Марія стала тією свекрухою, яка зруйнувала шлюб сина. Так висловилася невістка під час телефонної розмови. Вона привітала жінку з перемогою, а потім не упустила нагоди сказати кілька гірких образливих фраз.
Марія за своєю природою була жінкою неконфліктною, тому промовчала. Юля ж мовчання свекрухи сприйняла як німе підтвердження власних висновків і ще більше, ніж раніше, почала обливати брудом розгублену жінку.
Першою не витримала Марія і вимкнула телефон, перервавши гнівний монолог невістки настільки некультурним чином. Хоча про яку культуру могла йти мова, коли на тебе сиплються несправедливі звинувачення й образи?
Марія ще довго сиділа, дивлячись в одну точку на стіні. Думала про все…
Взагалі Марія вважала себе поганою свекрухою. У життя сина не лізла. Надміру не дзвонила. Своєї допомоги не пропонувала. Після того, як чоловіка паралізувало, кинула всі сили на догляд за ним. Стало не до всього.
Зараз себе картала за це. Треба було дзвонити, цікавитися, брати участь. Можливо б, так вона була б у курсі його проблем із дружиною та розлучення, в якому її щойно звинуватили. Раптом змогла б вчасно втрутитися і допомогти зберегти їм стосунки?
Матір’ю Марія вважала себе теж так собі. Та й взагалі, не знала, чи має право так себе називати. Адже єдина дитина, яку вона виростила і виховала, була їй чужою по крові. З чоловіком вони усиновили Гришу, коли тому було шість років. Хлопчик ні з ким не йшов на контакт, був замкнутим і озлобленим на світ.
– Є діти, яким судилося опинитися і прожити тут, – сказала співробітниця дитячого будинку, порадивши звернути увагу на дітей молодшого віку.
Марія хотіла виховувати дівчинку. Не раз перед сном мріяла, як буде проводити з нею час, шити для неї гарні сукні, заплітати коси, ділитися секретами, ходити по магазинах, купувати ляльок і грати ввечері перед сном у різні ігри.
Можливість мати власну дитину вона втратила внаслідок невдалої вагі..ості. У якийсь момент все пішло не так, і вона опинилася в лікарні. У результаті Марія залишилася без можливості мати власну дитину. І це усвідомлення рйнувало її. Чоловік, на відміну від неї, не засмучувався.
– Що сталося, те сталося. Ось, люди добровільно не хочуть ставати батьками, і нічого. Живуть, щасливі, задоволені.
Але Марія так не могла. Їй хотілося стати матір’ю. І тоді здавалося, що це єдине, заради чого варто жити.
Слова співробітниці дитячого будинку зачепили Марію. Їй стало шкода хлопчика.
– Що за нісенітниця? Як це суджилося» — опинитися і прожити?.. Я хочу виховувати саме цього хлопчика!..
– Ви хоч розумієте, яка це відповідальність? Дитина — не розмінна монета. Якщо через рік ви вирішите її повернути, бо не справляєтеся…
– Розумію. Дитина — не собака… — перебила її Марія. — Ми з чоловіком дорослі люди і знаємо, навіщо прийшли. Знаємо, на що погоджуємося. Ми до цього давно готові. І хочемо виховувати цього хлопчика. Йому судилося прожити з люблячими батьками…
Марія дійсно була готова, як і її чоловік. Хоча їм здавалося, що вони відверто не справляються і винні перед дитиною, з якою не можуть знайти контакт.
Спочатку вони намагалися задобрити Гришу подарунками. Хлопчик їх не приймав.
– Мені потрібна моя мама! А ви — чужі тітка
і дядько.. – для нього взагалі весь світ виглядав вороже. – Ненавиджу вас…
Слова хлопчика ранили Марію, як і її чоловіка. Як би вони не намагалися до нього підійти, він одразу «обростав» колючками.
