Ми з дружиною жили в невеликому шахтарському містечку.
Жили ми дуже дружно. Було тоді у нас троє дітей, троє синів: п’ять з половиною років, три з половиною роки і півтора року. Я працював на шахті, Юля, дружина, була в декретній відпустці і сиділа з дітьми вдома.
Все у нас було прекрасно. Але на все життя мені запам’ятався один випадок, який зруйнував всі мої переконання щодо сімейних обов’язків.
… В описуваний мною період нашого сімейного життя я вважав, що шахтарська праця найважча праця. Приходив додому з роботи вдома чистота, затишок, смачна вечеря, привітна дружина.
Одного разу, коли молодшому синочку було дев’ять місяців, я прийшов з роботи, а дружина мені говорить:
– Юра, поноси Дімку. Всі руки відтягнув, спина болить. Маленький, а такий важкий!
– Юлька! Так у тебе совість є? – обурився я. Ти ж цілими днями вдома сидиш, в чистоті, в теплі. А я? Цілий день в шахті. А у мене, по твоєму, нічого не болить? За зміну так напрацюєшся, ледве виповзаю на білий світ. У такі щілини доводиться пролазити, куди і миша не проскочить!
І ось, коли Дімці виповнилося півтора року, листоноша приніс телеграму, в якій було наступне: «Пішла з життя баба Нюра. Потрібно розпорядитися щодо господарства».
Ну, погорювали ми погорювали, так треба щось вирішувати. Тим більше, що баба Нюра була людиною великої душі. Вона виростила свою єдину онучку-сироту Юлю.
Хотіли разом всі їхати, але передумали – їхати далеко і добиратися незручно. Самі намучимося і діти будуть втомлені. Зима, все-таки.
Вирішили, що я залишуся з дітьми вдома, а Юля поїде ховати бабулю. На наступний день взяв я на роботі відгули, а Юля зібралася їхати в село.
– Ти коли повернешся? питаю.
– Постараюся якомога швидше.
Поцілувалися, і Юля поїхала.
Залишилися ми з дітьми. З найперших хвилин я зрозумів, що зробив велику помилку, вирішивши, що краще мені залишитися вдома. Зізнатися, в душі я був спочатку навіть радий. Думаю, до відпустки далеко, так хоч відпочину трохи.
Якось перебув з дітьми до обіду, нагодувавши їх, почав вкладати спати. Думаю, ось зараз вони заснуть, і я храпану годинку.
Ага! Та нічого подібного! Зміг вкласти тільки середнього. А старший і молодший і не думали спати. Ну, все ж увечері вони всі заснули благополучно. І раптом я згадав! Юлька ж мені сказала, щоб я обов’язково з ними гуляв на вулиці! Гаразд, завтра обов’язково підемо гуляти.
Ранок був кошмарним. Треба чимось годувати дітей. Молодший ще, в основному,на молочній їжі. Думаю, зараз зварю їм кашу. Зварив!
Перша порція молока втекла. Налив другу, насипав крупи. А скільки треба? Хто його знає! Насипав на око.
З каструлі почала лізти каша і потім ще й згоріла.
Якщо, звичайно цю смердючу, сіру, в цяточку, масу, можна назвати кашею. У нормальної людини просто язик не повернеться! У квартирі утворився стійкий сморід.
В результаті я накришив в молоко булочок і нагодував дітей. «Пішла вона, ця погана каша!» з ненавистю подумав я про кашу, точно це вона була винна, а не я.
Так! Треба йти на прогулянку. Почав я одягати дітей!
Слава Богу, що старший вже сам одягається. Найголовніше – виробити алгоритм одягання. Як краще – спочатку одягнутися самому, а потім дітей, або спочатку одягнути дітей, а потім самому одягнутися?
Вирішив одягати дітей по черзі. Старший сам, середнього одягаю. Теж без проблем: колготки, светр, комбінезон, куртка, шапка, вовняні шкарпетки, валянки , шарф готово.
Тепер молодший залишився. Так, починаємо в тій же послідовності.Раптом середній каже: – А я пісяти хочу!
– Так йо-майо. Ти чого мовчав раніше?
– А раніше я не хотів.
– Гаразд, потерпи хвилинку. Зараз, Діму одягну.
Поки одягав Дімку, так поки розстібав середньому, Максу, куртку, комбінезон, сталася «катастрофа».
Так твою ж дивізію! Почав я середнього переодягати. Дімка кричить, як різаний.
Старший теж захникав:
– Мені жарко!
Нарешті, одяглися. І ось ми з коляскою вийшли на вулицю. Боже мій! Це що ж, кожен день таке знущання буде? Ні, так я просто збожеволію.
Після прогулянки прийшли ми додому. Роздяглися. Я з подивом дивлюся на гору одягу: це що, все було на нас ?! Господи, куди ж це все дівати? Гаразд, потім розберемося.
Діма почав вередувати, їсти захотів. Так, що йому дати? (Про старших я вже не думаю).
