— Дівчино, чому ви так пізно гуляєте в парку сама? — почула Лариса ззаду чоловічий голос.
Від переляку ноги стали неслухняними, і замість того, щоб пришвидшити крок, вона зупинилася й обернулася. Симпатичний молодий поліцейський віддав честь і представився:
— Лейтенант Васильченко, дільничний. Ходімо, проведу вас до проспекту. Надходили скарги: якийсь дурень вечорами лякає жінок. Наче нікого не чіпає, але все одно неприємно. Та й хто його знає, що йому в голову прийде. Ось і патрулюю. Проводжаю симпатичних громадянок до людного місця. А ви будьте обережні. Поліцейських поруч може й не виявитися.
— Та ось затрималася на роботі, вирішила через парк скоротити шлях. Завжди тут ходжу, все було нормально, — почала виправдовуватися Лариса, а потім кокетливо додала: — А ви тільки симпатичних громадянок проводжаєте?
— Насправді всіх проводжаю, але симпатичних, звичайно, приємніше. Мене, до речі, Олександр звати.
За розмовами вони не помітили, як минули проспект, звернули у двір Лариси і зупинилися біля під’їзду.
— Ну, ось я вже вдома. Дуже вам дякую, лейтенанте Васильченко. Через парк більше пізно ходити не буду, — сказала Лариса і простягнула дільничному руку.
На прощання вони обмінялися номерами.
— Якщо знадобиться моя допомога, телефонуйте в будь-який час дня і ночі, — сказав поліцейський, — а я, з вашого дозволу, зателефоную, коли захочеться розбавити мою похмуру роботу чимось світлим і радісним.
Так почалося їхнє знайомство, яке непомітно переросло у дружбу. Незабаром Олександр отримав квартиру в сусідньому будинку. Тепер вихід Лариси на роботу щодня ніби випадково збігався з появою у дворі дільничного.
Їй було всього двадцять, вона щойно закінчила хореографічне училище, танцювала в ансамблі філармонії, збиралася вступати до інституту культури. Сцена була її пристрастю, але й блакитноокий дільничний все наполегливіше входив у її життя.
У ті дні, коли він не з’являвся на горизонті, вона відчувала, що бракує чогось важливого. Якщо день починався з дзвінка Сашка й незмінної фрази: «Карету подано, Ваша Величносте!», то все складалося якнайкраще, справи йшли добре, і настрій був сонячним за будь-якої погоди.
Одного звичайного буденного вечора Лариса після концерту сіла в машину Олександра, втомлено відкинула голову на спинку крісла, витягнула ноги і, здивувавшись, що він не рушає з місця, нетерпляче запитала:
– Чого стоїмо? Кого чекаємо?
Сашко, помітно хвилюючись, дістав з заднього сидіння букет білих троянд, вийняв з кишені оксамитову коробочку, відкрив її і простягнув Ларисі.
— Будь моєю королевою, Ларисо. Королівство небагате, але обіцяю, що ти завжди будеш на троні, а я завжди буду твоїм вірним підлеглим.
Тоді вона ще не думала про заміжжя, хотіла продовжити освіту, мріяла про сцену, але, поміркувавши, погодилася.
«Хороший варіант, — вирішила Лариса. — І окремо від батьків, і водночас вони поруч, через дорогу. А якщо він назвав себе моїм підлеглим, то не завадить досягненню моїх цілей».
Взаємне почуття об’єднувало їх, згладжувало суперечності, і вони були щасливі. Обоє розвивалися професійно, пишалися одне одним. Лариса вступила до інституту культури та мистецтв на відділення хореографії.
Олександра перевели з дільничної служби на оперативну роботу. Ларису поглинула атмосфера творчості, занять, репетицій. Вона жила у світі мистецтва, дуже далекому від світу злочинності та людських пороків, у якому щодня варився її чоловік. Поступово траєкторії їхнього життя дедалі більше розходилися.
— Моя королево, чому ти така засмучена? — запитав Сашко.
