Діду Степану ось-ось мало стукнути дев’яносто. Все життя він працював не покладаючи рук і заробив непоганий статок. Одна квартира, де вони з дружиною, жили останні п’ятнадцять років, коштувала великих грошей: центр міста, зручна транспортна розв’язка, розвинена інфраструктура.
Степан Андрійович до останнього сам водив свій позашляховик, їздив на дачу, яку збудував своїми руками і де його велика родина збиралася у свята та вихідні. Останні два місяці, ще недавно бадьорий, дід помітно здав, а три дні тому він зліг. Його діти — дочка Ірина та син Георгій занепокоїлися.
— Ось чому вірити? — зітхала Ірина, сидячи на кухні з чоловіком, Левом. — Лікарі зараз пішли — ніхто нічого не знає. Сказав би одразу – скільки батько ще проживе, бо п’ятдесят на п’ятдесят.
— Та вже якийсь дивний лікар. Жодної конкретики.
— Цікаво, чи залишить він заповіт чи ні?
— Ну, це твій батько, ти мусиш знати, що в нього в голові, — знизав плечима Лев.
— А якщо не залишить, як ділитимемо все? Квартира, дача, машина. Грошей на рахунку, мабуть, непомірно. І хто ховатиме його? У нас немає таких заощаджень, які можна ось так у землю закопати.
— Мені б його машину, — мрійно заплющивши очі, видав чоловік. — Все життя про таке мріяв.
— Знайшов би собі нормальну роботу, а не цим продавцем телефонів, заробляв би нормальні гроші, давно купив би собі таку саму! – Огризнулася Ірина.
— Не продавцем, а менеджером, — заперечив Лев.
— Та не велика різниця, — відмахнулась Ірина.
У цей час на іншому кінці міста йшли спекотні дебати з приводу спадщини в сім’ї Георгія.
— Ірка ж нахабна, як танк! Ти трохи відвернувся, а вона вже собі і квартиру, і дачу відіжме, — турбувалася дружина Георгія, Алевтина.
— Ну, не такий уже я й дурень, щоб так надовго відвертатися, — усміхнувся чоловік. — Головне, щоб Левко машину в мене не ввів з-під носа.
— Та на кого мені здалася твоя машина? — не вгамувалася дружина. — Там квартира яка! Ось навіщо старому така величезна хата одному? Взяв би та помінявся з нами.
— Ну, ти розкотила губу! — чоловік подивився на неї з подивом. — Якщо вже на те пішло, він з Іркою б швидше помінявся б — адже у них троє дітей. А ми ще, вважай, у хоромах живемо. У двокімнатній з одним сином. До речі, де він? Зранку його не бачив.
— Вештається десь. Канікули ж. Ох, не дай боже, знову якусь погань наб’є собі. Вже весь, як галерея, розмальований ходить! А ти? Батько називається! Не міг йому після першої татуїровки мізки вправити? — голосила Аля. – І в ніс кільце засунув. У нас у селі бугаїв за такі кільця в носі водили. Тьху!
– А ти що, не мати? Теж могла б повчити, — не залишився у боргу Лев.
— Привіт, батьки, про що цвірінькаєте? — у кухню увійшов Денис, син-неформал, не помічений батьками через перепалку.
Гладко поголена потилиця прикрашала татуювання дракона, що тримає його голову в кігтистих лапах. Голова дракона заходила на чоло, ікла звисали над бровами, тулуб йшов униз по шиї на спину і закінчувався хвостом. Кільце в носі, тунелі у вухах, пірсинг язика. Весь його вигляд наводив на батьків жах, але вони вже нічого не могли з цим вдіяти.
– Та ось, дід при смерті лежить, – батько швидко змінив тему.
— Ого, нещодавно тільки з ним на рибалку ганяли — ще живчиком був, — здивувався Денис. — А що каже лікар?
— Лікарі зараз, як ворожки — ніхто нічого до ладу не може сказати. Каже – п’ятдесят на п’ятдесят, але мені здається, це він просто заспокоює нас. Насправді ж сказав — готуйтеся до гіршого.
– Погано! Жаль діда! — засмутився онук.
— Ми ось із татом думаємо, як ділитимемо все? Ірка з Левком вульгарні, приберуть все до рук, і пікнути не встигнемо, — Алевтина подивилася на сина. — Ти ж хотів дідові спінінги?
– Ви чого? — очманіло дивився син на батьків. — Дід ще живий! Які спінінги?
— Ну, сьогодні живий, завтра — хто знає… — Алевтина підперла щоку рукою і замріяно втупилася у вікно.
— Ви хоч би сходили до нього, чи що? — Денис похитав головою та пішов у свою кімнату.
— Точно, треба сходити до батька, — схаменувся Георгій. — Розвідати там, як та що.
Але не тільки вони вирішили вирушити до вмираючого. Біля дверей у квартиру Степана Андрійовича вони зіткнулися з Іриною та Левком.
— Що ви тут робите? — хором вигукнули всі, підозріло дивлячись один на одного.
— Ми тата прийшли провідати, — пирхнула Ірина.
— Так і ми тут із того ж приводу, — Георгій відсунув плечем Лева і відчинив двері до квартири своїм ключем.
З учорашнього дня в квартирі, крім лікаря та Ірини, ніхто не бував. Дід лежав на ліжку і хрипів.
