Олена пройшлася вітальнею, в сотий раз перевіряючи сервіровку столу. Кожна деталь була ідеальною – мерехтливі свічки, тонкий фарфор, начищені до блиску прилади.
Господиня будинку зітхнула, розуміючи, що весь цей святковий декор не здатен створити справжнього родинного тепла і затишку, якого так не вистачало останнім часом.
– Олено, ти не бачила мою синю краватку? – пролунав зі спальні голос Дмитра. Дмитро з’явився у дверях, незграбно намагаючись зав’язати краватку.
– Олено, ми вже обговорювали це. Мама буде дуже засмучена, якщо ми не запросимо її. Ти ж знаєш, для неї сімейні свята – святе.
Олена підійшла до чоловіка, мовчки допомагаючи впоратися з краваткою. Шість років шлюбу навчили її, що деякі “битви” краще не починати. Особливо коли справа стосується Ганни Іванівни.
– Просто хотілося провести цей вечір спокійно, – тихо промовила Олена, розправляючи складки на сорочці чоловіка.
– А з мамою, значить, буде неспокійно? – в голосі Дмитра з’явилися знайомі нотки роздратування. Олена відступила на крок:
– Дмитро, давай не будемо починати. Я просто хотіла затишний вечір.
– З моєю мамою не може бути затишно?
Олена промовчала. Що тут скажеш? Як пояснити, що кожен візит Ганни Іванівни перетворюється на “мовчазну битву”, де будь-яке слово може стати приводом для чергового конфлікту?
Дзвінок у двері пролунав рівно о дев’ятій. Ганна Іванівна завжди славилася своєю пунктуальністю.
– Дмитрику! – Ганна Іванівна обійняла сина, наче не бачила його кілька років, а не три дні тому. – А ти що ж, навіть не зустрічаєш свекруху? – звернулася вона до Олени, яка саме вийшла з кухні.
– Вітаю, Ганно Іванівно, – Олена спробувала посміхнутися. – Проходьте, я якраз закінчила з гарячим.
– Ну-ну, подивимося, що ти там приготувала, – Ганна Іванівна пройшла на кухню, прискіпливо оглядаючи кожен кут. – Дімочко, ти схуд. Вона тебе зовсім не годує?
Олена стиснула кулаки за спиною. “Вона” – це звичне звернення Ганни Іванівни до невістки, немов та не заслуговувала навіть на те, щоб її називали по імені.
– Мамо, все добре, – Дмитро спробував розрядити обстановку. – Олена чудово готує, ти ж знаєш.
– Знаю я, як вона готує, – Ганна Іванівна насупилася. – Всі ці модні дієти, салатики. Чоловікові потрібна справжня їжа.
Олена мовчки розставляла тарілки, намагаючись не реагувати на шпильки свекрухи. В голові мимоволі спливли спогади про перші роки їхнього шлюбу з Дмитром. Тоді все здавалося таким простим і зрозумілим. Вони були закохані, будували плани, мріяли про майбутнє. Ганна Іванівна вже тоді не схвалювала вибір сина, але своє невдоволення висловлювала не так явно.
– Олено, ти що, навіть олів’є не приготувала? – голос Ганни Іванівни вирвав її з роздумів.
– Приготувала, Ганно Іванівно, – Олена дістала салат з холодильника. – Спеціально для вас, за вашим рецептом.
– За моїм? – свекруха прискіпливо вивчила вміст салатника. – Морква занадто крупно нарізана. Я завжди казала Дмитру- хороша господиня повинна вміти готувати класичні страви.
Дмитро зробив вигляд, що не чує цієї розмови, втупившись у телефон. Олена поставила салат на стіл, відчуваючи, як всередині наростає роздратування.
До півночі залишалося дві години. Олена вже шкодувала, що погодилася на це “сімейне” свято. Ганна Іванівна методично критикувала все: від сервірування столу до вибору сукні невістки.
– Дімочко, – раптом сказала Ганна Іванівна, – а ти подумав над моєю пропозицією?