У якийсь момент чоловік запропонував визнати, що з них не виходять батьки. Що вони не справляються і не можуть дати дитині те, що їй потрібно. Гриша, ніби підтверджуючи їхні слова,
викидав усі подарунки, ламав і псував меблі, відмовлявся від їжі. Одного разу навіть демонстративно вилив суп на підлогу.
Марія з гіркотою в серці визнала поразку. Одного прекрасного дня, замість того, щоб вкотре поговорити, розповісти, що добре, а що погано, вона здалася.
Знала, що ці розмови марні. Хлопчик прекрасно знає, що, розрізаючи ножицями її сукню та костюм чоловіка, вчинив погано.
Більше того, він робив це спеціально, на зло їм… Того дня Марія просто обійняла дитину і не відпускала її. Вона плакала через те, що не змогла впоратися, не змогла знайти підхід…
Гриша виривався, кусався і дряпав Марію…
А потім… також гірко заплакав, дивлячись на подряпану до крові щоку жінки…
Так вони й просиділи на кухні. А Гриша вперше за весь час перебування у них вдома тихо промовив «пробач».
Тоді до Марії й дійшло, що лікувати рану на серці дитини, залишену см..тю її рідної мами, треба зовсім не іграшками, дорогим одягом і солодощами, а теплом, любов’ю і добротою.
Ця проста істина здалася їй блискавкою, що промайнула в свідомості. Хлопчик вибачався за біль, а не за зіпсовані речі. І Марія тепер знала, що робити…
Кажуть, що до кожної дитини є свій підхід, і Марія цей підхід знайшла. Вони з чоловіком змінили своє ставлення, переглянули свої методи виховання і тепер намагалися оточити хлопчика любов’ю, спілкуванням, а не відкуповуватися іграшками, боячись зайвий раз до нього доторкнутися, обійняти.
І ставка спрацювала. Гриша відчув цю любов. І нехай спочатку він поводився обережно, але потім прийняв батьків. Почав відповідати на доброту добротою.
Життя Марії наповнилося тією радістю і щастям, про які вона мріяла. Були, звичайно, й злі люди, які вносили свою лепту.
– Вибач, але ти взяла готову дитину. Пропустила всі безсонні ночі, перші кроки, слова, болячки… Навряд чи тебе можна вважати матір’ю, – якось сказала втомлена подруга, яка виховувала двох близнюків. – Ось я можу називатися справжньою мамою.
Спілкування з подругою було легко перервати, але як обірвати те саме спілкування з матір’ю, яка теж не схвалювала того, що Марія з чоловіком взяли дитину з дитячого будинку.
Гришу вона не вважала онуком і називала його лише «чиїмось нащадком з огидними генами». Радила відмовитися від хлопчика, поки не пізно. Причому, вимовляючи ці слова, дивилася на Марію так, ніби робила величезну послугу, даючи цю пораду.
І Марія відмовилася від матері. Ну як відмовилася… Проявила твердість і припинила будь-які розмови на тему дитячого будинку. Мати страшенно образилася, просила не дзвонити їй, поки не прийде до тями.
Свекруха Марії взагалі порадила розлучитися і не псувати життя здоровому чоловікові.
– Тобі там все видалили через ускладнення, але він же здоровий. Саме той вік, щоб знайти нормальну жінку і народити своїх дітей. Не будь егоїсткою, відпусти. Дай можливість моєму синові прожити нормальне життя і виховувати своїх дітей, а не цього Гришу з огидним характером.
Марія ледь не розплакалася після її слів. На щастя, ці ж слова почув і чоловік.
– Не смій говорити гидоти моїй дружині!.. – сказав він таким тоном, ніби говорив не
з матір’ю, а з якоюсь сторонньою жінкою. – Для мене немає нікого дорожчого за Марію та мого сина. А те, що тобі Гриша минулого разу гречану крупу в черевики насипав, так це за твій брудний язик…
Так, Гришу стали вважати своїм сином. Невидима перепона сумнівів, яка раніше тінню нависала над їхньою родиною, зникла. Хлопчика лікували любов’ю. Лікування працювало.
