– Загалом, Юлю, тут така справа… – За розгубленим і навіть винуватим виразом обличчя Сергія, Юля зрозуміла, що “справа”, про яку зараз піде мова, їй не сподобається.
– Тітка у Тетяни тяжко хвора, а тітка її найрідніша людина, вона її виростила… – Юля напружилася ще більше.
Вони з Сергієм були разом уже два роки.
Так, вона знала, що в минулому Сергій був одружений, але почуття в обох охололи, і подружжя тихо, мирно, цивілізовано розійшлося, залишившись у цілком дружніх, якщо можна так сказати, стосунках.
Ситуація ця ревнощів у Юлі не викликала, врешті-решт, вони розійшлися за три роки до зустрічі Юлі та Сергія. Але чому зараз Сергій так нерішуче починає розмову про колишню?
Хвора тітка, можливо, потрібні гроші на лікування. Що ж, Сергій добре заробляє, але на його гроші Юля не претендувала, сама мала непоганий дохід. Та й узагалі, намагалася будувати стосунки з Сергієм, як їй здавалося, за практичними сучасними стандартами: кожен з них мав свої гроші, а частина йшла в загальний сімейний бюджет.
Можливо, сума настільки велика, що гроші якраз і доведеться взяти зі спільного бюджету? Поки Юля губилася в здогадах, Сергій продовжив.
– Тетяні доведеться виїхати в інше місто на кілька місяців, а діти поки що поживуть із нами. – Закінчив Сергій і вичікувально подивився на Юлю.
Жінка завмерла, тримаючи перед собою дерев’яну кухонну лопаточку, якою якраз збиралася перевернути котлети.
У кухні повисла тиша, якщо виключити шкварчання тих самих котлет на сковороді. І тиша ця затягнулася, тому, щоб якось розрядити обстановку, Сергій сказав.
– Котлети підгорять. – Узяв із рук Юлі лопаточку й обережно перевернув їх. Юля в цей час, так само мовчки, опустилася на стілець, продовжуючи дивитися на Сергія округлими, від почутого, очима.
Чому ж звістка про те, що діти Сергія поживуть із ними, привела її в такий ступор? Річ у тім, що Юля не хотіла дітей, навіть своїх, не відчувала трепетної симпатії до дітей подруг, а в душі навіть побоювалася цих галасливих маленьких чоловічків, які постійно чогось потребують або постійно бешкетують.
Цим вона безмірно засмучувала свою маму, Тамару Василівну, яка розраховувала, що хоча б після тридцяти донька забуде про ці, як висловлювалася Тамара Василівна, “європейські замашки”, і подарує таки їй онука чи онучку, але Юлі було вже тридцять п’ять, а про жодних дітей вона, як і раніше, чути не хотіла.
Цим вона викликала подив у подруг, які були в захваті від своїх чад і від материнства загалом, хоча не заперечували, що часом це важко.
“- Ох, ти навіть уявити не можеш, що ми пережили, поки у Гліба різалися зубки. – Ділилася з нею подруга Христина, закочуючи очі. – Але, це так швидко забувається.- Тут же схоплювалася вона.
– Гліб, синочку, іди-но сюди, розкажи тітці Юлі вірш, який ми з тобою вивчили”. – Трирічний Гліб, перекручуючи слова, старанно розповідав вірш про “насичене” життя качечок і курей на фермі, а Юля думала, що ні, не хоче вона безсонних ночей через кольки або ріжучі зуби, не хоче без кінця повторювати ті самі рядки, бекати й мекати, наслідуючи тварин, щоб дитина запам’ятала вірш.
А дивлячись на те, як спритно Гліб випадково перекидав зі столу склянку із соком або малював на шпалерах, око в Юлі починало сіпатися саме по собі. Ні, не цього Юля хотіла.
Юля хотіла чистоти і затишку у своїй квартирі, кар’єрного зростання, вільного часу, подорожей та іншого. І з реалізацією цих планів Юля успішно справлялася.
Коли вона зустріла Сергія, то навіть зраділа, що в нього вже є двоє дітей від першого шлюбу – значить, не наполягатиме на тому, щоб в них із Юлею були діти.
Це питання в обов’язковому порядку серед інших було винесено на обговорення, перш ніж Юля погодилася переїхати до Сергія. І так, просто переїхати і жити разом, на шлюбі Юля не наполягала, що теж вважала цілком сучасною позицією. Сергій зрозумів і прийняв погляди своєї жінки.