Олена насторожилася. “Про яку пропозицію йдеться?”
– Мамо, давай не зараз, – Дмитро явно занервував.
– Чому не зараз? – Ганна Іванівна випросталася. – Саме час обговорити. Новий рік – нове життя.
– Про що саме? – запитала Олена, переводячи погляд з чоловіка на свекруху.
– Та так, робочі моменти, – спробував відмахнутися Дмитро.
– Які ж це робочі моменти? – обурилася Ганна Іванівна. – Мова про ваше майбутнє! Я запропонувала Дмитру зайняти місце керуючого в магазині моєї подруги. Відмінна посада, хороша зарплата. Тільки переїхати треба.
– Переїхати? – Олена відчула, як по спині пробіг холодок. – Куди?
– До Дніпра, – з радісною посмішкою повідомила Ганна Іванівна. – Я вже і квартиру пригледіла, поруч з моєю подругою. Будете під наглядом.
Олена застигла, не вірячи своїм вухам. Вона перевела погляд на чоловіка:
– Дмитро, ти знав про це?
Дмитро винувато опустив очі:
– Мама запропонувала минулого тижня. Я хотів обговорити з тобою, але…
– Але вирішив дочекатися новорічної ночі? – Олена відчула, як до горла підступає клубок. – Коли я не зможу влаштувати скандал при гостях?
– При яких гостях? – обурилася Ганна Іванівна. – Я тобі не гість! Я мати твого чоловіка! І я дбаю про його майбутнє, на відміну від деяких.
Олена повільно опустила виделку, відчуваючи, як кожне слово свекрухи боляче зачіпає самолюбство. У вітальні цокав годинник, відраховуючи останні хвилини року, що минає. Кожен удар віддавався у скронях.
– Дмитро, – тихо промовила Олена, – скажи чесно, ти дійсно хочеш переїхати?
Дмитро ніяково совався на стільці:
– Ну, пропозиція дуже гарна. І мама має рацію, перспективи…
– Я не про маму питаю, – перебила Олена. – Я питаю про твоє рішення.
– Олено, не починай, – Дмитро насупився. – Давай не будемо псувати свято.
– Псувати свято? – Олена гірко посміхнулася. – А те, що ти приховав від мене таке важливе рішення, свято не псує?
Ганна Іванівна демонстративно закотила очі:
– Дімочко, бачиш, як вона реагує? Я ж казала, що вона не підтримає тебе. Тільки про себе думає.
– Ганно Іванівно, – Олена відчула, як тремтить голос, – ви вже розпланували все наше життя? Може, ви вже й квитки купили?
– А що як і купила? – свекруха гордо випросталася. – Я мати, я маю право піклуватися про сина. Дімо, скажи їй!
Дмитро мовчав, втупившись у тарілку. Олена дивилася на чоловіка, не впізнаючи в цій безвольній людині того, за кого вийшла заміж шість років тому.
– Знаєш, що найприкріше? – тихо сказала Олена. – Не те, що твоя мама намагається керувати нашим життям. А те, що ти їй це дозволяєш.
– Ну ось, почалися докори, – Ганна Іванівна сплеснула руками. – Дмитро, я ж казала, що вона невдячна. Ми про неї дбаємо, а вона…
– Про неї? – Олена встала з-за столу. – Про мене? Ви хоч раз запитали, чого хочу я? У мене тут робота, друзі, все життя! А ви вже все вирішили за мене?
– Сядь! – несподівано гаркнув Дмитро. – Досить істерик!
У кімнаті повисла важка тиша. Олена дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. За шість років шлюбу Дмитро ніколи не підвищував на неї голос.
– Ось це правильно, синку, – схвально кивнула Ганна Іванівна. – Давно час було поставити її на місце.
Олена відчула, як підступають сльози. Не кажучи ні слова, вона вийшла з-за столу і попрямувала до спальні. Ніхто не пішов за нею.
