Я звичайно, людина добра, чуйна, але всьому є свої межі.
Якщо мені відверто сідають на шию, та ще обмежують інтереси мого сина, то обережно! Я вмить перетворююсь на тигрицю, в такі моменти краще зі мною не сваритися. Дуже шкода, що мій чоловік Петро не поділяє мої переконання і танцює під дудочку старшого брата, який ще той маніпулятор.
– Сьогодні в обід знову дзвонив Василь, — буденним голосом сказав мені чоловік під час вечері. — Тобі, до речі, вітання від нього.
– Правда? — розсіяним голосом озвалася я. — А я й скучити не встигла… Ні, ну де вони такі ціни беруть? Це не штори, це скарб якийсь
– До чого тут скарб? – Не зрозумів мене Петро. — Ти взагалі що там бачиш у телефоні?
– Це батьківський чат.Знову активісти з батьківського комітету гроші збирають. Штори їм у класі не подобаються.
– У Василя знову труднощі, — знову почав гнути свою лінію Петро. — Та відклади ти телефон, Маріє!
– Труднощі — це дівоче прізвище твого Василя, — не витримала я. — Слухай, Петро, вирішуй проблеми зі своїм братом самостійно, добре? Не вплутуй мене в цю справу. Все, чим я могла допомогти твоєму братові, я зробила, не залишила у тяжку хвилину. Не він перший, не він останній, як би цинічно це не звучало.
Справа в тому, що два роки тому не стало дружини Василя – Маргарити. Я не вдаватимуся до подробиць цієї сумної історії, перейду відразу до суті.
У Васі та Маргарити залишилося двоє маленьких дітей — Даша та Вадик, вони трохи молодші за нашого сина, Андрійка. Характер Василя виявився досить слабким, не витримав такого сильного потрясіння, він почав шукати відповіді на всі питання на дні склянки, якщо ви знаєте, про що я.
– Здав Василь, як є, здав! — нарікала свекруха, Любов Полікарповна. — Я його й онуків до себе забрала, бо син не може за квартиру платити, його орендар мені подзвонила, пояснила все. Вона все чудово розуміє, але благодійністю не хоче займатися. Кому цікаве чуже горе?
Це добре, що у свекрухи велика трикімнатна квартира, всім місця вистачило. Єдина проблема, що у Любові Полікарпівни дуже скромна пенсія, вона не може забезпечити таку велику родину. З роботи Василя звільнили, не стали з ним няньчитися, хоча раніше він був чудовим інженером на оборонному підприємстві.
– Яким я буду братом і дядьком, якщо рідному братові не допоможу? — говорив мій чоловік, переказуючи чергову суму матері. Самому Василеві переказувати було вкрай небезпечно — він міг їх витратити зовсім не на інші цілі, ніж на виховання дітей.
– Звичайно, любий, святе діло, — підтримувала я. — Мені навіть уявити страшно, що Василь зміг пережити.
Але час минав, Василь дедалі глибше тонув у “болоті”, а родина його намагалася звідти витягти, але ніяк не могла цього зробити. Дітьми займалася бабуся і рідний дядько, тобто мій чоловік, а Василь нічого не хотів робити, щоб стати на ноги і рухатися далі.
Однак це не заважало йому вимагати від нас гроші, ніби ми були йому зобов’язані. Одного дня чоловік затримався на роботі, вдома були тільки ми з сином. Андрій робив уроки, я поралася на кухні, готувала вечерю.
Хочу додати, що ми живемо в межах міста, у величезному приватному будинку, він мені дістався у спадок від тата.
– Привіт, Марію, — вигляд у Василя був специфічний, пом’ятий, з тижневою щетиною на обличчі.
– І вам не хворіти, — озвалася я. — З чим завітав, Василю? Є якісь новини?
– Та які там новини, — махнув рукою Вася. – Я присяду?
– Звичайно, – я присунула братові чоловіка табурет.
– Тяжко мені, Марію, — зітхнув Василь. — Душа горить… Мати гроші не дає, каже, щоби за розум брався.
– Вона має рацію, Василю, — кивнула я головою. – Ти ж міцний, здоровий чоловік. Скільки можна сидіти в неї на шиї? А діти твої? Вони ж дивляться на тебе! Хоч би їх посоромився.
– З дітьми моїми все гаразд, ними мама займається, — відповів Вася. — А мені треба трохи… заспокоїтись, розумієш мене?
– Так ти вже два роки заспокоюєшся, ніяк не заспокоїшся, — відповіла я холодно. Якщо чесно, мені набридло це.
