Якось зателефонувала мені багатоюрідна тітонька і запросила на весілля своєї дочки – моєї багатоюрідної племінниці, яку востаннє я бачила у її шестирічному віці. Спроба втечі не вдалася.
– Хоч раз на двадцять років зустрінемося, тільки спробуй не з’явитися, – грізно сказала тітонька.
Запрошення з голубками та трояндочками від Світлани та Анатолія було надіслано, довелося йти. Вважай, що суботи немає, але куди подітися. І ось я з букетом, поганим настроєм і бажанням піти приїжджаю до ресторану.
З кислим виразом обличчя йду до банкетної зали, мене саджають у компанію веселих молодих людей – друзів нареченого, які починають захоплюватися тим, яка у нареченої чудова тітка.
Вона і на тітку зовсім не тягне, давайте знайомитися ближче і веселитися відчайдушно. Наречену я не впізнала, стільки років, із смаглявої мишки вона перетворилася на білявку з пишним бюстом.
Мишкою вона мені подобалася більше. Взагалі, було якось похмуро: купа сердитих тіток з дядьками, наречений із зацькованим поглядом, наречена в усвідомленні своєї неможливої краси та бюсту.
Якби не наша весела компанія, то все це нагадувало б поминки. Тітки поглядали несхвально. На перший раунд тостів я запізнилася, але тут розпочався другий. Тамада, з’ясувавши, хто я така, радісно оголосив:
– А тепер молодих привітає молода та гарна тітка нареченої!
І я задушевно сказала:
– Дорогі Світлана та Анатолій!
Весілля і раніше не дуже шумне було, але тут запанувала кам’яна тиша, і в цю секунду до мене дійшло, що тітоньки моєї і не видно.
– Наречену звати Люда, – прошипіла тітка, що сиділа навпроти, в ліловому. – І наречений – Олег.
– Як Люда? Який Олег?
– Ходять по чужих святах наїстись-напитися на халяву, – додала тітка. – У нас такий же на проводи в армію приперся, ледве вигнали. Ні сорому у людей, ні совісті.
Ось тут я зрозуміла, без веселощів не обійдеться. Гості пожвавішали, почали поблискувати очима і підводитися з місць. Рукава, правда, ще не засукували, але до того йшло.
– Але дозвольте, у мене запрошення! – закричала я. – Ось тут написано: Світлана та Анатолій, ресторан такий-то, банкетний зал.
Порятунок прийшов від офіціанта.
– Дівчино, – сказав він, – у нас ще один банкетний зал, на другому поверсі, може, вам туди?
– Як же, туди їй. Повечеряти безкоштовно захотілося. Тут відзначилася, там додасть, – припечатала тітка у ліловому. – Як таких нахабних земля носить? Авантюристка!
– Нахабство, Ірино Петрівно, друге щастя, – втрутилася ще одна тітка, у салатовому.
Мені здавалося, що я не схожа ні на маргінальну особистість, ні на дрібну авантюристку, але з боку видніше. Компанія друзів нареченого за мене заступилася, за що отримала від тітки у бежевому:
– Встигла мужикам голови задурити, пройдисвітка!
А тітка в фіолетовому додала:
– Ось така у нашого головного бухгалтера чоловіка забрала. Тільки відвернися – на ходу вкрадуть, стерви.
Я жодного разу не крала чужих чоловіків, але тут відчула себе зобов’язаною. І почала придивлятися до чоловіків – може, який і згодиться, все одно не виправдаєшся.
Слава богу, добрий офіціант збігав в інший зал і привів мою тітоньку, яка швидко оцінила ситуацію і присяглася, що знає мене. При цьому вона підморгувала в мій і в протилежний бік, ніби даючи зрозуміти, що проблеми з головою у мене були все життя.
Евакуювали мене до іншої зали, де справді були смаглява красуня Світлана і не пам’ятаю вже якийсь Анатолій і де мене довго відпоювали. Добре хоч не встигла подарунок вручити, але проводжали мене друзі нареченого з першого весілля…
