– Іване, давай вечеряти! Картопля охолоне! — невдоволено прокричала Катерина Андріївна. – П’ять разів покликала, а він продовжує висіти на телефоні! Сил немає!
Жінка кинула злісний погляд на чоловіка, який гуляв садом і з кимось мило розмовляв.
– Сто відсотків із матусею розмовляє. Тільки при розмові з нею він розцвітає, як травнева троянда! Ти подивися на нього. Зараз злетить на крилах кохання!
Дружині набридло чекати, тому вона демонстративно сіла за стіл і взялася вечеряти.
Катерина Андріївна любила трапези на свіжому повітрі, тому не збиралася відмовляти собі у задоволенні через “любовні” розмови чоловіка.
За десять хвилин Іван Павлович з’явився перед столом:
– Нетерпляча! І три секунди не можеш почекати! – сміючись, сказав чоловік. — Ммм, сьогодні найкраща страва всіх часів та народів — смажена картопля!
– Ти припиняй випендрюватися і сідай! Отже, все охололо.
– Гаразд, господине! Тільки не злись. І ти подумай, яка у мене міцна жінка. Стільки лаєшся, а нерви на місці. Заздрю!
Подружжя весело засміялося.
– От тепер можна й за стіл сісти. Коли дружина незадоволена, навряд чи їжа може здатися смачною.
– А з ким це ти розмовляв понад годину? — хитро запитала Катерина Андріївна. — Кохання на боці завів?
– Ось ще вигадала! Мені днями та ночами потрібна тільки ти! — весело заспівав Іван Павлович на весь двір. — Усі двадцять років спільного життя!
– Ну і клоун! – розсміялася дружина. — То все-таки… з ким?
– З мамою, — впевнено відповів чоловік. — У неї до нас є велике прохання.
– Щось трапилося? — злякано уточнила невістка.
– Ні. На тому березі все спокійно. Просто … твоя свекруха просить приїхати до нас на відвідання. Десь на три місяці.
– А чого раптом? Вона ж ніколи не любила село. Ти згадай. Коли ми два роки тому заговорили про те, що переїдемо жити до Михайлівки, Лариса Павлівна сміялася з нас. А кілька разів і лаялася, називаючи нерозумними дурнями. Ти дивися! Не минуло й півстоліття, як вона передумала. Напевно, тут заритий якийсь каверз. Якщо затятий супротивник сільського життя рветься в це саме село, то…
– Катько, все набагато простіше. Мама — людина похилого віку, що хоче пожити на природі, в спокої і подихати свіжим повітрям. Вона запевняла, що нас не турбуватиме. Жодних втручань у особисте життя, сварки та скандали. Якщо щось не поділимо, самі розбиратимемося. Крім того, продукти для себе купуватиме сама. І вишенька на торті — згодна допомагати на городі.
– Хто? Моя свекруха? Лариса Олександрівна?
– Саме! — весело відповів чоловік, доїдаючи ароматний салат з огірків. – Ще такий зроби завтра! Смакота вийшла!
– Ти мене настільки здивував, — Катерина Андріївна пропустила повз вуха комплімент про салат, — що я згодна. Нехай свекруха приїжджає! Але в мене буде одна умова.
– Яка? – здивувався Іван Павлович.
– Скажу неприємну річ, але я змушена. Щоб потім не було недомовок та сварок. Я не хочу бачити у домі твою сестру Тамару. За жодних обставин. Я знаю, що Лариса Олександрівна спілкується із нею. І якщо раптом вона надумає приїхати, щоб відвідати маму, за себе не відповідаю! Я їй таке влаштую, що вона це запам’ятає на все життя. Мене минулого разу утримали, але зараз ніхто не зможе зупинити!
– Не думаю, що Тамара захоче приїхати до нас, — сумно відповів чоловік. — Ми давно поставили крапку у будь-яких стосунках.
– Я говорю про всяк випадок. Коректно повідом маму. Вона знає всю історію від початку до кінця, тому впевнена, що зрозуміє та піде на зустріч. А якщо ні… тоді приїжджати не варто!
– Добре, Катю. Я й сам не бажаю перетинатися із сестрою.
Жінка помітила, як розхвилювався чоловік, тож не почала продовжувати розмову.
Відносини із золовкою у Катерини Андріївни не склалися з першого дня. Жінки були надто різними, як за характером, так і поглядами на життя.
При кожній зустрічі відбувалася словесна суперечка, яка починалася через будь-які нісенітниці і закінчувалася взаємними докорами. Благо, родички перетиналися не так часто, тому постійні недомовки не дуже псували життя.
Але одного разу сталася ситуація, яка назавжди поставила крапку у родинних стосунках.
Тамара прийшла до них додому з самого ранку. Було близько восьмої години.
– Сестро, сьогодні неділя. Тобі чого не спиться? – здивувався Іван. — Ти подзвонила б, попередила. А то вдерлася, наче набіг робиш!