Він намагався бути добрим батьком своїм дітям, проводячи з ними час інколи у вихідні, інколи після роботи, ходив на всі дитячі виступи в садочках, гуртках, секціях, а потім у школі, не обділяв фінансово, не лише сплачуючи аліменти, а й купуючи подарунки чи щось потрібне окрім цього.
Тому і його влаштовувало, що Юля не хотіла дітей. За рік, який Юля і Сергій зустрічалися, і за рік, який вони жили разом, Юля бачила дітей Сергія лише тричі, коли так виходило, що вони забирали їх разом.
Потім Сергій висаджував Юлю біля будинку або біля тренажерного залу, а сам їхав із дітьми в парк або кіно. Дітям він представив її, як Юлію Михайлівну, свою подругу. Діти чемно привіталися, з цікавістю подивилися на татову “подругу”, але нічого більшого.
Саме тому, все, що зараз сказав Юлі Сергій, ошелешило її не на жарт. Синові Сергія – Кості було вже дванадцять, доньці Лізі – десять. Так, уже не маленькі, навряд чи будуть малювати на шпалерах, але все ж, що з ними робити, Юля не уявляла.
– Ні. – Коротко сказала Юля. – Я не згодна. Ми так не домовлялися.
– Юлю, та не домовлялися, але хто знав, що так складуться обставини. Адже це мої діти.
– Тетяна могла б їх узяти із собою. – Зробила ще одну спробу чинити опір Юля.
– Куди? Хвора жінка потребує уваги та догляду. Середина навчального року. Куди смикати дітей? – Аргументи Сергія були абсолютно логічними, Юля розуміла, але прийняти ситуацію не могла.
– Я поживу деякий час у мами. – Після ще кількох хвилин роздумів, сказала Юля. По суті, їй зараз нікуди було навіть іти. Свою однокімнатну Юля почала здавати, коли переїхала до Сергія.
– На який час? – Сергій не очікував, що Юля легко і просто прийме тимчасові зміни в їхньому житті, але і, що вона піде, теж. Він кохав Юлю, трохи відмінну в поглядах на життя від інших, але все ж таки добру, лагідну, ніжну, хазяйновиту, розумну й серйозну, і в той же час легку та сміхотливу.
– Я не знаю. – Чесно відповіла Юля. Вона теж кохала Сергія і не хотіла розлучатися, але… Зрештою, Юля не вважала себе винною, дитяче питання було вирішене заздалегідь, а тут такий поворот. Сергій розуміюче похитав головою.
Він поїхав по дітей, а Юля, зібравши речі на перший час, перш ніж їхати до мами, вирішила поплакатися в плече іншій своїй подрузі – Олі.
– Ні, подруго, вибач, але я тебе не підтримаю. – Відповіла Оля, вислухавши розповідь Юлі.
– Ти знала, що в нього діти, діти – це відповідальність на все життя.
– Але я ж не проти, щоб він допомагав їм, проводив із ними час. Але, що вони будуть жити із нами, ми не домовлялися. – Спробувала пояснити свою позицію ще раз Юля.
– А життя багато про що з нами домовляється? – Посміхнулася Оля.
– Думаєш, тітонька знала заздалегідь, що зляже? А якби, з самою Тетяною щось трапилося? Тьху, тьху. Думаєш, Сергій, не моргнувши оком, здав би дітей у дитячий будинок? Знаєш же сама, Полінка у мене від першого шлюбу, а Льошка прийняв її, як рідну. І жодної різниці між нею і нашим спільним сином не робить. Навіть мама його, хоч і спочатку не в захваті була від такої невістки з приданим, а зараз дружно живемо.
Поліна її бабусею називає, та її онукою. На вихідні обох забирає, якщо подарунки робить, то рівнозначні обом. Життя штука складна. Але в нас є особлива зброя – любов. Якщо любиш Сергія по-справжньому, зможеш порозумітися і з його дітьми. Любити їх, тебе ніхто не змушує, але подружитися і прийняти – це інше.
Юля промовчала.
– І звідки ти в мене така виросла? Як у вас зараз модно говорити: всі проблеми з дитинства. Але ж ти сама в дитинстві в повній сім’ї зростала, у любові, у турботі. – Тамара Василівна докірливо подивилася на дочку.
