмовляти з нею спокійно.
— У всьому будеш зі мною погоджуватися, — тихо промовлю я, — і перестанеш, нарешті, питати мене, де я пропадаю, коли не приходжу вчасно додому і не відповідаю на телефонні дзвінки.
Її очі відразу просохнуть від сліз і щасливо засяють.
— Звичайно! — радісно вигукне вона. — Нічого такого я більше не робитиму! Господи! Та було б про що турбуватися. Чому раніше так безрозсудно поводилася? Так адже дурна була, Сергію. Життя не знала.
А ось коли життя це саме мене носом у мерзоту ткнуло, так я відразу й порозумнішала. І на твоєму місці, Сергію, я б попросила набагато більше. Чесне слово. А це? Тьху. Так. Дурниця і дрібниця.
Та за твій такий вчинок, за те, що ти не повірив усьому цьому наклепу, який злі люди звели на мене, ти тепер можеш взагалі робити завжди все, що захочеш.
Слова не скажу. Тому що ти це заслужив! Заслужив твердою вірою в мою непогрішність.
Від приємних фантазій Сергія відволік незадоволений голос дружини.
— Ти чуєш, що я тобі кажу? — запитувала Наталя. — Сидить, очі закрив, посміхається. Тебе в школу викликають. Твій син знову щось там накоїв.
Сергій вимкнув телевізор, перед яким любив помріяти, як зазвичай, після вечері, і суворо подивився на дружину.
«Саме час! — подумав Сергій. — Зараз для цієї розмови найвідповідніший момент».
— Ось що я хотів тобі сказати, Наталя, — не поспішаючи відповів він. — Про сина ми з тобою поговоримо пізніше. А зараз…
— Як пізніше? — обурилася Наталя. — Коли пізніше?
— Є більш серйозні речі, — відповів Сергій, — які необхідно обговорити. І коли ти дізнаєшся, про що я говорю, ти зрозумієш, що зараз не до сина.
— І знати нічого не хочу. Завтра ж з’явишся в школі і поговориш з вчителем. З’ясуєш, у чому там справа.
— По-перше, Наталя! Щоб ти знала! Ні в яку школу я більше ходити не маю наміру.
— Я зараз не зрозуміла. Це що, щойно було?
— Досить з мене, — Сергій намагався говорити тихим, спокійним, але твердим, суворим голосом. — Я вже не в тому віці, щоб вислуховувати від вчителів претензії. Ти — мати, ось ти і ходи. Тим більше, що всі вчителі там — жінки. І тобі простіше з ними знайти спільну мову.
— Мені простіше?
— Я все сказав!
— Так, так, так. Гаразд. З цим потім розберемося. А по-друге?
— А по-друге, — урочисто продовжував Сергій, — завтра вранці я з чоловіками на риболовлю їду. На три дні. А може, на чотири. Залежно від того, як піде.
— На яку ще риболовлю? Куди? З якими чоловіками?
— У якому сенсі? — не зрозумів Сергій.
— У прямому! Імена і їхні телефони. І місце, де ви збираєтеся рибалити, хочу знати.
— Навіщо?
— Що означає твоє «навіщо»? Раптом з тобою щось трапиться. Буду знати, де тебе шукати і кому дзвонити.
«Починається, — подумав Сергій. — Ну, нічого. Скоро твоє бажання контролювати кожен мій крок закінчиться назавжди. Але спочатку, Наталко, я ще трохи пограюся з тобою. Як кішка з мишкою».
Сергій розсміявся. Але сміх цей був недобрим.
— Ніяких телефонів і імен ти не отримаєш, — відповів він. — І де я буду всі ці дні, тебе теж не стосується.
— Сміливо, — спокійно відповіла Наталя. — У такому випадку, ти нікуди не поїдеш. Ні на яку риболовлю. Так і передай своїм чоловікам. А завтра, відразу після роботи, ти підеш до школи. І поговориш з вчителями. Тобі, як батькові, корисно знати, що думають ці жінки про твого сина.
«Ну і досить, — подумав Сергій. — Переходжу до заключної частини».
— Ось… чесне слово, Наталя, я не хотів піднімати це питання, — сказав Сергій. — Не хотів. Думав залишити все як є і не звертати уваги. Але ти мене змусила.
Сергій дістав свій телефон і дав його дружині.
— Прочитай повідомлення, які я отримував весь цей тиждень, — сказав він. — І так! На фотографії зверни особливу увагу.
Наталя швидко пробігла очима повідомлення.
— Що ти на це скажеш? — запитав Сергій, коли побачив, що дружина все прочитала і переглянула.
