Розлучення – справа досить часта. Але коли Павло одружився, то думав, що це раз і назавжди.
Олену він кохав. Вона здавалася йому втіленням жіночності та чарівності.
У них навіть народився син Руслан, якого Павло теж полюбив до нестями. До появи дитини він і не думав, що здатний полюбити когось більше, ніж свою дружину. Але виявилося, що й таке буває.
Але, на жаль, їхнє щастя тривало недовго. Коли Руслану виповнилося три роки і він пішов до садочка, Олена вийшла на роботу. І там-то й зустріла того, хто зіпсував Павлу життя.
Олена закохалася. Сильно закохалася. Павла вона, напевно, теж кохала, але не так, як він її.
Але вона йому не зрадила. Просто одного дня сказала, що йде до іншого.
– Павло, не думай, я тобі була вірна. І я щиро сподівалася, що це мине. Але не минає. І Сергій мене дуже кохає. Мені так шкода…
Павло на це навіть нічого не сказав. А що тут скажеш? Немає сенсу вмовляти залишитися, раз вона вже все вирішила.
Та й лаятися не варто. Адже вона чесно у всьому зізналася, пішла по-доброму. Та й син у них, заради нього варто зберегти нормальні стосунки.
Вони розлучилися, і Павло залишився один. Олена переконувала його, що він неодмінно знайде ту, яка оцінить всі його достоїнства, хто зможе по-справжньому його полюбити.
Але Павлу це не було потрібно, він вже обпікся один раз і вирішив, що другого разу не буде.
Руслан ріс, Павло бачився з ним часто. З Оленою вони спілкувалися добре, домовилися про все полюбовно. Вона навіть на аліменти не подавала, сказала, якщо зможеш – давай гроші. Напевно, відчувала свою провину за те, що все так вийшло.
Але Павло був відповідальним і прекрасно знав, скільки грошей потрібно на маленьку дитину. Він же постійно росте, плюс додалися гуртки та секції. Та й їжа нині не дешева. Тому щомісяця відправляв певну суму, скільки міг.
Руслан часто бував у батька, і саме від сина Павло дізнався, що його колишня дружина чекає дитину.
Чоловік навіть не розумів, що відчув у цей момент. Гіркоту? Заздрість? Біль? Або все-таки він був радий, що у колишньої дружини все добре склалося?
Але радіти явно не варто було. Коли у Олени народилася дочка від Сергія, той їх кинув. Просто пішов до іншої, забувши і про Олену, і про дитину.
Одружені вони не були, що теж мало стати тривожним дзвіночком для Олени. Але вона була так закохана, що нічого не помічала.
Допомагав Павло. Батько дочки Олени і гроші-то зі скрипом давав, а іншої допомоги від нього і чекати не було чого.
Зате Павло, коли забирав Руслана, міг і з дочкою Олени годинку погуляти, щоб вона свої справи встигла зробити. Міг їх до лікарні відвезти. Один раз навіть залишився з нею і сином, коли Олені треба було терміново на кілька годин поїхати.
Знову бути разом вони не планували. Павло розумів, що ніколи не буде так, як раніше, а Олена думала, що це буде нечесно по відношенню до колишнього чоловіка. Але зберігали дружні стосунки, намагалися заради сина.
А коли дівчинці виповнилося два роки, а Руслан пішов до школи, сталося страшне: Олени не стало. Нетверезий водій збив її прямо на зупинці. Машину занесло, і вона влетіла в людей, які чекали на автобус.
Постраждали тоді троє людей, і, на жаль, Олена була серед них. Вона навіть до лікарні не доїхала.
Для Павла це була жахлива новина. Все ж до Олени у нього збереглися почуття, нехай це була вже й не любов, але все ж вона залишалася для нього близькою людиною. А тепер її не стало.
Але сумувати не було часу, потрібно було допомогти організувати похорон, заспокоїти сина.
І ось коли Павло зайнявся всім цим, з’ясувалося, що батько дочки Олени не збирається її забирати.
Вони зустрілися перед похоронами. І той приголомшив Павла, що дочка йому не потрібна.
– У мене інша сім’я, куди мені дитина!
– Але ж це твоя дочка, як ти так можеш?
– Нічого, вона ще маленька. Знайдуть їй хорошу сім’ю, – відмахнувся той.
– А інші родичі? Може, вони заберуть?
– Он, у Олени є сестра, якщо хоче, нехай забирає. Та й яке тобі діло? Адже мова не про твого сина.
Павло знав сестру Олени. Непутяща жінка, яка живе в розваленому будинку в селі. У неї самої було троє дітей, і точно їй не варто довіряти маленьку дівчинку.