– П’ять тисяч, — коротко відповів Василь. — І зникну.
– Скільки? — у мене очі полізли з подиву. — Васю, ти при своєму розумі? Це ж місяць можна душу заспокоювати. Слухай, є в мене один знайомий, має власний бізнес, щось пов’язане з металоконструкціями. Хочеш, я замовлю за тебе слово? Ти ж класний фахівець був.
– Не можу я працювати, — похитав головою Василь. – Туга в мене.
– Але це не вихід, — вкотре доводжу я. — Багато хто в цьому житті пройшов через те, що й ти. І нічого, живуть далі.
– Ти нічого не розумієш! — здійнявся Василь. — Ти ж не була на моєму місці.
Я не стала нічого відповідати, вдавала, що зосереджено варю борщ. Василь вирішив зайти з іншого боку:
– Діткам моїм на продукти, га? Пару тисяч…
– Петро твоїй мамі нещодавно переказував гроші, але якщо ти вважаєш, що ваше сімейство голодує, постривай трохи, — я залишила плиту, вийшла з кухні.
Я спустилася в льох, взяла кілька банок соління, варення, прихопила картоплі та інших овочів. Все це я винесла Василеві, виставила перед ним:
– Ось!
– Що це таке? — здивувався Василь. — Я ж просив гроші на продукти…
– А ти певен, що ці гроші підуть на продукти? – Усміхнулася я. — Ні, длрогий, бери те, що дають. Якщо хочеш, можу дати пару кіло м’яса, але на цьому все. У мене своя дитина є, вона теж їсти просить щодня.
Василь подиаився на мене, ніби я була йому чимось зобов’язана, раз у раз закидаючи безсердечність і черствість. Я помітила, як стиснулися його кулаки, а це вже дуже тривожні дзвіночки.
– Василю, – м’яко сказала я. — Бачить бог, я цього не хочу, але якщо ти зробиш дурість, то я спущу з ланцюга Спайка, тобі точно не поздоровиться.
Спайк — це наш трирічний алабай, справжній ведмідь, який у цьому житті визнавав лише трьох людей: мене, сина та Петра.
Василь збагнув, що справа пахне смаженим і поспішив з будинку. Через годину повернувся чоловік і мало не з порога накинувся на мене.
– Що ти собі дозволяєш?
– Не зрозуміла зараз, – щиро здивувалася я. — Петю, що з тобою? Чекаю на тебе з роботи, готую вечерю, навіть твої улюблені котлети насмажила.
– Що ти наговорила Василю? Він подзвонив мені нещодавно, мало не зі сльозами почав розповідати, як він прийшов за підтримкою, а ти з нього знущатися почала.
– Що ви кажете? – До мене поступово почало доходити. Василь як маленька дитина вирішив поскаржитися братові, відчайдушно спотворюючи факти нашої бесіди. Добре, що я не встигла віднести назад у льох банки та овочі.
– Як ти думаєш, любий, що це таке? – Я вказала на банки. — Ну, це заготовки, — відповів Петро. — Але яке вони стосуються нашої розмови?
– Та ось так! — тепер уже я підвищила голос і розповіла все, що сталося на годину раніше. — Брат твій з мене тут чудовисько робить, бо я йому на грошей не дала, а апетити в нього, доповім тобі панські. Не дивись, що дармоїд.
До чоловіка нарешті почало доходити, що сталося. Тим більше син підтвердив, що тут влаштував дядько Вася.
– Вибач, Машо, — почав вибачатися чоловік. — А Василь усе так перевернув, що ти знущаєшся над світлою пам’яттю Маргарити.
– Петро, таким людям, що опустилися, як твій брат, не можна довіряти, — зітхнула я. — І ніколи не смій у мені сумніватися, гаразд?
Чоловік присягнувся , що такого більше не повториться.
Василь більше про себе не заявляв, адже Петро зателефонував йому і натякнув, щоби більше не мутив воду.
Петро також щомісяця переводив матері непогану суму на утримання племінників, свекруха була дуже вдячна. Я намагалася не обділяти Дашу і Вадика увагою, дарувала їм на свята чудові подарунки, адже діти не винні, що в них такий недолугий батько.
Після чергових батьківських зборів я повернулася додому задумлива, це одразу зрозумів Петро, почав ставити запитання, в чому річ.
– Батьківський комітет перевершив сам себе, — відповіла я. — Вони запропонували у червні всім класом відправити дітей на море.
