— У пристойних сім’ях, дитинко, з такого мотлоху не п’ють.
Зінаїда Петрівна з огидою взяла двома пальцями тоненьку чашку з блідими трояндочками. Покрутила її перед обличчям, ніби розглядаючи зіпсований товар, і розтиснула пальці.
Чашка полетіла у сміттєве відро, змішавшись із картопляними очистками. Слідом полетіло блюдце.
Дарина завмерла на порозі. Важкі пакети з продуктами, які вона тягла від самої зупинки після нічної зміни в аптеці, боляче тягнули руки.
— Що ви робите?
— Створюю затишок у вашому новому житлі.
Свекруха поправила масивну брошку на грудях.
— Цей сервіз — відвертий безсмак. Мені фізично боляче дивитися на цей міщанський кошмар. Сергій потім купить нормальний сучасний посуд. Без квіточок.
Дарина поставила пакети на табурет. Спина занила від втоми. Вона перевела погляд із сміттєвого відра на кухонний гарнітур. Там панував ідеальний, стерильний порядок. І там не було її баночок.
— Де моя сироватка для обличчя?
Дарина зробила крок до раковини.
— А вітаміни? Вони стояли тут, біля фільтра.
— Там же, де й ці моторошні чашки.
Зінаїда Петрівна махнула рукою, поправляючи кружевну серветку, що зісковзнула набік на обідньому столі.
— Дитинко, ну навіщо тобі ця хімія? У твоєму віці треба мазати обличчя сметаною, а не хімікатами за шалені гроші. Я читала склад — суцільна отрута. Я позбавлю вас цього сміття. У домі має бути чисто.
Дарина заглянула у відро. Скляний флакон із сироваткою, на яку вона відкладала гроші два місяці, лежав на самому дні, залитий залишками вчорашнього борщу. Поруч валялася пластикова банка з вітамінами. І осколки бабусиного сервізу.
— Мамо, ну справді, навіщо ти чіпаєш чужі речі?
Сергій метушився в коридорі, ховаючи руки в кишені домашніх штанів. Він переводив переляканий погляд з матері на дружину, явно не бажаючи втручатися в скандал, що назрівав.
— Сергію, ти нічого не розумієш в естетиці побуту!
Свекруха почала протирати порожню поверхню кухонного гарнітура вологою губкою.
— У мене від цього візуального шуму починається мігрень. Ви переїхали в пристойну двокімнатну квартиру. Треба відповідати, а не тягнути з собою звички з гуртожитку.
Дарина мовчки дістала з пакета пачку макаронів, банку тушонки та десяток яєць. Ця двокімнатна квартира коштувала їй неймовірних зусиль. Іпотеку затвердили тільки на неї. Перший внесок вона збирала три роки, відмовляючи собі буквально у всьому.
Сергій благополучно втратив роботу чотири місяці тому. Тепер він активно «шукав себе», цілодобово граючи в ігри на приставці на дивані. Усі побутові справи, виплати за кредитом, комунальні послуги та продукти повністю лягли на плечі Дарини.
— Ти знову купила це дешеве молоко?
Зінаїда Петрівна заглянула в пакет, який Дарина ще не встигла розібрати.
— Я ж казала Сергію, що у мене від нього печія. Могла б взяти домашнє. Я у вас до вечора.
— Домашнє коштує дорожче.
Дарина кинула пачку макаронів на стіл.
— А я працюю на півтори ставки, щоб нам було чим платити за іпотеку.
— Ой, тільки не треба робити з себе великомученицю, дитинко!
Свекруха обурено сплеснула руками.
— Сергій тимчасово шукає роботу. У хлопця творча криза, керівництво його не оцінило. Він — годувальник, який взяв перерву. Дружина повинна підтримувати чоловіка у скрутну хвилину, а не дорікати йому за шматок хліба.
— Годувальник взяв перерву?
Дарина подивилася на чоловіка. Сергій одразу ж зробив вигляд, що йому терміново треба перевірити щось дуже важливе в телефоні.
— Цей годувальник за чотири місяці навіть на комунальні послуги жодного разу не дав. Я беру нічні зміни, Зінаїдо Петрівно. Щоб ваш хлопчик міг спокійно шукати себе, не голодуючи.
— Не драматизуй!
Свекруха гордо підняла голову.
— Ви — сім’я. Сьогодні ти тягнеш, завтра — він. Тим більше, що Сергій вчора сказав, що у нього намічається чудовий проєкт.
Сергій винувато сховав голову в плечі. Дарина знала про цей «проєкт» — чергова ідея відкрити інтернет-магазин кросівок без вкладень, який закриється через тиждень.
А вчора у Зінаїди Петрівни був ювілей. Сергій тиждень набридав, що матері треба подарувати щось особливе. Дарина, отримавши квартальну премію, скрипнула зубами, але виділила кругленьку суму на путівку в хороший санаторій. Вона сама їздила в агентство, вибирала дати, оформляла документи.
Подарунковий конверт із логотипом санаторію зараз лежав тут же, на обідньому столі. Зінаїда Петрівна милувалася ним увесь ранок.
— Бабусин сервіз був для мене дорогий як спогад.
Дарина заговорила рівним голосом, не підвищуючи його.
— Тим більше!
Зінаїда Петрівна хмикнула.
— Мотлох. Старе потрібно викидати без жалю. Інакше нове в життя не увійде. Я тобі як старша кажу. Запам’ятай це правило, дитинко. Позбувайся зайвого. Звільняй простір.