У спальні Олена опустилася на край ліжка. За стіною було чути приглушені голоси – Ганна Іванівна щось гаряче доводила синові. Олена машинально взяла телефон, відкрила фотографії. Ось вони з Дмитром шість років тому, такі щасливі, будують плани на майбутнє. Коли все пішло не так? В який момент Дмитро перетворився на безвольну маріонетку своєї матері?
Настав Новий рік. Жінка навіть не намагалася витерти сльози, що котилися по щоках. За дверима Дмитро з матір’ю вітали один одного. Ніхто не покликав Олену, немов її й не існувало.
Близько першої години ночі в спальню заглянув Дмитро:
– Олено, ну ти чого? Мама образилася, що ти навіть не вийшла з нами зустріти Новий рік.
Олена повільно повернулася до чоловіка:
– Мама образилася? А на те, що ти накричав на мене при ній, вона не образилася?
– Ой, ну починається, – Дмитро скривився. – Олено, ну давай не будемо…
– Не будемо що? – Олена встала. – Обговорювати, як ви з мамою вирішуєте мою долю? Або те, як ти дозволяєш їй принижувати мене?
– Ніхто тебе не принижує! – Дмитро підвищив голос. – Мама просто хоче як краще!
– Кому краще, Дімо? – Олена підійшла до шафи і дістала валізу. – Тобі? Чи їй? Тому що про мене ніхто не думає.
– Що ти робиш? – Дмитро розгублено спостерігав, як дружина почала складати речі.
– Те, що мала зробити давно, – спокійно відповіла Олена. – Я йду. Я більше не можу і не хочу бути частиною цього цирку.
У дверях з’явилася Ганна Іванівна:
– Дмитро, що тут відбувається? Чому вона збирає речі?
– Тому що я більше не хочу бути частиною цієї сім’ї, – твердо відповіла Олена, продовжуючи складати речі у валізу. – Ви і так все вирішили за мене.
– Ти не можеш просто так піти! – обурилася Ганна Іванівна. – Дімо, скажи їй!
Дмитро стояв, розгублено переводячи погляд з матері на дружину:
– Олено, давай не будемо поспішати. Поговоримо вранці, на свіжу голову…
– Про що говорити, Дімо? – Олена застебнула валізу. – Про те, як ти дозволяєш своїй матері вирішувати нашу долю? Чи про те, як ти вперше за шість років накричав на мене, захищаючи її?
– Я не захищав… – почав було Дмитро, але Олена перебила:
– Ні, захищав. Ти завжди її захищаєш. Завжди вибираєш її сторону. А я для вас просто додаток до твого життя.
– Яка невдячна! – сплеснула руками Ганна Іванівна. – Ми про неї дбаємо, найкраще місце для Діми знайшли, а вона…
– Саме так, для Діми, – гірко посміхнулася Олена. – А я хто? Валіза, яку можна просто перевезти куди завгодно?
Олена дістала другу валізу, почала складати взуття і верхній одяг. Руки злегка тремтіли, але рухи залишалися чіткими, впевненими.
– Олено, припини цей цирк, – Дмитро спробував зупинити дружину. – Ти поводишся як дитина.
– Ні, Дімо. Вперше за довгий час я поводжуся як доросла людина, яка поважає себе, – Олена закрила другу валізу. – Знаєш, що найстрашніше? Адже я справді кохала тебе. І всі ці роки сподівалася, що ти нарешті подорослішаєш, навчишся приймати самостійні рішення.
– А по-твоєму, переїзд заради кращої роботи – це не самостійне рішення? – втрутилася Ганна Іванівна.
– Це було б самостійним рішенням, якби Діма сам знайшов цю роботу, сам все обдумав і обговорив зі мною, своєю дружиною, – Олена подивилася на свекруху. – А не дозволив матері планувати його життя.