— Ніяк не виходить партія А я ж уже стільки репетирую. А моя викладачка все незадоволена, — з драматичними нотками в голосі поскаржилася Лариса, розраховуючи на співчуття та підтримку чоловіка. — Та ще й нам з дівчатами дісталося за несанкціонований концерт. Погрожують відрахувати, якщо це повториться.
— Ех, Ларочка, мені б твої проблеми. Не варто так перейматися, — зітхнув Сашко, згадуючи, як сьогодні затримували злочинців, як його колега отримав поранення, а він сам ледь вцілів.
— А ти забудь про ці несанкціоновані концерти. Тобі вистачить навчання й офіційних виступів.
— Розумієш, це для мене важливо. Якщо пропонують вийти на сцену, навіть на якомусь корпоративі — не можу відмовитися.
– Не розумію я цього!
– А я не розумію, чому ти часом ночами не спиш, і думаєш про якихось злочинців. Ти кажеш, що сцена переживань не варта того — а вони хіба варті?
— Ех, Ларочка…
* * *
Через два роки Лариса зрозуміла, що чекає на дитину. Олександр був категоричний і заборонив навіть думати про переривання. Довелося оформляти академічну відпустку. Вона була на межі депресії. А Сашко — щасливий.
— Це ж чудово, — радів він і заспокоював дружину: — Ти повернешся до своїх танців. Народиш і повернешся.
— Ти не розумієш, — зі сльозами доводила Лариса, — для балерини рік-півтора — це ціла вічність! Я втрачу форму, і прийдуть вісімнадцятирічні дівчата. Знаєш, яка у нас конкуренція?
— Мені здається, життя важливіше за сцену. Можна танцювати у Великому театрі й бути нещасною. Життя балерини недовге, а життя довге. Я кохаю тебе, жодні глядачі й шанувальники не віддадуть за тебе життя, а я віддав би, — гаряче переконував Олександр.
— Не вийде зі сценою — можна викладати в училищі чи в студії танцю. Гарна професія.
— Так? Не треба мені життя віддавати, ти мені й дитині потрібен живий. Ти зміни професію. Перевчися на… сантехніка. А що? І заробляють добре, і не небезпечно, — з сарказмом пропонувала вона.
— Ну, а моя професія тут до чого? — розгубився Сашко від такого повороту теми, але одразу ж знайшов відповідь: — Моя професія не заважає мені бути батьком.
* * *
Через сім місяців вони стали батьками. У них народилася донька Софія. Лариса була щаслива, але мрія про сцену її не покидала. Більшість жінок з маленькою дитиною на руках відчувають свою вразливість і безпорадність і ще більше прив’язуються до чоловіка, потребують його підтримки, моральної та матеріальної.
Але з Ларисою все було інакше. Залежність від чоловіка пробудила в ній непереборне прагнення самостійно вирішувати свою долю. А Олександр саме в цей момент різко змінив думку про її професію.
Він брав участь у розслідуванні справи, пов’язаної з артистичним середовищем, після чого категорично заявив дружині:
— Ніякої сцени, навіть не думай. Я зрозумів, що вся краса театру лише на сцені. Що твориться за лаштунками — розумом не збагнути. Не краще, ніж у кримінальному світі. Готові з’їсти одне одного. Стільки бруду я ще не зустрічав.
— Сашко, ти зіткнувся з чимось неординарним. Є, звичайно, і заздрість, і зради, але все залежить від людини. Є порядні люди і непорядні. Їхній відсоток скрізь однаковий, — заперечила Лариса.
— Не захищай, Ларисо, твої ж колеги кажуть зовсім інше. Причому вони не обурюються цим, а просто констатують факт.
Відтоді Лариса закінчувала будь-яку сварку з чоловіком однією й тією ж фразою, навіть якщо мова йшла зовсім про інше:
— Це ти підрізав мені крила, не дав займатися улюбленою справою!