– Сергій у тебе чоловік гарний, пощастило тобі з ним, і кохає тебе, дурну. А ти зараз йому серце рвеш? Це що ж він обирати має між тобою і дітьми?
– Мамо, я не твоя учениця, яка отримала двійку. – Юля надулася. Тамара Василівна все життя працювала в школі, і Юля знала, що мама вміє вичитувати професійно.
– Так я ж не зі зла. Я добра тобі бажаю. Гаразд, життя твоє, чини, як вважаєш за потрібне. – Тамара Василівна махнула рукою. Її чоловік, Юлін батько, пішов з життя кілька років тому, відтоді Тамара Василівна ще більше хотіла онуків, натура в неї була така, хотілося про когось піклуватися. Та й дітей вона дуже любила, саме тому й обрала професію педагога. Навіть зараз на пенсії підробляла на півставки.
Весь тиждень, що залишився, Юля жила в мами. Тамара Василівна до розмови більше не поверталася. Сергій не дзвонив, Юля теж не дзвонила, хоча дуже сумувала за ним. Спала вона погано, все думала, чи правильно вона робить.
Тому в п’ятницю ввечері, вона вирішила вимкнути телефон, може, вдасться відіспатися, щоб вранці ніхто не потурбував дзвінками або повідомленнями. А прокинувшись, Юля почула, як мама розмовляє телефоном:
– Вітаю, Сергію. Спить ще. Он воно як. Розумію. Я їй, звісно, передам, але й сама не знаю, як вона відреагує. Але ти не переживай, можеш розраховувати на мене. Завтра приїду до вас, даси мені докладні інструкції: які гуртки, які секції, а, може, алергія на щось. Загалом, розберемося, прорвемося, не переживай. До завтра.
– Мамо, що сталося? Із ким ти говорила? – Юля зайшла на кухню.
– Із Сергієм. Його терміново відправляють у відрядження, завтра потрібно їхати. Колишня дружина теж не може повернутися. А більше, як ти сама знаєш, покластися нема на кого (батьків Сергія вже не було ). Хотів він із тобою ще раз поговорити, а в тебе телефон вимкнений. Я запропонувала свою допомогу. – Пояснила Тамара Василівна.
– Я поїду просто зараз. – Зважилася Юля і пішла вмиватися. Тамара Василівна схвально кивнула.
– Юля? – Здивований Сергій вийшов у передпокій, почувши звук дверей, що відчиняються. – Ти за рештою речей? – уточнив він.
– Ні. Я до вас. – Юля була схвильована, але постаралася посміхнутися.
– Доброго дня, Юліє Михайлівно. – З-за спини Сергія виглянула Ліза.
– Привіт, Лізо. Можеш звати мене просто Юля.
– А я? Привіт. – Слідом за сестрою з’явився Костя.
– І ти. – Підморгнула Юля. – Любите піцу? – Діти захоплено закивали. – Тоді зробимо її самі всі разом! – Запропонувала Юля і показала пакет, у якому принесла все необхідне для приготування частування.
А потім вони всі разом дружно готували піцу, забруднивши всю кухню борошном та іншими інгредієнтами. Але Юля не звертала на це уваги, їй було весело.
– Дякую. – Шепнув їй крадькома Сергій.
– Вибач мене. – Шепнула вона у відповідь.
– Сьогодні моя черга мити посуд. – Сказав Костя, коли з поїданням піци було покінчено.
– Я допоможу. – Відгукнулася Ліза, підхоплюючи тарілки.
Юля була здивована такою вихованістю та самостійністю дітей. Виявляється, діти можуть не тільки вимагати уваги, а й допомагати. Увечері, коли Юля і Сергій лягали спати, Сергій ще раз подякував Юлі за розуміння:
– Я дуже радий, що ти з нами. Для мене це важливо і цінно. – Він ніжно обійняв Юлю за плечі.
– А для мене це ново і страшно. – Зізналася Юля. – Я не обіцяю, що в мене вийде, але я спробую.
Наступного дня, коли Сергій із валізою в дверях прощався, у двері подзвонили.
– Тамара Василівна! – зрадів Сергій. Що не кажи, а Юліна мама, майже теща, йому подобалася. Вони відразу швидко порозумілися, а вже після того, як телефоном вона висловила готовність допомогти з дітьми, Сергій поважав її ще більше.