Коли Павло забирав речі Руслана, маленька Вірочка стояла осторонь і дивилася на них. На деякий час її забрала сусідка, поки все не владнається. Але вона теж сказала, що не збирається оформляти опіку.
– Мені майже п’ятдесят, мої діти вже дорослі. Навіщо мені така мала?
Після цієї розмови Павло ніяк не міг заснути. Так, Віра – не його дочка, він взагалі до неї ніякого стосунку не має. Але рідний батько на неї плювати хотів, нормальних родичів немає. Віру ж відправлять до дитячого будинку. А це дочка Олени. Його Олени!
Нехай вона і була його колишньою дружиною, все ж вона була йому не чужою. І якщо щось на тому світі і існує, то її серце зараз розривається на частини.
Добре, якщо Вірочку визначать в благополучну сім’ю. А якщо її удочерить хтось нехороший? Вона ж така маленька, навіть постояти за себе не зможе.
А вранці до нього підійшов Руслан.
– Тату, а Віру дядько Сергію забере? – запитав він.
– Ні, синку, він не зможе.
Павло ніколи не брехав синові і вважав, що краще сказати гірку правду.
– А хто тоді?
– Швидше за все її відправлять до дитбудинку.
– До дитбудинку? А там їй будуть на ніч казки читати? І вона не любить манну кашу, можна сказати, щоб їй щось інше давали? І, тату, ми зможемо її відвідувати?
Павло посміхнувся. Не часто зустрінеш, щоб брат так щиро любив молодшу сестру. І якщо їх зараз розлучити з Вірою, цієї любові більше не буде. Та й Руслан, коли виросте, зрозуміє, як все це було неправильно.
– А як ти дивишся на те, щоб Віра жила з нами? – запитав Павло.
– Правда?! А так можна? Ти ж не її тато.
– Ми можемо спробувати.
Обійшовши всі інстанції, Павло домігся того, щоб йому дали опіку над Вірою. Коли він забирав її від сусідки, Віра підбігла до нього і
міцно-міцно обійняла. Адже вона його знала навіть набагато краще, ніж власного батька.
А коли дівчинка побачила рідного брата, то відразу посміхнулася. Звичайно, вона була зовсім маленькою і не розуміла, що мами більше немає. Але це й на краще, їй буде набагато простіше пережити втрату матері, ніж, наприклад, Руслану.
Через кілька місяців Віра почала називати Павла татом. А він не став її виправляти. Адже він і є тато. Він же взяв на себе зобов’язання щодо її виховання, значить, він і батько.
А рідний тато Віри більше й не з’являвся. Гроші іноді перераховував, але нечасто і небагато. Але Павлу від нього й не потрібно було нічого, сам впорається. До того ж Вірі швидко знайшли місце в яслах, зважаючи на становище Павла.
Вірочка росла і все більше ставала схожою на маму. Вони з Русланом любили одне одного, і з кожним днем Павло розумів, що зробив все правильно.
Та й дівчинку він полюбив, як рідну дочку. І ті, хто не знали про те, що сталося, ніколи б не здогадалися, що Віра йому не рідна. Іноді Павлу навіть здавалося, що вона і на нього схожа.
А коли Вірі виповнилося шість років, Павло все ж зустрів своє кохання. Він зарікався, що більше ніколи не одружиться, що ніколи не пустить когось у своє життя. Але це сталося.
І його кохана прийняла його дітей. І Руслана, і Віру. Віра навіть через якийсь час почала називати її мамою. Адже свою маму вона не пам’ятала.
А Руслан просто поважав дружину батька і дуже ввічливо з нею спілкувався. Але від сина Павло більшого і не вимагав.
Павло ніколи не брехав Вірі, як і своєму синові. І дівчинка знала, що він не її рідний батько. Але сприймала його саме так.
І лише коли вона подорослішала, вона усвідомила, на що пішов Павло. Що після трагедії забрав не тільки свого рідного сина, але й абсолютно сторонню дівчинку, яку виховував, як рідну.
І якось увечері, коли Віра закінчила школу і готувалася до першого дня навчання в університеті, вона підійшла до свого батька.
– Дякую, тату, – промовила вона.
– За що, сонечко? – посміхнувся Павло.
– За те, що не покинув мене тоді. За те, що у мене було щасливе дитинство. За те, що не розлучив з братом. За те, що став мені справжнім батьком і привів мені маму.
Павло посміхнувся крізь сльози.
– Будь ласка, люба. І тобі спасибі, що прийшла в моє життя. Адже я знайшов справжню і дуже люблячу дочку.
Спеціально для сайту Stories