– Брате, в мене великі проблеми. Який сон! Я вже загубилася. Не знаю, коли настає ніч, а коли день.
Катерина Андріївна придивилася до золовки. Справді обличчя ніби “пом’яте”, під очима мішки та синці. Жінка припустила, що родичка точно не спала кілька діб.
– А що сталося? — брат розхвилювався не на жарт.
– Я зробила велику помилку, за яку тепер настав час розплачуватися! – Тамара голосно розплакалася.
– Заспокойся. Не хвилюйся так. Катю, завари сестрі чай!
Невістка, забувши про скандали, побігла на кухню. Повернувшись до вітальні з ароматним напоєм, вона почула історію.
– Я вирішила підзаробити. Іпотеку оплачуємо, грошей ні на що не вистачає. Жодної допомоги немає, доводиться розраховувати тільки на свої сили. Особливо робити нічого не вмію. Дурна! Не пішла освіту здобувати!
– Тамаро, давай до справи! — квапив сестру Іван Павлович.
– Одна знайома запропонувала варіант із додатковим доходом у таксі. Свою машину я продала, коли перший внесок за житло платили, тож довелося з подругою домовлятися. Вона мені автомобіль, а я їй десять відсотків від доходу. Я так підробляла півроку. Все влаштовувало. Доки не потрапила в аварію. Слава Богу, з людьми все гаразд, а ось машині потрібний капітальний ремонт.
– З твоєї вини аварія? — дбайливо уточнив чоловік.
– Так. Тому подруга вимагає грошей із мене. Мовляв, сама винна, сама й плати. А що мені залишалося робити, брате? Вдень на роботу, а вночі – на таксі. Я не висипалась цілодобово. Задрімала за кермом, от і результат! Але ж я не хотіла!
Тамара знову розплакалася.
– Потрібно сто тисяч гривень. Усім передзвонила, ні в кого нема. Спробувала оформити кредит – відмовили. Я ніколи у вас нічого не просила. Але зараз прийшла і прошу допомоги. Будь ласка, дайте мені у борг цю суму. Я частинами віддаватиму. Подруга погрожує до суду подати, а в мене маленькі діти.
– Я не можу таке рішення ухвалити самостійно. Мені треба порадитись із дружиною.
– Добре, звичайно! Катю! — Тамара кинула благаючий погляд на невістку. – Ми з тобою не стали подругами. Але я прошу тебе по-людськи. Ти теж маєш дітей. Ти точно мене зрозумієш.
Порадившись, подружжя вирішило дати гроші у борг.
– Не хотіла б цього робити, але я не звір, — промовила Катерина Андріївна. — Кожен міг би потрапити до такої ситуації. Не дай Боже, звичайно. Тільки, Іване, дуже прошу. Узгоджуй, будь ласка, дати та частки, якими Тамара повертатиме гроші. Ти не гірше за мене знаєш, що відриваємо від серця.
– Дякую, мудра дружина, за розуміння.
Домовилися, що золовка почне віддавати борг за три місяці. Але подружжя не побачило ні копійки ,ні через три місяці, ні через пів року. Жінка не піднімала слухавку, уникала зустрічей, а коли Іван її виловив біля будинку, вилаяла його нецензурною лайкою:
– Що ти хочеш від мене? Нема в мене грошей. Нема! Якби були, я б з радістю кинула їх тобі в обличчя, щоб ти назавжди від мене відстав. Як набридла ця постійна напруга! У мене незабаром нервовий тик почнеться від тебе, братику! Домагаєшся, щоб мої діти сиротами лишилися? Відвали від мене!
– Поверни борг!
– Який борг? — здивувалася Тамара. — Я тобі нічого не винна! Розписка є? Нема! Де ж докази, що ти мені щось давав? Нема! Я тобі нічого не винна! До побачення! І не з’являйся більше перед очима!
Після цієї ситуації подружжя назавжди розірвало стосунки з Тамарою.
– Діти мої! Яка я щаслива опинитися поряд з вами! — Лариса Олександрівна раділа, як дитина.
– Ви знаєте, останніми роками я кардинально переглянула свій погляд на життя в селі. Якби мені хтось двадцять років тому сказав подібне, я розсміялася б йому в обличчя. А зараз думаю, як мені швидше дістатися до городу та саду.
– Вам точно сподобається! Я впевна! – заявила невістка.
Свекруха справді виглядала дуже щасливою. З самого ранку вона ходила до магазину за свіжим хлібом, щоб приготувати сніданок. Потім прибиралася у дворі, поливала квіти і доглядала газони. Ближче до вечора Лариса Олександрівна працювала на городі.
– Ви не бережете себе! Не турбуйтеся! — із награною злістю говорила Катерина Олександрівна. – Все поступово зробимо!
