Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках — худа, з косою і в чорній накидці з капюшоном. Сівши на край, баба Дарина навіть почула, як скрипнули пружини старенького дивана.
— Лежиш? — неласкаво запитала вона.
— Лежу, — відповіла баба Дарина. — Ще рано, тільки світає, ось і лежу.
— Ну лежи, лежи… Недовго вже тут. Попередити зайшла, щоб планів не будувала.
І тут закричав свою ранкову пісню півень. Баба Дарина подивилася на ліжко. Нікого на ньому не було, ковдра як лежала, так і лежить…
«Побачила примару, мабуть… Ну, а що, вже не молоденька, через три місяці 82 стукне, тут чого хочеш привидиться!», — міркувала баба Дарина, автоматично роблячи свої щоденні ранкові справи.
Але нічний візит незваної гості (чи то сон, чи то яв, і не розібрати!) не давав їй спокою.
«Мабуть, і справді вже час, — за давньою звичкою баба Дарина розмовляла вголос сама з собою. — Та й так добре прожила, он, вік майже доживаю, скільки ж можна вже?!».
Баба Дарина вийшла в сіни. Тут стояла її гордість — велика кована скриня. Колись дуже давно з цією скринею привіз її Петро в своє село, заміж.
Багата вона була наречена! У скрині і полотна були (сама ткала!), і рушники вишиті, і мережива-підзори — все сама!
Давно пошарпалися ті мережива та рушники, немає вже в живих чоловіка, і сама Дарина з молодої красуні перетворилася на стару, яка доживає свій вік. Змахнувши сльозу, що набігла, баба Дарина занурилася в скриню і витягла звідти вузлик.
Сукня темна, хустка з люрексом, панчохи, сорочка, капці. Начебто все на місці.
Ось тільки капці… Баба Дарина з сумнівом дивилася на взуття, яке сама ж і купувала.
«Вузькі, мабуть, будуть, — говорила вона сама собі, — давно ж куплені. Та й колір якийсь… темнуватий, і фасон мужицький. А ну як, і справді, зустрінуся я там з Петром… а на ногах якийсь жах!».
І баба Дарина вирішила сходити в магазин, подивитися, чи немає в продажу чогось пристойнішого.
Прямо біля хвіртки її окликнула сусідка, що жила навпроти:
— Баба Дарино, ти мені цибулю-сівку обіцяла! Коли зайти?
— Увечері приходь, Люба! Якраз завтра садити збиралася.
— Добре, зайду! А ти до Нінки, мабуть, — цікавилася сусідка.
— Ні, до магазину я.
— Не чула, що Оленка до неї повернулася!
— Як повернулася? Куди? — злякалася баба Дарина.
— Ну, до неї, до бабусі. І малюка привезла, а чоловіка немає, — продовжувала доповідати новини всюдисуща сусідка.
Баба Дарина різко розвернулася і пішла в бік, протилежний від магазину.
Нінка… Ох вже ця Нінка! Всією душею ненавиділа її Дарину. Нінка — Остання гастроль — ось як називали її в селі. Колись давно мати Нінки, тонка та дзвінка Тонечка, приїхала до них керувати новеньким сільським клубом. А батько Дарини був знатним гармоністом. Запросила його Тоня в хор співати та грати. Ось і догралися несподівано, народили Нінку.
Батько, випрошуючи у матері прощення, театрально заламував руки і просив пробачити йому «його останню гастроль». Так і стали називати в селі спочатку Тоню, а потім і Нінку.
Нінку Дарина терпіти не могла. Інша справа — Оленка. Її мати, дочка Нінки, як поїхала до міста після школи, так більше до матері і не повернулася. Закінчила інститут, вийшла заміж та й пішла з життя при поло гах… Нінка забрала онуку до себе і виховувала її просто, по-сільські.
Дарина працювала в дитячому садку нянечкою в групі, куди і почала ходити Оленка. І так прикипіла жінка до чужої, по суті, дівчинки! Чужа-то чужа, а кров, її не розбавиш.