– Прийшла познайомитися. – Тамара Василівна простягнула перев’язану стрічкою коробку з тортом.
– Так ви мені дітей розбалуєте за моєї відсутності. – Розсміявся Сергій. – Учора піца, сьогодні торт.
– Іноді можна. – Підморгнула Юля і, провівши Сергія, вони з мамою і дітьми пішли пити чай.
За тиждень Юля звикла до Кості та Лізи. Діти виявилися слухняними і вихованими, а допомагати з уроками і дивитися за тренуванням Костика з карате, було навіть цікаво. Тамара Василівна теж допомагала, школа і секції дітей були в іншому районі, добиратися самим їм було незвично, Юля була на роботі, виручала “бабуся”.
У четвер увечері Юля, приїхавши з роботи, застала на кухні Лізу, яка шморгала носом і яку намагалася заспокоїти Тамара Василівна.
– Що сталося? – Захвилювалася Юля.
– Звітний концерт перенесли, він буде вже цієї суботи. А мами немає, тата немає, сукня вдома, а ключів немає. – Ліза знову шмигнула носом. Виявилося, що свої ключі від квартири Ліза і Костя залишили вдома, ще одні були в тата, але він забрав їх із собою на загальній зв’язці.
– Це можна виправити. Завтра я відпрошуся з роботи раніше, поїдемо в магазин і купимо нову сукню і туфлі. – Заспокоїла Юля і додала.
– Маму й тата ми, звісно, не замінимо, але всі разом із Тамарою Василівною і Костею підемо з тобою. А татові, якщо він не буде зайнятий, наберемо по відео. – Ліза посміхнулася, заспокоюючись.
Концерт пройшов чудово. Ліза грала на скрипці, Юля, Костя, Тамара Василівна та Сергій (через відеозв’язок) підтримували її оплесками, а Костя навіть вийшов на сцену і подарував сестрі квіти, куплені Юлею заздалегідь.
Сергій повернувся через тиждень.
– Ну, як ви тут? – Запитав він Юлю.
– Дивно, але все добре, я впоралася. – Посміхнулася вона.
Діти прожили з ними три місяці. Вони всі разом ходили на прогулянки, на ковзанку, вечорами грали в настільні ігри або дивилися кіно. Усе це було весело, і водночас у Юлі залишався вільний час для себе або побути з Сергієм, поки діти вчили уроки або займали себе самі у своїй кімнаті.
До того ж діти завжди намагалися допомогти по дому: самі мили посуд, Костя пилососив, а Ліза протирала пил. За цей час Юля дуже прив’язалася до них, виявилося, що діти – це не страшно, а здорово. Вона навіть засмутилася, коли здоров’я тітки стабілізувалося, і Тетяна повернулася.
– У вихідні, як домовлялися, у цирк? – Юля обійняла дітей на прощання. Діти відповіли дружним – “так!”.
– Ну як, не виникло в тебе бажання завести нашого спільного малюка? – Підморгнув Сергій, затримавшись у дверях, поки діти побігли до ліфта. Він теж помітив зміни в Юлі.
– Можливо. – Вона хитро примружила очі у відповідь.
А ще через три місяці Юля повідомила Тамарі Василівні, що вони з Сергієм чекають на дитину і подали заяву на розпис.
– Нарешті! Ось тепер усе так, як і має бути. Все і всі на своїх місцях. – Схвалила Тамара Василівна.
– Яка вона маленька і смішна. – Костя уважно роздивлявся сестричку, яку тато з Юлею тільки вчора привезли.
– Скоріше б вона виросла. Ми будемо з нею гратися. Адже вона наша сестричка, правда, тату? – Лізі, звісно, подобалося, що в неї є старший брат, але сестра – це набагато краще, адже вона теж дівчинка, а дівчатам завжди знайдеться, чим зайнятися разом.
– Так, моя люба. Тепер вас троє. – Сергій обійняв старших дітей, які схилилися над ліжечком молодшої доньки.
– Я буду гуляти з візочком. – Заявив Костя.
– А я співатиму колискові та розповідатиму казки. – Додала Ліза.
– З такими няньками, чим же буду займатися я? – Тихенько розсміялася Юля, входячи в кімнату.
– Усім справа знайдеться. – Запевнила Тамара Василівна, яка увійшла слідом. – А тепер усім обідати, поки ця крихітка не прокинулася і не дала нам жару.
