– Батьки, здається, я виходжу заміж… – хвилюючись, сказала за вечерею дочка Олена.
– Заміж?.. – завмерла мама.
– Здається, чи точно? – насторожився і тато.
– Здається… – винуватою посмішкою відповіла дочка і невпевнено знизала плечима. – Днями я приведу одного молодого чоловіка, і він вам все сам розповість. Ми так з ним домовилися…
– Він що, вже і пропозицію тобі зробив? – Мама теж посміхнулася, але якось перелякано.
– Так. – Олена почала стрімко червоніти. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти?
– А навіщо нам противитися? – Мама, здається, була готова розплакатися. – Ми, навпаки, дуже раді…
– Так, навіщо нам противитися? – задумливо кивнув тато. – Ми тебе з радістю заміж віддамо.
– З радістю? – зраділа Олена.
– Так. З величезною радістю. Але віддамо в кредит.
Олена, почувши таке, здивовано кліпнула очима.
– Та це тато жартує! – поспішно вигукнула мама і суворо подивилася на чоловіка.
– Чому це я жартую? – знизав плечима батько. – Нічого не жартую. Я ж і сам тебе заміж у кредит брав. – Він багатозначно подивився на дружину. – Так чи не так? Чи ти забула?
– Ну, досить! – вигукнула незадоволено дружина. – Знайшов що згадувати. Дочка заміж виходить, серйозні справи починаються, а ти все в жарт переводиш.
– Зачекайте! – Олена з подивом дивилася на батьків. – Мамо, тато правду каже? Хіба в нашій країні таке могло бути?
– Запам’ятай, Олено, в нашій країні може бути все, що завгодно! – зареготав батько.
– Ну що ти вигадуєш? – замахала руками на нього дружина. – Це ж було не насправді, а жарт.
– Нічого собі, жарт. – Батько зробив здивоване обличчя. – Та я ж цілий рік за цей кредит розплачувався.
– Як розплачувався? – ще більше зацікавилася дочка. – Ти гроші, чи що, бабусі з дідусем за маму виплачував?
– Та він нічого не платив! – невдоволено вигукнула мати. – Що ти його слухаєш?
– Я кредит за твою маму, донько, не грошима, а ось цими руками відпрацьовував. – Батько гордо подивився на свої долоні. – Розповісти, як було? – Він посміхнувся.
– Майже тридцять років тому я прийшов до тестя з тещею просити руки дочки. Адже теж хотів, щоб все було за правилами. Кажу їм – те й се, хочу одружитися з вашою дочкою. Віддасте?
– Віддамо, – кажуть. – Але в кредит.
Я розгубився.
– Як в кредит? – кажу.
– А ось так. У нас є ділянка землі. І там ми хочемо побудувати цегляний будинок. А ти, – кажуть вони мені, – начебто будівельник. Та ще й в інституті будівельному вчишся. Нам твої руки дуже потрібні. Ось, коли побудуєш на ділянці будинок, тоді й забирай дочку. Фінанси на будівництво будуть наші, а робота вся твоя.
– Так пожартував же тато тоді! – посміхнулася, нарешті, дружина. – А ти взяв і погодився.
– Погодився? – здивувалася дочка.
– А куди мені було діватися? – знизав плечима батько. – Я ж, спочатку, трохи розгубився. І маму твою страшенно любив. Та й азартний я був у той час. Ах, думаю, – думаєте, я злякаюся? Ми тоді з тестем потиснули руки, і я почав будувати будинок. Вперше почав будувати, сам, ось цими руками.
– Чому сам? – обурилася дружина. – А тато? Він же тобі чесно в усьому допомагав.
– Ну, так, помічник з нього був хороший, – погодився чоловік. – Коротше кажучи, Олено, ми за літо з твоїм дідом удвох стіни звели і дахом накрили. А потім всю зиму внутрішнім оздобленням займалися. І за це, навесні, як і домовлялися, бабуся з дідом мені доньку урочисто і вручили. На блюдечку, так би мовити.
– На якому блюдечку? – здивувалася Олена.
– Ну, на тарілочці. Вони ж нам віддали цей побудований будинок. Щоб ми там жили.
– Ось, бачиш, – розвела руками дружина. – Вийшло, що ти не для них будинок
будував, а для нас з тобою.
– А ти забула, що як тільки я диплом захистив, мене відразу послали сюди, в це місто працювати. І в той будинок твої батьки переїхали.
– Але ж вони свою квартиру продали, і нам всі виручені за неї гроші подарували. І ми тут відразу житло купили.
– Нічого собі… – із заздрістю промовила Олена. – От би й нам так пощастило…
– Якщо хочеш, щоб і вам пощастило, я твоєму нареченому запропоную і тебе взяти в кредит, – посміхнувся тато. – Хочеш? Він у тебе хто?
– Тато! Не треба йому так говорити! – злякалася дочка.
– Все ж таки, хто він? – повторив питання батько.
– Ну, будівельник…
– Теж будівельник? – Батько засміявся. – Невже? Матір, а чи не прикупити і нам ділянку землі, десь за містом? Для наших майбутніх молодят?
– Ні! – замахала руками Олена. – Ми за містом жити не будемо! Ми люди міські!
– Ну, а ми з матір’ю давно мріємо переїхати за місто, – мрійливо промовив батько. – А тут – безкоштовна робоча сила. Тож, думайте, майбутні молодята… Думайте.
Спеціально для сайту Stories