– Доню, не хвилюйся. Я слухаю свій організм. Коли з’являється втома чи слабкість, я одразу залишаю справи. Але зізнаюся, що в селі у мене більше сил та енергії. Не знаю, з чим це пов’язано, але начебто друге дихання відкривається. Може чисте повітря, може спокій чи продукти. Але насолоджуюся. Навіть почуття самотності, яке мене переслідувало останні роки, зникло. Я так вам вдячна, що дозволили мені залишитися.
– Я вас розумію. У мене зі спортом така сама історія. Коли у місті жили, взагалі не могла змусити себе займатися. Що хочеш мені роби! А коли до Михайлівки переїхали, життя заграло іншими фарбами. Тепер щодня починається із гімнастики. Чудо відбувається! Не інакше!
Свекруха та невістка дуже зблизилися. Іван Павлович радів, спостерігаючи таку щасливу картину.
– А кажуть, що добрих стосунків між свекрухою та невісткою не буває. Хтось когось обов’язково чи ненавидить, чи використовує. Ну ось! Ви розбили громадський міф!
Чоловік і подумати не міг, що незабаром він пошкодує про сказані слова.
– Катенько, добрий прекрасний ранок! — за спиною почувся знайомий голос директора школи.
– Як поживаєш? Теж вирішила до магазину заглянути? Давно тебе не бачила!
– Добре! Так. Я тут стала рідкісним гостем. Тепер за покупками свекруха ходить. Вона обожнює ранкові прогулянки селом. Каже, що у них відбивається особливий колорит сільського життя. А я рада! Не дуже люблю черги.
– Так, Лариса Олександрівна — особлива жінка. Дуже мені подобається. І її життєва позиція і як до дітей ставиться. Ти тільки подумай! Знаходиться у селі, а про дорослу доньку не забуває. За два-три дні гостинці передає. Здається, що з цього пакету овочів? Нічого! А у міських інший погляд. Піди на ринок і купи кожне яблучко! Тому як не крути, але душевній доброті твоєї свекрухи ,можна тільки позаздрити!
– А як вона передає гостинці? – Заїкаючись, запитала Катерина Андріївна.
– Моєю Оленою. Вона ж по роботі постійно їздить до міста. Зустрічається там із Тамарою і все віддає в цілості та безпеці. Не переживайте!
– Чудово, дякую вам!
– З тобою все гаразд? Ти якось сильно зблідла!
– Жарко. Я краще піду. Рада була бачити.
Сльози від сильної образи котилися щоками Катерини Андріївни, не перестаючи. Невже всі родичі чоловіка такі підлі? Сестра обдурила. А тепер і свекруха скористалася її добротою. Вона відкрила їй будинок, прийняла з усією душею, а Лариса Олександрівна нахабно зрадила.
– Збирайте речі і на вихід! Бачити вас більше не хочу! — невістка жорстко вигнала свекруху за двері. — Думали, що ви найрозумніша? Що я ніколи не дізнаюся про справи за моєю спиною?
– Катю, заспокойся! Що з тобою? – крикнув Іван Павлович.
– Ти знаєш, чому твоя мати приїхала до нас? Обман, що їй подобається село. Обман, що вона до нас добре ставиться. Обман, що у нас чудові стосунки. Все – ілюзія!
– Ти про що?
– Твоя мати приїхала, щоб з нашого городу та саду годувати Тамару! Двічі-тричі на тиждень вона передає їй пакети. За нашою спиною! Обманюючи нас, як останніх дурнів! Поки ми вранці спимо, вона наповнює сумки і несе їх доньці директора школи, щоб та все доставила до міста.
– Мамо, як ти могла? — син у розпачі дивився на Ларису Олександрівну.
– А що? – Вибухнула жінка. — У неї життя тяжке! Ти ж нічого не знаєш! Іпотеку та кредити платять, третю дитину виношує. Їй вітаміни потрібні! А в мене не пенсія, а копійки. Чим мені допомогти? Я ж мати! Серце кров’ю обливається. Ось і вигадала варіант із селом. І вам допомагаю, і доньці. А те, що беру у вас, це плата за мою працю! Просто так нічого не прошу і не вимагаю!
– Ти не маєш права розпоряджатися нашою власністю! – Упевнено заявив чоловік.
– Нахабна брехня! Провалюйте! Не дозволю мої овочі роздавати родичам! Особливо таким, як Тамара!
– Бог тебе покарає, що ти жінці з дитиною під серцем пожаліла яблуко!
– Я сама розберуся і з Богом, і зі своїм городом. Геть із мого будинку! — гукнула Катерина Андріївна.
Щойно свекруха пішла, жінка дала волю емоціям та розплакалася.
– Чому вони так роблять? За що?
– Не знаю, як пояснити, — розчаровано відповів Іван Павлович. — Мені дуже шкода, повір. Я не можу виправити ситуацію, але можу пообіцяти. Більше ніколи ні мама, ні сестра не з’являться до нашої оселі. Житимемо заради себе та наших дітей.
– Обіцяєш?
Чоловік ствердно махнув головою і міцно обійняв дружину.