Дарина мовчки дивилася на жінку. Втома раптом відступила, поступившись місцем дзвінкій, кришталевій ясності.
Вона підійшла до обіднього столу.
Простягнула руку.
Взяла щільний подарунковий конверт.
— Гей, ти куди?
Сергій насторожився, роблячи крок у бік кухні.
— Дарино, що ти задумала?
Дарина не відповіла. Вона підійшла до відра.
— Дарино!
Голос свекрухи затремтів, коли вона зрозуміла, куди прямує невістка.
— Поклади на місце! Це мій подарунок!
— Старе й зайве треба викидати без жалю,— рішуче сказала Дарина.
Вона розірвала щільний картон навпіл. Сертифікат із печатками, путівка на чотирнадцять днів із лікуванням, оплачена її безсонними ночами, хруснув під пальцями.
Дарина ще раз розірвала папір. І кинула у відро, прямо на осколки чашки та залиту борщем сироватку.
— Що ти наробила?!
Зінаїда Петрівна скрикнула, кинувшись до відра.
— Сергію! Ти бачив?! Вона ж зовсім божевільна! Моя путівка.
— Дарино, ти справді переборщила.
Сергій переминався з ноги на ногу, дивлячись на зіпсований сертифікат.
— Ми ж за неї такі гроші віддали! Як мама тепер поїде?
— Ми?
Дарина обернулася до чоловіка.
— Ми віддали?
Сергій відступив на крок і втупився поглядом у підлогу.
— Путівку оплачувала я, — вимовила Дарина.
— З моєї премії. Як жест доброї волі. Але Зінаїда Петрівна має рацію. У домі не повинно бути зайвого. Я переглянула наші витрати на цей місяць. Фінансувати чужий відпочинок, коли мені псують речі й розбивають посуд, — це зайве.
— Невдячна!
Заплакала свекруха, намагаючись дістати сертифіката зі сміття. Пальці замастилися жирним бульйоном.
— Я до вас з усією душею! Я хотіла допомогти! А ти… Сергію! Скажи своїй дружині! Нехай подзвонить туди й відновить!
Сергій нервово почухав потилицю.
— Дарино, ну, може, справді… Відновимо? Там же в базі даних є номер. Можна ж роздрукувати дублікат. Мама ж вибачиться. Так, мамо?
Зінаїда Петрівна гордо випрямилася, незважаючи на забруднені руки.
— Перед цією? Нізащо! Нехай відновлює мовчки! Це мій законний подарунок на ювілей!
Дарина дістала вологу серветку з пачки на столі й не поспішаючи протерла руки.
— Дублікат можна отримати в офісі туристичного агентства.
Вона поглянула на чоловіка.
— Послуга коштує копійки.
Зінаїда Петрівна переможно поглянула на сина.
— Ось бачиш! Нічого страшного. Завтра з’їздить і привезе новий.
— З’їздить Сергій.
Дарина кинула використану серветку у відро.
— І доплатить залишок.
Сергій витріщив очі.
— У якому сенсі залишок? Адже вона вже оплачена!
— Було внесено аванс. Тридцять відсотків.
Дарина присіла на табурет, відчуваючи, як гудуть втомлені ноги.
— Решту суми згідно з договором потрібно внести завтра до обіду. Я планувала зробити це вранці після зміни. Але раз вже ми позбавляємося від зайвого, я ці гроші спрямую на дострокове погашення іпотеки. Тож, Сергію, дублікат і повна оплата — тепер твоя турбота.
На кухні стало дуже тихо. Чутно було лише, як у під’їзді монотонно гуде ліфт.
— Ти… ти не внесла всю суму?— пробурмотів Сергій.
— Ні.
— Але як я тепер мамі путівку куплю? У мене ж ні копійки немає!
— Це твої проблеми. Ти син, то й вирішуй. Можеш знайти роботу, наприклад. Або взяти мікрокредит.
Зінаїда Петрівна почервоніла. Вона переводила погляд з обривків у відрі на невістку, розуміючи, що поїздка, якою вона хвалилася подругам цілий тиждень, щойно розчинилася в повітрі.
— Моєї ноги в цій квартирі більше не буде!
Виплюнула свекруха, кидаючи брудні обривки паперу назад у відро.
— Живи зі своєю жадібною дружиною, синку! Тільки потім не прибігай до мене плакатися!
Вона пішла до передпокою. Двері зачинилися без зайвого шуму.
Сергій залишився стояти посеред кухні.
— Нормально взагалі, — буркнув він, дивлячись на порожню стільницю.
— І що мені тепер робити? Перед матір’ю соромно.
Дарина підсунула до себе пакет із продуктами.
— Іди грай у приставку, Сергію. А по дорозі забери сміття. Відро повне.
Через два місяці Сергій все-таки виїхав. Тихо, без скандалів, зібравши свої речі у спортивну сумку та пакети. Повернувся до мами, втомившись від того, що в новій двокімнатній квартирі їжа в холодильнику з’являлася строго на одну порцію, а інтернет за несплату відключили саме на його пристроях.
Дарина не засмутилася. Сплачувати іпотеку самій виявилося набагато простіше, ніж тягнути на собі дорослого чоловіка, який шукає себе.
А бабусин сервіз вона склеїла. Звісно, не для того, щоб пити каву. Просто розставила на верхній полиці.
