– Мамо, я прийшов! – пролунав з передпокою голос Дмитра, а слідом за ним – клацання замка. І він одразу ж з’явився у дверному отворі кухні, широко посміхаючись.
– Ой, вітаю! – знітився він, помітивши незнайомого чоловіка, що сидів за столом. І завмер у дверях, перевівши запитальний погляд на матір. Та збентежено посміхнулася:
– Ось познайомся, Дмитре, це… Юрій Васильович…
– Привіт… Можна просто – дядько Юра, – чоловік підвівся, привітно посміхаючись, і простягнув йому руку. Дімка мовчки потиснув.
– Сідай, синку, з нами обідати…
Мама схопилася за дверцята шафи, щоб дістати тарілку.
– Ні, я потім, – похитав головою Дімка і зник у своїй кімнаті, увімкнув комп’ютер…
А через десять хвилин прийшла мама, підійшла до нього ззаду, обійняла, розтріпавши волосся.
– Ну… як він тобі?
– Хто?
– Ну Юрій… тобто дядько Юра?
– Чоловік, як чоловік, – знизав плечима Дімка, не відриваючись від монітора, – а що?
– Ну мені хочеться, щоб ви подружилися…
– Це ще навіщо? – Дімка здивовано озирнувся на матір. Та почервоніла, як дівчинка. У Дімки похолола спина від поганого передчуття. Він обернувся на своєму кріслі і впився очима в обличчя матері.
– Тільки не кажи, що він тут буде жити, з нами, – процідив він крізь зуби.
Мама нахмурилася.
– Він що… тобі зовсім не сподобався?
– Мамо! – крикнув Дімка, втрачаючи терпіння, – не відповідай питанням на питання. Ти за нього заміж зібралася?
– Так, – кивнула вона і знову почервоніла, але цього разу від задоволення, – Юра зробив мені пропозицію. Знаєш, він… чудовий. Він обов’язково тобі сподобається…
– А тато, значить, був поганим? – зло перебив Дімка, дивлячись на неї спопеляючим поглядом.
– Ні… Але у нас не склалося, ми різні люди… І цілі у нас різні… Йому не сиділося на одному місці, все здавалося, що десь краще, ніж у нас. Так і кочує з місця на місце, як перелітний птах.
– Ну і ти б кочувала, раз за нього вийшла заміж, – очі Дмитра звузилися.
Він підхопився, вихопив з шафи рюкзак і почав нервово кидати в нього свої речі.
– Куди ти зібрався? – мати зі страхом спостерігала за ним.
– До діда піду жити, сподіваюся, не вижене, – буркнув Дімка, потім єхидно додав, – а вам порада та любов! Але вже без мене…
З цими словами вискочив за двері.
Микола Сергійович, дід Дмитра по батьківській лінії, порався у своїй майстерні, коли його 15-річний онук, червоний і розпатланий, увірвався до нього разом з рюкзаком. Плюхнувся на диван, важко дихаючи, немов за ним всю дорогу гналися.
– Привіт, – похмуро буркнув він, – можна я у вас поживу? Ви ж самі кликали…
Дід відклав убік інструменти, витер руки ганчіркою.
– Розповідай, що сталося? – стурбовано запитав він.
– А якщо не розповім, не приймеш? – хмикнув Дімка і відвернувся.
– Дурнику, я ж допомогти хочу, бачу, що з матір’ю посварився…
– Не посварився… Вона виходить заміж, а я не хочу з чужим жити під одним дахом!
– Ось воно що! – простягнув дід, – ну годі тобі, цю справу треба обміркувати. Голодний, мабуть?
Дмитро невизначено знизав плечима.
– Ходімо, твоя бабуся пироги пекти збиралася…
Баба Дарина від радості сплеснула руками – єдиний онук не дуже часто відвідував їх. У дитинстві любив погостювати, а як підріс, комп’ютер став дорожчим за спілкування.