Кашу варити? Від однієї думки про каші у мене ледь епілепсія не розпочалася. Ні, що завгодно, тільки не каша. А що?.. Зварю картоплю і зроблю пюре.
Цей варіант здався мені найбільш вдалим . Поки я готував , пюре, в квартирі стояв котячий концерт. Молодші вже кричали не своїми голосами. А старший уже готовий був приєднатися до них. Ну добре. Нагодував. А ввечері чим годувати? Поставлю суп варити.
Ось вже суп-то я зварю. Поки варилося м’ясо, я вирішив трохи перепочити. Та й діти, на щастя, заснули.
Ліг я на диван — і провалився. Прокидаюся від страшного смороду. Бліннн! З каструлі вибіг бульйон, плиту залив! Ось же я крокодил! Всю плиту запаскудив ! Поки варився суп, діти прокинулися. Нагодував їх так званим супом. Слава Богу!
Знаєте, я взагалі реаліст, але зараз я повірив в барабашку. Звідки взявся цей бардак? Коли Юля їхала, все було чисто, і скрізь був порядок. А зараз що? Хто це влаштував такий кошмар?
Гаразд, покладу дітей на ніч приберемо. Чекаю не дочекаюся ночі.
Нарешті, настав час вкладати дітей. І раптом згадав: їх же ще покупати треба!
Ну, треба так треба. Налив у ванну води, посадив всіх трьох відразу. Витягнув. Витер. Одягнув майки. І тут сталося таке, що я ніколи не зможу забути. Коли почав вкладати Дімку, виявилося, що кудись поділася соска.
Ви коли-небудь губили соску? Я вам скажу, що якби я загубив зарплату разом з премією , я засмутився б менше! Дімочка плаче сльозами, дивиться мені в очі і благально просить:
– Сосю дай!
– Так дитинко ти моя, та зараз тато пошукає. Так допоможіть же знайти соску! – кричу старшим.
А вони вже й самі почали шукати. Ну, провалилася і все! Вже дванадцята ночі, а ми всі шукаємо соску. Та й як же її знайдеш в такому бардаку?! Придумав!
Коротше кажучи, побіг я роздягнений в сусідній під’їзд до Попових. У них Маринка маленька. Подзвонив у двері. Алька запитує:
– Хто там.
– Аля, це я, Юра. Алечка, спаси! Дай,будь ласка, яку-небудь соску! Ми загубили, і Діма плаче, вже опух весь від сліз!
– Ой, Юра! Так у нас одна соска, Маринка смокче. Є, правда стара, так її можу дати.
– Давай, Алечка, швидше.
Подає вона мені соску. А вона вже злиплася від старості. «Нічого, — думаю, — дурниця!»
– Величезне дякую!
Помчав додому, зтиснувши в руці стару соску, як коштовність. Прибіг всі троє репетують не своїми голосами. Злякалися.
– Так все, все … Тато тут. Не треба плакати, мої зайчата
Вимив соску, дав Дмитрику. Той вже знесилів від сліз. Відразу заспокоївся і заснув. Старші теж відразу заснули.
І ось я стою в темряві посеред моторошного свинарника на колінах, дивлюся в відкриту кватирку на найяскравішу зорю Венеру і, зі сльозами на очах, шепочу:
– Милий Бог! Я люблю тебе! Пробач, що я не знаю жодної молитви. Але я тобі обіцяю, я вивчу. Мій улюблений Бог! Благаю! Зроби так, щоб скоріше повернулася додому моя дружина! Я більше не можу!
Ліг, так і не згадавши, що не їв сьогодні. Як заснув не помітив. Хотів вдома ще прибрати. Вранці прокинувся і з жахом подумав, що треба щось готувати Дмитрику.
У кімнатах і в коридорі – просто жах . У кухні, взагалі, як ніби Мамай пройшов. Треба хоч трохи прибрати. Так … З чого ж почати?…
І раптом – дзвінок у двері! Боюся навіть думати, хто це. Відкриваю двері Юлька! Юлечка! Боже! Ти почув мене! Дякую тобі! Зайшла Юля додому, посміхається:
– Ну що, всі живі?
Підійшла навшпиньки до дітей і поцілувала їх по черзі.
А я просто остовбінів від щастя! Врятовано!
А Юля навіть слова не сказала, побачивши перед очима такий приголомшливий розгром. Почала прибирати, попутно розповідаючи, як з’їздила.
– Бабулю добре поховали. Вона оформила дарчу на будинок. Будинок відразу колгосп купив. Худобу сусіди відразу розкупили. Привезла повні кишені грошей. Все обійшлося дуже вдало.
– Юлечка, давай сьогодні купимо тридцять сосок. Розкидаємо їх по всіх кутках, щоб куди не глянеш скрізь лежить соска.
Юля зареготала:
– Давай!
– Якби ти сьогодні не приїхала, мене б відвезли до божевільні!
Це був найщасливіший день у моєму житті. І з цього дня я вважаю, що шахтар найлегша професія на землі!
