– І чим це ти займалася цілий день, дозволь дізнатися, що надвечір на ногах не стоїш?
Чоловік стояв посеред кімнати, впершись у боки.
– У якому сенсі? – Не зрозуміла Олена. – Домашніми справами.
Жінка дивилася здивовано.
– Ну, наприклад? – Запитав Микита. — Розкажи, що робила останні дві години.
– Білизну прасувала.
– А до того? — не вгамовувася чоловік.
– Треба було до магазину сходити, у нас сіль закінчилась. А ще раковину на кухні почистити, у шафі порядок навести, фіранки випрати, а ще… — почала закипати дружина.
– Годі, годі, — скривився чоловік. — Все, що ти мені перерахувала, це звичайні домашні справи, обов’язки будь-якої дружини. А я в тебе спитав, що ти такого робила, де так втомилачя, що навіть не можеш зараз попрасувати мені костюм на п’ятницю?
– А ці домашні справи, хто, на твою думку, робить? – Скипіла дружина. — Це все я роблю, якщо ти не знав! І витрачаю на це час і сили! А твій костюм чудово зачекає до завтра, до п’ятниці повно часу!
– Які сили, Олено? – посміхнувся чоловік. – За тебе прає машинка, їжу готує мультиварка, робот підлоги пилососить! Посудомийна машина тарілки миє, тільки підноси!
– То чого ж ти не підносиш? Вранці як залишив чашку на балконі, так і стоїть. А тарілка із крихтами твоїх бутербродів взагалі в спальні знайшлася!
– Ну, мені подзвонили з ранку, я якраз снідав, а телефон у спальні був… — почав виправдовуватися чоловік.
Але відразу знову перейшов у наступ:
– А тобі що, важко тарілку з кімнати на кухню перенести? Потрібен спеціальний робот?
– Ні, Микито, мені нічого такого не потрібно. Просто із цих дрібних занять і складається мій день. І те, що я зараз у відпустці, не означає, що мені нема чого робити! Я б, може, вдень погуляти сходила чи в кіно, але в мене купа справ нагромадилася по будинку, і ти мені в цьому зовсім не допомагаєш!
– Я працюю, між іншим, — хитро зауважив чоловік. — Мені на прогулянки ходити ніколи.
– Ну, то я теж працюю. І після роботи займаюсь домашніми справами! А ти не те щоб свої шкарпетки до пральної машини донести не можеш, ти навіть не пам’ятаєш, де їх поклав і шукати доводиться мені!
– Ну, почалося! – змахнув руками чоловік.
– Не я цю розмову почала, – парирувала дружина. — Це твоя вічна фішка — мені пред’являти претензії. А насправді ти без мене не тільки без чистої білизни залишишся, а й навіть кави собі на сніданок зварити не зможеш!
– Ну, ти вже зовсім мене безпорадним виставляєш! Я чоловік, зрештою! Я що, на твою думку, не знайду, з якого кінця до пральної машини підійти чи не зможу включити пилосос?
– Ти його навіть не знайдеш! – Запевнила дружина. – Як і свої шкарпетки.
– Та не пересмикуй! — підняв підборіддя чоловік. — І взагалі, чого ти причепилася до моїх шкарпеток? Думаєш, я у власній шафі своєї білизни не знайду?
– Саме так! Без мене ти нічого не знайдеш, бродитимеш тут брудним і голодним!
– Ну, це вже занадто! – обурився Микита. — Я на роботі відділом керую, а вдома, на твою думку, впоратися не зможу?!
– Ну, так давай, справляйся! – Запропонувала дружина. – З завтрашнього ранку і починай!
Вона теж уперла руки в боки і рішуче стала навпроти чоловіка.
– Із завтрашнього ранку я йду на роботу, якщо ти забула. І післязавтра, і всі інші дні, — спритно викрутився чоловік. — А ти вдома сидиш, тож не намагайся перекласти на мене свої жіночі справи.
Олена стиснула кулаки і вискочила з кімнати, розмовляти з чоловіком було марно.
– Я взагалі не розумію, як у нього голова працює, — ділилася вона із сестрою. — Його послухати, то я в хаті нічого не роблю, просто сиджу на дивані цілий день, тільки й чекаю, коли з роботи з’явиться Микита і насипить мені задач!
– Ну, так ти сама його розбалувала, — посміхнулася Даша. – Ти з самого початку за нього все робила, сніданки готувала, вечері подавала.