Другою причиною розбіжностей стало міцне і ненормований робочий день Олександра. У професійному середовищі чоловіка було прийнято знімати стрес чаркою. А стреси й небезпеки підстерігали оперативників щодня.
До того часу, коли Софія пішла в дитячий садок, Лариса вже була вільною жінкою. Вони з Олександром розлучилися. Лариса закінчила інститут. Про кар’єру балерини вона вже не мріяла, але повернулася до філармонії, працювала в ансамблі, виступала на сцені, викладала в хореографічній студії, займалася постановкою танцювальних композицій і разом із донькою з ностальгією відвідувала балетні вистави.
Олександр став начальником відділу і теж був самотній. Він часто відвідував дочку. Лариса намагалася уникати його, боялася, що почуття, які вона ретельно приховувала, виплеснуться назовні. Її батьки шкодували про розлучення дочки з Олександром, бачили в ньому надійного, порядного супутника життя.
«Жінка — це половинка чоловіка, — говорила їй мати. — Вона повинна на когось спертися. Сашко — батько твоєї дитини, кращого для Софії ти не знайдеш».
Лариса сердилася, відмахувалася від таких порад. Вона розуміла, що дочці потрібен батько. Та й їй самій потрібне було надійне плече. Після народження дитини її краса розквітла на повну. Інтерес протилежної статі до неї не згасав.
Були претенденти й на серйозні стосунки. Вона намагалася приймати залицяння, але всі чоловіки програвали в порівнянні з Олександром. Більше вона так нікого й не полюбила.
— Я був на концерті, бачив тебе, — сказав Олександр, завітавши до них вкотре. — Ти все така ж гарна.
— Ти став поціновувачем танцювального мистецтва, чи знову проводив розслідування в нашому розпусному середовищі? — уїдливо запитала Лариса.
— Я був і залишаюся поціновувачем тебе, — відповів він.
— Це тільки на словах. Напевно, вже знайшов сувору слідчу чи адвокатку, — сказала вона байдуже, а сама боялася почути ствердну відповідь.
— Ні. Не знайшов. І шукати не хочу. Ти ж знаєш, що мені ніхто не потрібен. У мене є дочка.
* * *
Так минуло десять років. Два вперті самотніх існували в паралельних світах, але їхні паралелі не розходилися далеко, притягуючи одне одного.
Одного разу Олександр почув від знайомих, що Лариса знайшла своє щастя і збирається вийти заміж. Був пізній вечір, але Олександр не зміг дочекатися ранку і приїхав до колишньої дружини та доньки.
Лариси вдома не було, вона була на концерті. Він чекав на неї біля під’їзду і зітхнув з полегшенням, коли побачив, що вона повертається сама.
— Дівчино, чому ви знову так пізно ходите сама? — запитав він, виходячи з тіні.
— А з ким мені ходити? Лейтенант мене кинув, а майор, мабуть, охороняє когось іншого.
— У майора є дочка, і нікого він більше не охороняє. Балерини в ньому не потребують.
— А, може, одна балерина все ще потребує твоєї охорони?
— Чому ж вона вже десять років мучить мене? Ще й заміж зібралася за якогось негідника.
— Звідки ти це взяв? — здивувалася Лариса.
— Так сказали добрі люди, — вже без жартів відповів Сашко й відвернувся.
Лариса розсміялася.
— Я зрозуміла, хто ці добрі люди. Вони пожартували над тобою. Ми святкували у Остапенків день народження Валі. Вони приставали до мене з питанням про заміжжя, і я сказала: «Щастя у мене було в руках, іншого не буде, і заміж я могла б вийти знову тільки за Сашка, це він, негідник, не відпускає мене досі».
— Тоді завтра засилаю сватів?
— Софія вже давно нас посватала. Ходімо додому, холодно.
― Зачекай… Я ж тобі крила підрізав? Га, Ларисо?
Вона сумно посміхнулася і доторкнулася до його щоки.
― Підрізав, щоб самому носити на руках. Ходімо, Сашко.
