Елла і Жора одружилися досить молодими – і, відповідно, особливими накопиченнями похвалитися не могли.
Жора був на п’ятому курсі, Елла вчилася на два курси молодше. Грошей у нас у кишені кіт наплакав, але батьки розщедрилися для них на гарне весілля.
Коли хлопець закінчив інститут, то одразу влаштувався на роботу – і вони одразу з’їхали від батьків, з якими жили перший час – почавши винаймати житло.
Згодом і Елла почала працювати, і вони нарешті відчули смак свободи – почали ходити театрами, ресторанами, гарно одягатися тощо.
Так минуло кілька років, і в день, коли Жорі виповнилося тридцять, він сказав їй, похмуро і рішуче:
– Елечко, я вже давно запитую себе: «Чого я досяг до своїх років?». І розумію, що на ділі ми просто пропалювали життя. Ми витрачали свої гроші зовсім не на те, що треба.
– А що нам треба-то?, – запитала дівчина.
– Нам потрібна своя квартира. Подумай, до якого віку ми будемо тулитися в орендованих кімнатах із меблями, що розвалюються? Нам, за ідеєю, пора вже подумати про поповнення в сімействі.
– Ну, є ж договори оренди?, – пробурмотіла невпевнено Елла.
– Ти мене зрозуміла, – відрізав Жора. Ні, ти мені скажи – ти хочеш свою квартиру?
– Хочу. То давай думати, як ми можемо цього досягти, – відповіла Елла.
Ідея чоловіка їй, у принципі, сподобалася, їй теж завжди хотілося мати свій куток. Але непідйомні ціни на квартири, які дівчина бачила в рекламних оголошеннях, вселяли в неї страх.
Можна накопичити на початковий внесок, – переконував її Георгій, – а там візьмемо іпотеку і потихеньку виплатимо кредит…
– Кредит! А раптом ми його не виплатимо і втратимо все?!
– Іншого шляху немає. Що ти можеш запропонувати?
– Ну-у, – почала мимрити Елла, – у моїх батьків дача в області, можна її продати.
– Твої батьки не погодяться, що я не знаю їх? Вони ж кожні вихідні горбатяться на цій дачі і своїми картопляними грядками ні за що не пожертвують.
Але Елла все-таки запитала батьків щодо продажу дачі – і отримала обурену відмову. Тато з мамою сказали, що дача – їхня єдина можливість побути на свіжому повітрі наодинці з природою.
Тож варіант Жори переміг. Гроші на початковий внесок вирішено було відкладати із зарплати чоловіка, на гроші ж Елли сім’я планувала жити.
І в перший же місяць виявилося, що жити на одну її зарплату вкрай важко. Довелося відмовитися від багатьох смаколиків і перейти на одні консерви. Через три місяці, коли виявилося, що Елла не може дозволити собі навіть купити нові колготки, вона збунтувалася і заявила:
– Більше так не можу! На що ми себе прирекли і скільки ще треба терпіти?
Жора поміркував і запропонував дружині:
– Сонечко, я вже давно думаю, що ми марно платимо гроші за винайм, у нас майже ні чого не залишається для себе. Я вже говорив із моєю мамою, вона згодна, щоб ми кілька років пожили в неї. Так у нас звільниться сила-силенна зайвих грошей одразу. Мамі будемо давати з них п’ять на продукти, а решта будуть наші.
– Добре!, – погодилася Елла, без особливого, втім, захвату. Адже жити з батьками – тяжка й неприваблива, навіть за умови, що свекруха – янгол лагідності, а дівчина вже з досвіду знала, що мама Жори Діана Євгенівна таким не є.
Ті кілька років, які парі довелося прожити у свекрухи – Елла досі згадує з недобрим почуттям. Дівчина намагалася всіляко стримувати себе. Але все одно чвар і сварок було більш ніж достатньо – і врешті-решт спільне проживання так набридло обом сторонам, що Діана Євгенівна вирішила подарувати синові та невістці велику суму в доларах із запасів «відкладених на старість».
Елла і Жорі несамовито зраділи грошам. Вони дуже швидко знайшли квартиру в споруджуваному будинку, внесли перший внесок і впряглися в іпотеку. А за пів року будинок здали, і пара бадьоро запакувала їхній нехитрий скарб і втекла у свою квартиру (щастя ще, що квартира здавалася з повним оздобленням)…
