Відтоді, як дочка вступила до медичного університету й поїхала на навчання, Ангеліна Михайлівна жила сама.
Чоловік Родіон давно пішов до іншої, щойно зрозумів, що дружина має слабке здоров’я і не буде йому служити — заради чого він, власне, і одружився.
Ангеліна ж повністю присвятила себе своїй дочці Ніночці. Поки дочка була поруч, Ангеліна Михайлівна була щаслива. Але коли дочка поїхала навчатися, про що мріяла Ангеліна Михайлівна, їй стало самотньо й тривожно.
Вона одразу почала відчувати свій вік, і почалися проблеми з серцем. Але Ніні мама нічого не говорила, не хотіла її засмучувати, нехай дочка вчиться…
Вона просто чекала, що Ніночка колись повернеться додому, вийде заміж і народить їй онука чи онучку. І тоді все знову повториться спочатку: поруч буде маленька людина, якій вона буде потрібна, і в неї знову з’явиться сенс життя…
Ніна вчилася з цікавістю, а на старших курсах захопилася дослідженнями в медичній лабораторії університету. Вона сиділа там ночами разом із однодумцями, проводячи випробування нових препаратів. Іноді навіть залишалася ночувати прямо в лабораторії, забуваючи про час і про те, що десь далеко, у маленькій квартирі, на неї чекає мама.
Одного разу Ангеліна Михайлівна прийшла з роботи дуже втомленою, але настрій у неї був чудовий. У них на роботі з’явився новий співробітник, у присутності якого вона раптом відчула себе жінкою — таке давно забуте почуття.
Павло Ілліч пригощав її шоколадками і робив їй милі компліменти, які були для неї незвичними й дуже приємними.
Через деякий час Павло зізнався їй:
— Ангеліно, ти така красива жінка, вибач, що я так поспішаю, але ми, хоч і не пенсіонери, вже не такі молоді. Виходь за мене заміж, я теж давно сам, здавалося, я у всьому розчарувався. І навіть не думав, що зустріну таку жінку, з якою захочу бути разом!
— Павле, я навіть не знаю, що й сказати, — розгубилася Ангеліна, — Мені треба подумати.
— Подумай, будь ласка, тільки не дуже довго, — попросив її Павло, і від його слів серце Ангеліни почало битися з перебоями.
Вона йшла додому радісна, немов не помічаючи втоми. Вперше за багато років вона відчувала себе не просто матір’ю, а жінкою — бажаною, цікавою.
Пропозиція Павла була такою несподіваною, такою сміливою, що голова йшла обертом. З одного боку, це було те, про що вона давно перестала мріяти — про просте жіноче щастя, про чоловіче плече, про тепло й турботу.
З іншого ж боку вона думала: «Що скаже Ніна? Чи схвалить вона це? Чи не подумає вона, що я її зраджую?»
Ці думки роїлися в голові Ангеліни. Вона завжди ставила дочку на перше місце — її щастя, її майбутнє. І тепер, коли Ніна була так далеко, так захоплена своєю наукою, Ангеліна відчувала себе винною навіть за саму думку про власне щастя.
Вдома вона довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно на небо, що темніло. Вперше за довгий час вона не відчувала себе самотньою. У її житті з’явився Павло — чоловік, який бачив у ній не лише матір, а й жінку.
Він повернув їй те забуте почуття власної цінності, яке колись розтоптав Родіон.
Ангеліна Михайлівна взяла телефон, щоб зателефонувати Ніні, але одразу ж опустила його.
Ні, не зараз.
Але думка про те, що вона зможе почати нове життя, водночас хвилювала й лякала Ангеліну. «Куди мені виходити заміж, життя вже майже прожите, та й здоров’я зовсім немає. Не треба мені виходити заміж, нічого не вийде», — шепотіла вона собі, перевертаючись у ліжку.
Бажання бути з Павлом боролося зі страхом розчарувати його.
Вона довго не могла заснути, а потім немов провалилася в сон, відчуваючи різкий біль за грудиною і те, що не може вдихнути повітря.
«Ось і все, а я ще й заміж збиралася, куди мені… Моя мила Ніночка буде плакати, як же я її підвела… А адже Павло був таким… я завжди мріяла зустріти саме такого чоловіка, як же шкода, що все зараз закінчиться», — такі були останні думки Ангеліни Михайлівни.
У той самий момент, далеко, в іншому місті, Ніна різко розплющила очі.