Ні Марія, ні її чоловік більше не уявляли свого життя без Гриші. Так само як і хлопчик не уявляв свого життя без них. Вони стали справжньою родиною.
Гриша, прийнявши батьків, виявився надзвичайно чуйним хлопчиком. Охоче допомагав по дому і також охоче пропонував свою допомогу. Не витворяв дурниць, навчався з відзнакою.
У дванадцять років проявив небувалий інтерес до геометрії та креслення. Марія з чоловіком підтримали цей інтерес. І навіть найняли людину, яка б могла додатково позайматися з сином і більш детально допомогти вивчити предмет.
Марія дуже пишалася тим, що репетитор синові потрібен не для того, щоб підтягнути предмет, а для того, щоб більш поглиблено його вивчити. Хоча з грошима було часом скрутно і іноді Марія віддавала останнє, щоб дати своєму синові максимально все те, що йому потрібно.
Їй хотілося забезпечити його найкращим, дорогим, якісним. На це допомоги не завжди вистачало. Але з усіма труднощами зазвичай справлялися на відмінно.
А ще здавалося, що їхня сім’я завжди буде такою.
Але… Гриша виріс, вступив до інституту і поїхав. Закінчивши навчальний заклад, влаштувався на роботу інженером. Продовжував відвідувати батьків. Так минуло ще десять років.
Якогось недільного ранку Гриша повідомив, що хоче познайомити їх із нареченою. Марія з чоловіком із зацікавленням придивлялися до обраниці сина. Зайвих питань не ставили, хоча цікавість зашкалювала. Оце так, новина — єдиний син вирішив одружитися!
З іншого боку, вже й час. Висновків про невістку заздалегідь робити не стали. Думали, що ще є час ближче познайомитися і все обговорити.
Однак життя розпорядилося інакше. Бажання влаштувати синові шикарне весілля і подарувати молодятам стартовий капітал призвело до наслідків. Чоловік Марії почав працювати, здавалося б, цілодобово. Казав, що хоче здивувати Гришу значною сумою, яку подарує на весілля.
Працював він кранівником на будівельних майданчиках. Однієї ночі, почувши дивний писк, вирішив дізнатися, в чому справа. Виявивши на п’ятому поверсі недобудованого будинку кошенят, хотів їх забрати. У якийсь момент у нього закрутилася голова, і він, оступившись, зірвався вниз…
Лікарі вважали, що те, що чоловік Марії вижив, — вже диво. Треба радіти й цьому.
Марія була згодна, проте чоловік, дізнавшись, що не зможе ходити, мав іншу думку.
У нього почалася переоцінка цінностей, депресія. Гриша, дізнавшись про біду, вирішив відкласти весілля, але його наречена повідомила про вагіт..сть. Плакала, що тягнути не можна. Марія теж вважала, що відкладати весілля немає необхідності.
Біда сталася і вже нічого не поробиш. А коли невістка при надії, то чекати точно не варто. Онук повинен народитися в шлюбі.
Марія з тих пір намагалася більше проводити часу з чоловіком, не залишала його самого. Змінила роботу, щоб бути поруч.
– Я дійсно всіх здивував… ,– з гіркотою зізнався він, – став тягарем. Краще б тієї ночі я вдарився головою. Тоді б тобі не довелося зі мною возитися.
— Тіпун тобі на язик… — образилася Марія. — Лікар каже, потрібна операція. Бігати ти, звичайно, більше не зможеш. Але ходити, хоч і з підтримкою… Ходити! Уявляєш? Питання тільки в грошах. Можна було б дочекатися квоти, але в таких справах можна втратити час. Але про це не переймайся. Я щось придумаю
– Навіть думати не варто. Нам це не підходить. Я хочу бігати вранці.
– Але ти за тридцять шість років шлюбу жодного разу не піднявся на пробіжку!
– А тепер хочу бігати… – уперся чоловік. – Інакше й жити не варто.
Марія лише закліпала очима.
– Ти, напевно, все-таки пошкодив голову. Інакше й не пояснити твою впертість.