Говорила Оленка, трохи розтягуючи слова, точно як непутящий батько Дарини, та й голосок у неї був, на всіх святах дівчинка співала.
Дарина балувала Оленку. То цукерку їй суне, то стрічку нову в косу вплітає. А коли Нінка з апендицитом потрапила до лікарні, Дарина взяла дівчинку до себе, і не було в її житті часу щасливішого, ніж ці два тижні.
Оленка теж любила тітку Дарину і часто бігала до неї, будучи школяркою, незважаючи на лайки і заборони бабусі Ніни.
Швидко летіли роки, Оленка поїхала до Києва, вступати «на артистку», і з тих пір Дарина її і не бачила.
Ось і будинок Нінки. Високі сходи баба Дарина подолала не без зусиль. Увійшла в будинок, не постукавши. Нінка лежала на дивані, на лобі у неї був мокрий рушник.
— З’явилася! — неласкаво зустріла вона гостю. — Чого прийшла? Тебе кликали?
— Не кликали, — погодилася баба Дарина. — Олена де?
Нінка мотнула головою в бік спальні.
У спальні стояла коляска. Олена сиділа на ліжку, бліда і до того худа, що, здавалося, вся просвічувалася.
— Вітаю, бабусю Дарино! — пошепки привітала вона гостю.
Баба Дарина, не відповідаючи на привітання, пройшла трохи вперед і схилилася над візочком.
Для такої малечі візочок був великий. На білосніжній подушці було видно крихітне личко.
— Дівчинка? — запитала баба Дарина. — Яка маленька…
— Дочка, — підтвердила Олена. — Вона у мене недоношена. Багато плаче, груди бере погано.
— А що Нінка каже? — задала гостя найважливіше питання.
— Каже, їдь до того, від кого дитина, — заплакала Оленка.
— А ти що?
— А що я… Він одружений і не хоче знати ні мене, ні доньку. Житла у мене свого немає, з орендованої квартири вигнали. І тут я не потрібна, — остаточно розплакалася жінка.
Баба Дарина знову схилилася над коляскою. Придивившись, вона побачила прямо над верхньою губою дівчинки маленьку крапочку — родимку. Підняла руку до своїх губ і намацала родимку, точно в тому ж місці, що і у малятка.
Дарині стало важко дихати. «Як це? Не може такого бути! Збіг, напевно, — промайнули думки. — Ну, як не крути, а батько у нас з Нінкою один… Ось вони, гени, сильні зарази!».
З залу долинали перебільшено гучні стогони Нінки.
— І що ж мені робити, — голосила вона, явно граючи на публіку («Ну, вилитий батько», — машинально зазначила баба Дарина). Приїхала, привезла в подолі… Сором який… та ще й недоношену… ну як не стане немовля, знову мені турботи… ооох…
Олена мовчала, тільки ще нижче опускала голову.
— Ну ось що, дорога, — закипіла баба Дарина. — Збирайся.
— Куди? — здивовано запитала Олена.
— Якщо ти бабці рідній не до вподоби, до мене підеш. Дівчинку піднімати треба, а у мене коза , молоко у неї чисте як мед, цілюще. Збирайся!
— Не пущу! — Нінка кинулася до дверей, забувши про рушник, і він тягнувся за нею білим язиком. — Не пущу! Що люди скажуть?!
— Люди, — простягнула з посмішкою Дарина. — Ех ти, остання гастроль… — і з цими словами вона, легко відсунувши Нінку, викотила візочок у двір.
…Під ранок вона знову прийшла. Сіла, як і раніше, на край дивана, знову скрипнули пружини. Баба Дарина дивилася на неї мовчки. Мовчала і вона. А потім зникла, не сказавши ні слова.
«Значить, поживу ще, — подумала баба Дарина. — Та й не можна мені поки, Тетянку піднімати треба, Оленка сама ще дитина дитиною. Хто ж їм допоможе? Будинок треба на Олену переписати, город садити пора, он справ скільки! Та й капці так і не купила… А без них як? Без них ніяк! Поживу…».
За вікнами починався новий день…
Спеціально для сайту Stories