Їй приснилося, що з мамою щось не так!
Вона озирнулася й зрозуміла, що заснула прямо в лабораторії, сама. Але дивно — поруч стояв якийсь молодий чоловік у білому, вона такого лаборанта тут не бачила.
— Твоїй мамі погано, ти хочеш їй допомогти? — несподівано запитав він.
— Так, а звідки ти це знаєш? — здивувалася Ніна.
— Неважливо, бери он ті ампули з досліджуваним препаратом, тримайся за мене міцно і нічого не бійся, — замість відповіді сказав молодий чоловік.
— Давай швидше, Ніно, треба встигнути, інакше твоя мама по.ре!
Ніні стало страшно, вона схопила препарат, міцно вхопилася за його руки, не зовсім розуміючи, що зараз буде. А він міцно притиснув її до себе.
— Ну, тепер тримайся!
І… з-за його спини, з-під його білого халата раптом виринули білі крила. Він змахнув ними, і… вони полетіли з величезною швидкістю…
Мама лежала на дивані, не дихаючи, не рухаючись.
— Але ж вона не пройшла необхідне випробування, хіба так можна? — розгубилася Ніна.
— Можна, і я обіцяю, що все буде добре, немає часу пояснювати, — відповів він.
— Давай швидше!
Ніна повірила й підкорилася. Мамині вії одразу ж затремтіли, і вона розплющила очі.
— Донечко, а як ти тут опинилася?
Але молодий чоловік підхопив Ніну, і вони немов розчинилися в повітрі…
Так само швидко вони повернулися до лабораторії, і Ніна лише встигла запитати:
— Ти хто?
– Я твій ангел, мене звати Андрій, і я не міг тобі не допомогти, адже у тебе нікого більше немає, крім мами… Прощавай і будь щаслива, — посміхнувся їй Ангел, і його образ почав бліднути, аж поки він зовсім не зник…
Ангеліна Михайлівна вранці прокинулася бадьорою, як ніколи.
«Який чудовий сон мені приснився, треба буде розповісти Ніночці. А ще сказати їй, що я виходжу заміж за хорошу людину, Павла Ілліча», — радісно думала вона.
Ніна теж прокинулася в лабораторії від яскравого сонця. Оце так, вона уві сні врятувала маму, який чудовий сон.
Тут хтось постукав у двері.
Вона поправила волосся й відчинила.
— Це лабораторія? А я тут новенький, мені сказали долучитися до випробувань. Ой, а у вас препарат розбився, давайте я допоможу. Мене звати Андрій, а вас?
— Ніна, — здивовано відповіла вона, не вірячи своїм очам.
Адже цей хлопець був просто копією її Ангела, і його теж так звали, тільки крил не було!
Тут задзвонив її телефон, на екрані з’явилося — мама.
— Ніночко, мені наснився такий гарний сон, а ти скоро приїдеш? У мене є новини.
— Скоро, мамочко, прямо цими вихідними, — відповіла Ніна, дивлячись на молодого чоловіка, який з посмішкою простягав їй руку.
У його очах вона бачила ту саму доброту й обіцянку, що й у сні. Нове життя, здавалося, справді починалося.
— Мамо, у мене все добре, і мені теж приснився чудовий сон, потім розповім, добре?
Андрій, дізнавшись, що Ніна хоче поїхати до мами в інше місто, зрадів:
— А у мене там живуть батьки, може, поїдемо разом?
І, поки вони їхали всю ніч поїздом, Ніна й Андрій розповіли одне одному майже все про себе. Вранці їм уже здавалося, ніби вони знайомі вже дуже давно…
Буває так, що нічого хорошого не відбувається, ніби й більше не буде.
І раптом, немов за помахом чарівної палички, або це Ангел пролетів вчасно, і ти розумієш, що все ще буде…
Ангеліна Михайлівна тепер живе з чоловіком, з Павлом Іллічем їй нічого не страшно. А здоров’я її несподівано налагодилося, напевно, від кохання, бо захотілося жити… .
І так радісно було Ангеліні Михайлівні, коли дочка Ніна приїхала в гості не сама, а з молодим чоловіком.
Андрій їй дуже сподобався, і було таке відчуття, що він дуже світла людина.
Правда, Ніна дуже здивувалася, коли знайшла на маминому дивані якесь біле перо. Бог його знає, звідки воно тут.
І вони розповіли одне одному свої сни, і посміялися — ну хто б міг подумати, що таке може приснитися…
А життя триває…