З Іриною, колишньою невісткою, у них стосунки зіпсувалися після розлучення, майже не спілкуються. Тому, дізнавшись, що онук має намір у них пожити, вона розплакалася від радості.
– Живи, скільки хочеш, хоч назавжди залишайся, – заголосила вона, – он кімната тата завжди вільна для тебе.
Пообідавши, Дімка пішов у відведену йому кімнату, а схвильована баба Дарина місця собі не знаходила від радості.
– Рано радієш, – з досадою кинув її чоловік, – не хотілося б з невісткою ворогами стати через онука…
– Ну невже ми його виженемо? – стиснула губи баба Дарина
– Та я не про те, просто не сильно губу розкочуй, що онук тут затримається. Помирити їх треба.
– Через її впертість дитина сиротою залишилася, поїхала б за чоловіком, і все б було гаразд…
– Ага, було б, – передражнив її чоловік, – він же як перекотиполе, більше півроку ніде не затримується. А дитині потрібна постійна школа. Так що Ірина правильно зробила, що не поїхала за ним.
– Все одно вона винна, могла б і втримати, – відрізала дружина.
Дід Микола сперечатися не став. Заглянув у кімнату до онука:
– Ну що, підеш мені допомагати?
Півдня дід з онуком пиляли, стругали, майстрували новий стелаж у майстерню. І одночасно розмовляли про все на світі. Дід намагався не зачіпати болючу тему. Дімка першим не витримав:
– А що б ти, діду, на моєму місці зробив?
– Я б? – дід задумливо почухав потилицю, – ну в твоєму віці, можливо,так само втік… А ось з висоти прожитих років тобі скажу: якщо ти не даси матері жити своїм життям, вона почне жити твоїм…А воно тобі треба?
– Це як?
– А так… ось, припустимо… вона розлучиться зі своїм чоловіком заради тебе… У душі з’явиться порожнеча, і вона всю свою увагу, всю невитрачену турботу спрямує на тебе. Кроку не дасть ступити… Ось пам’ятай моє слово. Буде жити твоїм життям.
Матері-одиначки, вони, як правило, такі…
Дмитро з відкритим ротом дивився на діда, щось ретельно обмірковуючи.
– Звідки ти знаєш?
– Та читаю багато книг про відносини між людьми. Раніше їх було не дістати, а зараз… Багато чого, що раніше було незрозуміло, мені зараз відкрилося…
– Слухай, а ти ж правий… Мама раніше мене мучила своєю опікою, а останнім часом… відпустила. Так легко дихати стало. Я ще здивувався: що це з нею? А тепер зрозумів: вона просто закохалася і більшу частину уваги тепер цьому… Юрію віддає.
– Ну ось, – задоволено кивнув дід, – я тобі те саме і кажу. А цей чоловік як тобі з першого погляду?
Дмитро знизав плечима:
– Та ніби нормальний. Мені спочатку навіть сподобався, поки я не дізнався про заміжжя. Посмішка у нього приємна.
– Ну ось, подружися з ним. Якщо чоловік хороший, багато чому у нього навчишся. А до нас… завжди можеш повернутися, кімната тебе чекає, та й ми з бабусею тебе завжди чекаємо.
У Дімки мимоволі щось защеміло в носі.
– Дякую, – він з почуттям обійняв діда.
Бабуся поралася на кухні, готуючись ввечері здивувати і порадувати улюбленого онука смачною вечерею, коли Дімка раптом її окликнув:
-Ну все, бабусю, я полетів… Дякую за пироги… А мені додому пора.
Вона різко обернулася, ахнула:
– Як? Вже ? Ти ж хотів пожити?
Дмитро збентежено зам’явся.
– Та я це… на емоціях.
Потім підійшов і обійняв бабусю, у якої очі були на мокрому місці.
– Не переживай, ба, я тепер набагато частіше буду вас відвідувати. Обіцяю…
Спеціально для сайту Stories