Марія могла попросити гроші у сина. Але вважала, що впорається сама. Цей варіант вона залишила на крайній випадок.
Марія працювала на пів ставки по чотири години на день, щоб мати можливість доглядати за чоловіком, а ще підробляла і у вихідні мила під’їзди в сусідніх будинках.
Одного вечора вона вирішила перебрати свої золоті прикраси, щоб прикинути, скільки за них можна отримати. Та й цього не вистачало, щоб покрити всі витрати. Треба було придумати ще щось…
Задумливою і розгубленою її застав син, який вирішив приїхати без попередження. Марія в цей момент домивала свій під’їзд і страшенно зніяковіла, побачивши Гришу. Він теж розгубився.
– Не знав, що ти цим займаєшся… – сказав він.
Марія не хотіла викликати жалість. Не хотіла звалювати на сина свої проблеми. Не хотіла скаржитися на те, що їм з батьком потрібні гроші.
– Це просто хобі. Для душі.
– Давно твоя душа вимагає прибирати брудні під’їзди? – запитав він, коли зайшли додому.
– Хтось же повинен. Немає поганої роботи. Ти голодний? Зараз переодягнуся, пообідаємо.
– Твоя мама думає, що таким чином накопичить на операцію. Вчора дивилася вакансії, щоб вночі піти на якийсь склад. Думає, що дружина з інсультом для мене важливіша, ніж здоровий глузд. – втрутився в розмову чоловік.
– Операція? – Гриша зайшов до батька в кімнату. – З’явився шанс?..
Марія важко зітхнула. Син же закрився в кімнаті з батьком і довго про щось розмовляв.
Наступного дня він надіслав гроші.
– Збирав на нову машину. Але навіщо мені їздити, якщо мій батько не ходить?
Марія від грошей не відмовилася, з застереженням, що все поверне до копійки. Гриша на її слова махнув рукою і попросив не нести нісенітниць.
Наступного ж дня зателефонувала і невістка, яка, дізнавшись про те, що зробив її чоловік, розлютилася і вилила на Марію все, що думала. Їй не сподобався вчинок чоловіка.
– Якщо ви не перекажете нам гроші назад, то вважайте, що стали причиною нашого розлучення! Спочатку ви ледь не зірвали весілля, а тепер випрошуєте гроші. Гриша вам не рідний, щоб допомагати такими сумами.
Ось тут Марія й поклала слухавку. Не витримала. І гроші теж назад не переказала. Вирішила – операція буде. Нехай це й зруйнує шлюб сина. Чомусь здоров’я чоловіка виявилося важливішим. Хоча провина гризла й руйнувала зсередини. Вона виходила кимось на зразок свекрухи – розлучниці.
Операцію зробили. Відновлення проходило добре. Марія цілком і повністю присвятила себе чоловікові. Про гроші думати не доводилося, завдяки синові. Гриша теж був поруч, допомагав.
– Я розлучаюся, – зізнався він одного разу, коли батько заснув.
– Якщо це через гроші, то я все поверну. Обов’язково. Обіцяю!..
– Мамо, заспокойся, – взяв її за руку син. – Гроші – це папірці. Який від них сенс, якщо берегти їх для задоволень, а не витрачати на те, що дійсно важливо і потрібно.
У мене вперше таке відчуття, що зробив хорошу інвестицію. А моя дружина, вона… Вагіт..сті немає, вона все вигадала. І я раптом зрозумів, що вона не та людина. І поки не пізно, краще це закінчити.
Марія чомусь зніяковіла, але більше ні про що розпитувати не стала. А Гриша не став розповідати про справжні причини розлучення, не хотів. Хоча вони були очевидні і полягали в цінностях.
Для Гриші зараз було важливо допомогти батькам впоратися з їхньою спільною бідою, як колись вони допомогли впоратися з бідою йому. І зараз треба було об’єднатися, згуртуватися і, звичайно ж, вистояти. Адже інакше в справжніх сім’ях і не буває.
Спеціально для сайту Stories