– То я не працювала тоді, а він уже багато працював і приходив пізно, — виправдовувалася Олена. — Я хотіла йому якось побут полегшити, щоб він мав можливість відпочити. А він тепер думає, що всі мої зусилля нічого не варті, що це жіночі обов’язки, про які годі й казати!
– Співчуваю, – покивала головою сестра.
– І до весілля він таким не був, жодних таких поглядів не висловлював! Наскільки я знаю, батьки його такому не вчили.
– Я ж говорю, розбалувала, — повторила Дар’я. — А ти йому самому запропонуй домашніми справами зайнятися, хай побачить, як воно відбувається.
– Я запропонувала вчора, — зізналася Олена. — Тільки він швиденько тему звернув і своєю роботою прикрився. А мені, щиро кажучи, вже не до цього було. Я за день так замоталася, що хотілося тільки швидше нагодувати його вечерею і лягти спати.
– Отже, тобі треба знайти якийсь спосіб твого Микиту до домашнього господарства приставити, — задумливо промовила сестра. — Може, поїдеш кудись у відпустку чи хоч на вихідні?
– Ти що? – Округлила очі Олена. — Він мені не дасть спокою, я це й так знаю. У мене телефон розплавиться з його дзвінків.
– То вимкни телефон! І справа з кінцем!
– Та він тоді особисто з’явиться, ти що, Микиту не знаєш?Якщо йому щось треба, він не відступиться, навіть якщо я поїду до Африки чи Північного полюса.
– Ну, як знаєш, звичайно, — знизала плечима Даша. — Але я на твоєму місці щось таке йому й влаштувала б.
Олена тільки зітхнула.
Зручна нагода «делегувати повноваження» невдовзі здалася зовсім несподівано.
– Я тобі там суп зварила і котлет якраз учора накрутила, тобі на тиждень вистачить, – блідими губами шепотіла Олена, намагаючись зручно влаштуватися в машині “Швидкої допомоги”.
Чоловік виглядав не краще за неї. Попри принципові розбіжності щодо домашнього господарства, дружину він кохав і за неї хвилювався.
– Це ненадовго, лише кілька днів, — говорила дружина.
– Гаразд, — тривожно відповів Микита. — Але ти коли щось дзвони.
Однак нагоди зателефонувати чоловіку Олені так і не представилося, щойно жінка прийшла до тями, задзвонив телефон.
– Олено, ти як? — у голосі чоловіка чулася напруга.
– Нормально, нещодавно прокинулася, ще не прийшла до тями, — слабким голосом відповіла дружина. — Скільки часу? Ти вечеряв?
– Ну так, я тобі й телефоную. Як цей мотлох включається? Я на кнопки тицяю, а вона тільки пищить і нічого не робить!
– Ти про що, Микито? – Не зрозуміла жінка.
– Та про твою посудомийку! Я туди все поставив, кнопки натиснув, а вона щось собі думає, нічого не робить!
– Там ще треба з краю кнопку натиснути, — підказала жінка.
– З якого краю, Олено? Я вже з усіх боків натискав, а вона випендрюється!
Голос чоловіка звучав обурено, зрозуміло, що з агрегатом він бореться вже давно.
– Залиш, Микито, просто вимий сам і все. Там у тебе дві тарілки та чашка, не обов’язково для цього машинку вмикати.
– То я хотів! Тільки я не знаю, чим тут мити, у тебе купа всяких пляшечок стоїть, чорт ногу зломить! Навіщо тобі стільки всього, я не розумію? Що ти ними робиш?
– Микито, я втомилася, залиш посуд, я завтра краще розуміти буду, і ми поговоримо, – Олена відключила виклик і відразу заснула.
– Де моя краватка, Олено? Синя у червону цятку? Я не можу її знайти! – Розорявся чоловік.
– Там же, де й чорна, і решта, — трунила дружина.
Вона вже прийшла до тями і з деяким задоволенням спостерігала за муками чоловіка.
– Це ти знущаєшся, так? – Зрозумів чоловік. — Там же це де? У цьому гардеробі купа полиць та ящиків, я вже скрізь переглянув!
– Ще є маленьке відділення праворуч, там усі твої краватки, — здивувалась дружина.
– Де праска? — гримів у слухавку Микита наступного дня. — Куди ти її заховала?
– Я нічого не ховала, Микито, вона стоїть на своєму місці, як і завжди, — спокійно відповіла дружина, поїдаючи ранкову кашу.
– Ти знову, чи що? — скипів чоловік. — Спеціально її так заснула, щоб я не знайшов? А, я зрозумів! Ти ж хотіла довести, що я без тебе ні на що не здатний, і вирішила все по якихось схованках розтискати, щоб я навіть сорочку собі попрасувати не зміг!