Почувши слово “море”, Андрій мало не пустився в танець:
– Урааа! Море, море! Я так давно про нього мріяв!
Ми з чоловіком переглянулися з усмішкою, чому б і ні? Але я відразу озвучила синові свої умови:
– Добре, Андрію, ти поїдеш на море, але з однією умовою. У тебе наприкінці року мають бути лише добрі оцінки, зрозумів?
– Звичайно, — почав активно погоджуватися син і навіть на підтвердження своїх слів помчав підтягувати предмети.
– Ну, не так часто ми його й балуємо, — задумливо промовив Петро. — Нехай їде, набирається позитивних емоцій.
Ми вирішили, що на морі у нас буде окрема скарбничка, з кожної зарплати ми вноситимемо до неї певну суму. У житті сімейства брата нічого не змінювалося, Василь уперто котився вниз, хоча мені здається, що далі вже нікуди.
Андрій не порушив свого слова, його навчання значно покращало, ось що означає — хороша і правильна мотивація. Я натішитися не могла, переглядаючи оцінки в щоденнику:
– Молодець, Андрію Петровичу. Якщо так справа далі піде, то школу із золотою медаллю закінчиш.
Син і сам був задоволений, навіть почав брати участь у шкільних олімпіадах, займаючи призові місця. Все було б просто чудово, якби Петро не викинув таке…
Наближався День народження племінниці Даші. Я вже підібрала їй у подарунок гарну сукню, хотіла взяти її до магазину у вихідні, щоб не помилитися з розміром. Тут якраз у шкільному чаті посипалися повідомлення, що треба оплачувати путівку на море. Я вирішила забрати гроші з скарбнички, покласти їх на картку, а потім переказати одній з мам.
Яке ж було моє здивування, коли я побачила, що скринька з грошима порожня. Я зазирала всередину, ніби чекаючи, що гроші з’являться — таки в ній, а те, що я бачу зараз, — це просто ілюзія.
У цей час повернувся з роботи Петро. Я одразу кинулася до нього:
– Петю, гроші зникли, ті, що ми на море відкладали! Просто містика якась.
На мій подив, Петро був зовсім спокійний, ні краплі не здивувався.
– Ти чого, любий, нас пограбували, а ти так спокійно дивишся на це? — я була вражена до глибини душі.
І тут Петро сказав…
– Я купив племінниці дорогий велосипед, тож наш син на море не поїде.
Добре, що Андрія не було в кімнаті, інакше я не уявляю, що могло б статися з дитиною.
– Ти наважився взяти гроші свого сина? — я починала закипати як чайник. — Що ти зробив? То ж була його мрія! Він навіть плавати навчився, у басейн записався.
– Я якось зайшов у гості до мами, а там Даша, сидить, мріє про велосипед, пальчиком у екран телевізора тицяє, — зітхнув чоловік. — Ось я й вирішив її порадувати, вона мені не чужа.
– Якщо тобі не чужа племінниця, то хто тоді твій син? — мені було дуже прикро, що чоловік так підло вчинив. — Якими очима ти дивитимешся на сина, що ти йому скажеш на своє виправдання?
– Сподіваюся, він мене зрозуміє, — прошепотів Петроя.
– Він заради путівки сама себе перевершив, став відмінником! — не вгамувалася я. — Якби у твого братика був такий характер, він би не ходив світом із простягнутою рукою.
– Не переходь на особистості, брата не чіпай! – заверещав Петро. — У нього така ситуація в житті, він просто не може впоратися з нею.
– Знаєш що, добряк ти наш, — махнула я рукою. — Якщо тобі його діти дорожчі за власного сина, я тебе не тримаю, вирушай жити до матері.
Чоловік пішов, наче я образила його до глибини душі, навіть грюкнув дверима. Я ж не могла собі дозволити, щоб Андрій лишився без своєї мрії.
Світ не без добрих людей, довелося перезайняти, влізти у борги, але путівку на море сплатити. Хлопчик не винен, що в нього такий батько.
Петра вистачило рівно на тиждень. Після цього він мені подзвонив, мовляв, вибач мені Марію, був неправий. Я вирішила, що це не найстрашніший гріх, все ще можна виправити, а дитину без батька залишати не можна.
– Давай так, любий, – сказала я чоловікові, коли він повернувся. — З цього моменту ми допомагатимемо твоїй рідні рівно стільки, скільки я скажу. Без фанатизму.
Петро енергійно закивав головою. Допомога допомогою, а в першу чергу потрібно думати про своїх дітей, як ви вважаєте?