— А що скажу? — незворушно відповіла дружина, повертаючи телефон. — Ну так. Визнаю. Було. Тільки я не розумію, яке це має відношення до того, про що ми з тобою розмовляли?
До такої відповіді Сергій не був готовий. Це була неправильна відповідь. Не та, про яку він мріяв.
«Що означає «було»? — розгублено подумав він. — Яке ще «було»? Якщо я точно знаю, що нічого цього не було. Адже я сам це все вигадав. Сам фотографії монтував. А вона ще має сміливість так нахабно на мене дивитися, ніби це не вона,а я в чомусь винен. І повинен перед нею звітувати».
— Чому ти мовчиш, Сергію? — суворо запитала Наталя. — Чому ти так на мене дивишся здивовано? Мова, між іншим, йде про твого сина.
Але Сергію зараз було не до сина.
«До чого тут взагалі наш син? — думав він. — Коли я щойно дізнався про свою дружину таке!»
— Як це розуміти, Наталко? — пригніченим голосом запитав Сергій. — Ти навіть не заперечуєш! Не виправдовуєшся!
— Ти про що зараз? — не зрозуміла Наталя.
— Та про повідомлення, які я весь тиждень отримував на свій телефон. Про фотографії!
— Ах, про це, — Наталя сумно зітхнула. — Ну, а чого тут виправдовуватися, Сергію? Ну так, було. Чорт попутав. Але ти теж хороший. Залишаєш мене одну. Ось я і не втрималася.
— Як не втрималася? — вигукнув Сергій. — Від чого не втрималася?
— Ну, від чого, від чого, — зітхнувши, відповіла Наталя, дивлячись у стелю. — Від цього.
— Від чого, цього?
— Ну, від того, про що там у повідомленнях йдеться. І на знімках теж. Дивно, що відео не надіслали. Ну, та нічого.
— Але ж це все неправда, Наталко! — вигукнув Сергій. — Скажи!
— Що сказати?
— Що це все неправда! Я вимагаю!
— Чому неправда? — здивувалася Наталя і знизала плечима. — У житті й не таке трапляється. Ось у мене одна подруга, так вона, коли її чоловік перестав…
— А при чому тут твоя подруга, Наталя? — закричав Сергій. — Мова не про неї. Ми зараз говоримо про тебе.
— А що про мене? — не зрозуміла Наталя. — На твою думку, я не людина? Так? Я, між іншим, теж жива. І якщо ти хочеш знати, то…
— Ти — не така, Наталя! — ледь не плачучи, вигукнув Сергій. — Ти не могла!
— Ось вже відразу і не могла, — здивовано відповіла Наталя. — Чому не могла? Ти мене ще погано знаєш. Я і не на таке…
— Хочеш сказати, що весь тиждень ти зустрічалася з… цими чоловіками? І ви…
— Ну так. А чому це тебе дивує, Сергію? Я ж жінка. Мені всього 35. Не втрималася. І потім, Сергію, ти сам винен. Я ж тобі кажу, що…
— Не втрималася? Протягом тижня? Кожен день? І це ти називаєш «не втрималася»? Це тепер так називається?!
— А як інакше? — відповіла Наталя, дивлячись на чоловіка широко розкритими очима. — Не знайшла в собі сили. Не встояла перед чарівністю. Відчула гостру необхідність. Ні? А як інакше? Я не знаю. Підкажи, бо я…
— Замовкни зараз же!
— Я не розумію, Сергію, чого ти від мене хочеш.
— Я хочу, щоб ти сказала, що все це неправда, — кричав Сергій. — Що ти — не така. Що все це — наклеп недоброзичливців.
— Так, добре, добре. Якщо ти так хочеш. Нехай буде по-твоєму. Це все неправда.
— І нічого такого не було. І бути не могло, — кричав Сергій. — Тому що ти любиш тільки мене. Тому що у нас двоє дітей! Ми п’ятнадцять років разом.
— До речі, про дітей! — сказала Наталя. — Добре, що нагадав. То ми домовилися чи як?
— Ти про що зараз?
— Після роботи ти зайдеш до школи?
— Зайду, якщо ти скажеш, що все ось це, — Сергій показав свій телефон, — неправда.
— Якщо ти так хочеш, то це неправда.
— Так я так хочу. Тому що інакше я не знаю, як мені жити.
— Добре, це неправда. Тільки…
— Ніяких тільки. Нічого більше не хочу чути. Все! Нічого не було. Зрозуміла? Підступи недоброзичливців. Які хочуть зруйнувати нашу щасливу сім’ю. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відповіла Наталя. — Чого ж не зрозуміти. Все ясно. Підступи.
Сергій увімкнув телевізор. Про риболовлю з чоловіками він уже забув.
Спеціально для сайту Stories