Дмитро нервово провів рукою по волоссю:
– Олено, ну досить. Давай все обговоримо спокійно. Може, знайдемо компроміс…
– Який компроміс, Дімо? – Олена втомлено опустилася на край ліжка. – Ти навіть зараз не розумієш, у чому проблема. Справа не в переїзді. Справа в тому, що ти не поважаєш мене настільки, що навіть не вважав за потрібне обговорити це зі мною.
– Я хотів! – вигукнув Дмитро. – Просто не знав, як почати розмову…
– І вирішив, що новорічна ніч – дуже вдалий час? – Олена похитала головою. – Чи це теж була мамина ідея?
Ганна Іванівна зробила крок уперед:
– Не смій говорити зі мною таким тоном! Я старша за тебе, я…
– Ви мати Діми, я знаю, – втомлено перервала її Олена. – Ви не втомлюєтеся про це нагадувати. Тільки чомусь забуваєте, що я його дружина. Або була нею.
Олена встала, взяла валізи:
– Все, я йду. Дімо, потім надішлю адресу, куди можна відправити документи на розлучення.
– Розлучення?! – Дмитро зблід. – Олено, ти що таке кажеш?
– А ти думав, я просто поживу окремо і охолону? – Олена сумно посміхнулася. – Ні, Дімо. Я давно все вирішила. Сьогоднішній вечір був останньою краплею.
– Ось і чудово! – заявила Ганна Іванівна. – Діма знайде собі нормальну жінку, яка поважатиме сімейні цінності.
– Мамо, замовкни! – раптом крикнув Дмитро.
Ганна Іванівна відсахнулася, не вірячи своїм вухам. Олена теж завмерла біля дверей, здивована цим раптовим спалахом.
– Дімо, – тихо сказала Олена, – знаєш, зараз ти вперше за весь час підвищив голос на матір. Шкода, що занадто пізно.
Олена вийшла зі спальні, пройшла через вітальню, де ще стояв святковий стіл – німий свідок зруйнованої родини. На кухні тьмяно горіла гірлянда, яку Олена повісила, готуючись до свята і сподіваючись на диво.
Дмитро наздогнав дружину біля вхідних дверей:
– Олено, почекай. Давай все виправимо. Я відмовлюся від цієї роботи, ми залишимося тут…
– Пізно, Дмитро, – Олена похитала головою. – Справа вже не в роботі і не в переїзді. Я просто більше не вірю в наш шлюб. Не вірю, що ти коли-небудь станеш самостійною людиною.
– Я змінюся! – в голосі Дмитра звучав відчай. – Дай мені шанс!
– Ні, Дімо. Ти не змінишся, поки поруч мама. А вона завжди буде поруч, тому що ти сам цього хочеш.
Олена відчинила двері. У під’їзді було тихо, тільки десь нагорі грала музика – люди святкували Новий рік.
– З Новим роком, Дімо, – тихо сказала Олена. – Сподіваюся, ти знайдеш свій шлях у житті. Без маминої допомоги.
Дмитро стояв у дверях, дивлячись, як Олена спускається сходами. Десь нагорі грюкнули двері, почулися веселі голоси – сусіди ходили один до одного в гості. А в квартирі Дмитра, серед недоїденої святкової вечері і недопитого ігристого, закінчувалася історія однієї родини.Ганна Іванівна з’явилася за спиною сина:
– Не переживай, синку. Я ж казала, що вона тебе не варта. Ось побачиш, у Дніпрі…
– Мамо, – тихо сказав Дмитро, – йди.
– Що? – Ганна Іванівна не повірила своїм вухам.
– Йди, – повторив Дмитро. – Я хочу побути один.
Вперше в житті Ганна Іванівна не знайшла що відповісти. Мовчки зібрала свої речі і пішла, залишивши сина наодинці з розбитим життям і гірким усвідомленням власних помилок.
Дмитро повільно пройшов до спальні. На підлозі лежала забута Оленою фотографія – їхній весільний знімок. Шість років тому вони були такі щасливі, такі впевнені у своєму майбутньому. Тоді Дмитро обіцяв кохати і захищати свою дружину. Обіцянку, яку він так і не зміг дотримати.