– Води! — побачивши тих, що увійшли, він ледве чутно просипів.
— Дуже поганий,— похитала головою Алевтина, поки Георгій ходив на кухню по воду.
— Степане Андрійовичу, ми тут тобі вітамінів принесли, — Лев виклав на тумбочку біля ліжка апельсини та яблука.
— А ми принесли соку, — дістала з пакета коробку томатного соку Алевтина.
— Тату, ти випадково заповіт не складав? Кому твоя квартира дістанеться? – Ірина підсіла до батька ближче і чекала, коли той нап’ється.
– Так, так, – підхопив син Георгій, – і дача з машиною!
— А ще ти грошей залишиш на похорон? — зніяковіло спитала Ірина. — Бо у нас все розплановано, зайвих грошей немає.
Степан Андрійович відкинувся на подушку і заплющив очі. Так він пролежав хвилин п’ятнадцять.
— Заснув, чи що? — нахилилася Алевтина над старим. — Точно, заснув! Ходімо, Геро, чого тут висиджувати. Він, може, до ранку спатиме.
Георгій пішов на вихід, Алевтина вирушила слідом.
— А вам що, особливе запрошення треба? — гаркнув Георгій. — Спить батько, нема чого його турбувати.
Ірина і Лев неохоче вийшли за ними.
— Діду, діду, — Денис навшпиньки увійшов до кімнати.
Він увечері тихенько забрав ключі у батька від дідівської квартири, і вирішив сам провідати старого.
— Дениска, ти? — кволий дід почувся з ліжка.
– Ага, я! Ти як? — Денис узяв яблуко з тумбочки, підкинув його, спіймав і відкусив. — Капець! То що родаки тобі принесли? Ще б горіхів притягли, з твоїми зубами.
— Ну, приходили тут усім натовпом, — сумно усміхнувся дід. — Соку хочеш? Он стоїть, я такий все одно не п’ю.
-Зараз, діду, почекай, — Денис метнувся на кухню, зазирнув у холодильник.
Зморщений шматок ковбаси, покритий пліснявою хліб у пакеті, пляшка простроченого кефіру сиротливо жили на полицях порожнього холодильника.
Хлопець зіщулився. Йому стало сумно і соромно. У морозилці онук знайшов заморожену курку. У овочевому ящику вижила пара картоплин, морквина та цибулина.
— Діду, живемо! Ти щелепами рухати можеш? — повернувшись із кухні, радісно підсів до діда Дениса.
— А чого ними вхолосту рухати? — посміхнувся дід.
— Не боїсь, зараз організую! — Онук знову зник на кухні і чимось загримів.
За хвилину він повернувся.
— Діду, а тобі лікар чогось виписав? В аптеку кинутися кабанчиком можу!
— Та нічого, – пирхнув Степан Андрійович. — Від старості немає ліків, на жаль.
— Гаразд, діду, розберемося! Ти мені, до речі, своє місце коронне ще не показав на затоні, де щуки водяться! – підморгнув Денис і знову зник на кухні.
За годину він приніс у кімнату тарілку із супом.
— Діду, піднімайся, досить філонити! – Він поставив тарілку на тумбочку і допоміг дідові сісти.
– Ого, супчик! — потер руки дід. — Отже, з вашим поколінням ще не все втрачено? А пахне як! Бабця твоя покійна також готувала!
Степан Андрійович їв, обпалюючись і нахвалюючи, а глибокими зморшками текли сльози, але Денис цього не бачив, він оглядав кімнату, розуміючи, як ще допомогти дідові підвестися на ноги.
– Слухай, – онук побачив на полиці шафи платівки, – А давай, тобі музику ввімкнемо?! Кажуть – музика піднімає дух. О, тут у тебе Моцарт та Вівальді. А може тобі рок увімкнути?
— Ні, не треба, я краще класику, — засміявся ситий і задоволений дід.
З того дня Денис почав забігати до діда, годувати його, поступово наводити чистоту, включати музику. Діти Степана Андрійовича теж заходили, приносили яблука, апельсини та томатний сік, а він зустрічав їх лежачи, з вмираючим виглядом.
Ніхто з них не спромігся навіть зазирнути в холодильник і поцікавитися, чи йому потрібно чогось. Якби не онук — помер дідусь не від старості, а від голоду… І все-таки старість — це ще не вирок, особливо якщо жага до життя велика, а ще, якщо обіцяв онукові показати таємне місце, де водяться щуки.
Степан Андрійович потихеньку став підніматися та намотувати кола по квартирі. Потім Денис почав виводити його надвір, а там і ювілей настав.
— Збирайся, — подзвонив дід онукові перед святом, — поїдемо на затон. Покермувати навіть дам!
— А як же решта? – здивувався Денис.
«Інших для мене немає. Є тільки розмальований пацан із діркою у вусі та кільцем у носі, який повернув мені віру в людей», — підписуючи новий заповіт у нотаріуса, подумав дід Степан і втер сльозу. Дідусь прожив ще два роки.
Вони з онуком частенько вибиралися на природу, і останні роки життя Степан Андрійович почував себе потрібним. А Ірина та Георгій самоусунулися, бачачи, що дід очухав і чудово живе без них… Але головний сюрприз — новий заповіт чекав на них попереду. Як добре, що Денису якраз стукнуло 18 років.