– Не вигадуй, будь ласка, нічого я не ховала. І навіщо тобі взагалі праска? У гардеробі є кілька сорочок, одягни одну з них, — запропонувала дружина, не відчуваючи каверзи.
– Ти смієшся? — голос чоловіка задзвенів так, що зафонували динаміки простенького телефону Олени. — Якби мені вдалося знайти цей таємний притулок, де ти тримаєш мої сорочки, я б, звичайно, не шукав жодної праски! Це ж логіка!
– Ну, так увімкни логіку і пошукай на вішалках, — розсердилася жінка. — Мабуть, уже сорочки в комоді не лежать!
Вона кинула трубку, бік ще поболював, і довго напружуватися вона не могла, а розмова з чоловіком обіцяла бути нескінченною.
– Довго ти ще там пробудеш? Тиждень минув, — похмуро промовив Микита.
– Ну, тут виникли невеликі ускладнення, мені доведеться затриматися.
На тому кінці почувся важкий подих.
– Що знову сталося, Микито? Ти втратив у будинку робот-пилосос? У тебе чорна шкарпетка випадково потрапила в прання разом із білими сорочками, і ти не знаєш, як зупинити цикл? Тобі потрібен паспорт , а документи я сховала до “таємного притулку”?
– Ні, – відповів чоловік і помовчав. – Я весь тиждень пив каву на роботі, не хотів тебе турбувати.
Олена з цікавістю слухала чоловіка.
– Але сьогодні неділя, і я на роботу не пішов, — голос чоловіка набирав гучність.
– Я перерив усю кухню і перевернув усю квартиру, — продовжував він, хрипким від стримуваних емоцій голосом.
– Я як міг намагався впоратись сам… Але, Господи ти Боже мій! Скажи мені, де у нас ця чортова кавоварка? – голос чоловіка нарешті зірвався на крик.
Олена була до цього готова і заздалегідь відставила трубку подалі від вуха, внаслідок чого відчайдушний крик прокотився по всій палаті, досягнувши вух інших її мешканок. Ті насмішкувато переглянулися.
– Микито, – Олена намагалася стримати сміх, – ти не можеш знайти кавоварку не тому, що ти погано шукав ,чи я її сховала…
-То чому скажи на милість?! Я дорослий чоловік, начальник відділу у великій фірмі! Я керую десятками людей та проектів одночасно! То чому я не можу знайти у власній квартирі якусь кавоварку?
Голос злетів до стелі палати і затих. У повній тиші дружина відповіла:
– Це тому, Микито, що в нас немає і ніколи не було кавоварки, я варю тобі каву у звичайній турці.
У слухавці пролунали гудки відбою, чоловік вважав за благо вимкнутись, щоб оточуючі не почули його реакції, не зовсім відповідної для того, хто “керує відділом, людьми та важливими проектами”.
Лікарняна палата вибухнула дружним сміхом.
Через тиждень ще не до кінця зміцніла Олена нарешті повернулася додому. Жінка намагалася не звертати уваги на загальний хаос та сліди руйнувань, що панували у колись затишній та охайній квартирі.
Микита влаштував дружину зручніше на дивані, а сам став посеред розореної кімнати в покаяній позі. Олена дивилася уважно, але голосу не подавала.
– Я тут ось що зрозумів, Олено, — почав чоловік, — адже я й справді без тебе зовсім не впораюся. Нічого не можу знайти. На прибирання, прання та інші домашні справи мені зовсім не вистачає часу. Я приходжу з роботи без сил, і я не маю ніякого бажання мити після вечері посуд.
Чоловік пом’явся.
– У мене, якщо чесно, навіть немає бажання цю вечерю гріти, легше замовити доставку, — признався нарешті він.
– Розумію, — кивнула Олена.
– А я не розумію, звідки в тебе беруться сили все це робити? Та ще після роботи, та ще щодня, чоловік похитав головою. — А ще вислуховувати мої претензії…
– Загалом, я вирішив попросити у тебе вибачення і відтепер допомагати тобі з домашніми справами, – закінчив промову чоловік.
Він був такий нещасний, що в дружини стислося серце. Звичайно, подружжя помирилося, бо кохали одне одного. Чоловік вчасно переглянув свої погляди на домашнє господарство та обов’язки дружини.
А на найближче свято Микита подарував дружині нову кавоварку, в якій щоранку варить каву для себе та Олени.
