– Мам, мені потрібно поговорити з тобою, прямо зараз, – Павло намагався виглядати серйозним, але в нього це погано виходило і його губи самі по собі розповзалися в посмішку.
– Поговорити? – похмуро перепитала його мати, Євгенія Львівна. – Сподіваюся не про твою злиденну Дарину? Що ти знайшов у ній? Батьки пропащі, може, і вона через кілька років піде за такою спадковістю. Тобі воно потрібне? Синку, помирись із Тетянкою, а отримаєш через два місяці диплом, одружуйтесь. Я вам весілля організую! Краще, ніж у дочки мера.
– Дарина не злидня! – Огризнувся Павло, за секунду від його гарного настрою не залишилося і сліду. – Так, я хотів поговорити про неї. І не лише. Але коли ти так до неї ставишся, розмови у нас з тобою не вийде, а Тетяна твоя – дурна фарбована лялька, – тут хлопець усміхнувся: – хоча в одній справі вона професіонал, дається взнаки багаторічний досвід.
Пояснити тобі який саме? – Павло повернувся вже піти до своєї кімнати, але зупинився і, не дивлячись на матір, все ж таки сказав: – Сьогодні ти стала бабусею. Дарина подарувала мені сина. І я, як тільки отримаю диплом, одружуся з нею, навіть якщо ти не згодна, – договоривши, хлопець швидко пішов до себе.
Жінка залишилася стояти з відкритим ротом, такого повороту подій вона не чекала. Павло зустрічався з Дариною вже понад рік. Познайомилися вони банально, дівчина працювала у перукарні чоловічим майстром. Як вона примудрилася за півгодини зачарувати хлопця, Євгенія Львівна й не уявляла, але Павло одразу запросив дівчину на побачення.
І дуже здивувався, коли Дарина відмовила. Тоді він став щодня приходити до салону з квітами, доки вона погодилася. Потім дівчина пояснила йому, чому одразу не пішла: через одного шанувальника, який так само благав її зустрітися, а в результаті напав. Павло тоді пообіцяв їй, що тепер ніхто й ніколи не посміє її образити, а він уже тим більше.
Євгенія Львівна одразу зрозуміла, що він закохався. По серйозному. Зрозуміла того дня, коли син привів цю дівчину до них додому. Він дивився на Дарину, як на щось надзвичайно прекрасне, очі його випромінювали таку ніжність, що Євгенія Львівна навіть скривилася, відчувши, як ревнощі стискають її серце.
Так, дівчина була симпатична. Не красуня, навіть трохи повненька, але вона ніби світилася якоюсь незрозумілою радістю та світлом. Дивлячись на Дарину навіть Євгенії Львівні, захотілося посміхнутися, але вона швидко взяла себе в руки і на ввічливе вітання дівчини відповіла досить грубо:
– Сподіваюся, люба, ти не збираєшся почуватися тут, як удома?
Дарина тоді розгубилася, мало не заплакала, а Павло рішуче взяв її за руку і вони пішли. Більше Євгенія Львівна з дівчиною не зустрічалася, але у сина про неї змогла все довідатися. Виявилося, що Дарина приїхала з якогось села, де жила з батьками пропащими, які загулювали з такими ж друзями. Загалом, втекла від них дівчинка, як тільки закінчила школу.
У місті влаштувалася прибиральницею в салон краси, потім навчилася у майстрів стригти, і сама стала перукарем, а жила вона у якоїсь бабці, винаймала за копійки в неї кімнатку в старій хаті десь на околиці. Дізнавшись історію Дарини, Євгенія Львівна одразу налаштувалась проти дівчини.
Вона була впевнена, що Дарина швидше за все просто прикидається такою милою та наївною, а насправді спить і бачить, як переселитися до їхньої трикімнатної квартири у центрі міста, а тепер ще й додумалася завагітніти, хоча дитина швидше за все не від Павла. Хто знає, з ким ще це село кохання крутило? І хитра ж яка, зрозуміла на кого свого сина повісити!
Знає, що Павло хлопець забезпечений, з житлом, машиною, а незабаром він ще й диплом престижного вишу отримає, і місце в адміністрації на нього вже чекає. Звичайно, дівка за нього руками та ногами чіплятиметься. Де вона ще знайде такого нареченого? А Павло, як теля, закохався і нічого не помічає! Нічого, мати не допустить такого дурного його одруження.
Євгенія Львівна підібгала губи і засопіла. Це була її звичка з дитинства, з якої постійно посміювався її колишній чоловік, Микола. Євгенія з ним ще у школі дружила, потім з армії чекала, а як повернувся Микола, одразу весілля зіграли. Євгенія тоді вже в інституті навчалася. Спочатку все йшло непогано, Микола працював, батьки допомагали, тож не голодували, навіть на модні обнови вистачало.
Жили з самотньою сестрою мами Миколи, у цій трикімнатній квартирі. Через три роки тітка раптово захворіла та пішла у засвіти, але перед смертю встигла переоформити квартиру на племінника, якого любила, як рідного сина. Залишилися молоді вдвох, все було б добре, але на п’ятому курсі Женя стала частенько тікати в гуртожитку.
Вона казала, що до однокурсників по навчанню, додому поверталася пізно ввечері, вся збуджена, весела, а Микола злився, звісно, не вірив, що ніхто до дівчини там не залицявся, Євгенія була гарною. Вона ображалася на чоловіка за його ревнощі, але н а насправді їй, дійсно, подобався один хлопець, і навіть одного разу вони опинилися наодинці в його кімнаті.
Коли Женя завагітніла, вона злякалася, бо не знала точно, від кого була ця дитина. Микола зауважив, що дружина не дуже рада дитині і насторожився. А потім узяв, та й запитав у неї прямо, мовляв, чи його ця дитина взагалі? Євгенія не знала, що йому відповісти, вона не могла зізнатися у зраді, але й збрехати не змогла.
Тому дівчина вирішила вдати, що Микола образив її своєю недовірою і подала на розлучення. До речі, чоловікові на його запитання вона нічого так і не відповіла. Він теж образився і погодився на розлучення. Щоправда, Павлика все ж таки на своє ім’я записав, хоч і народився хлопчик уже коли батьки розлучилися, і квартиру цю Микола залишив дружині та синові.
А ось гроші Женя з нього принципово не брала і навіть, якщо він переказом надсилав, назад відправляла. Микола потім пошкодував, що розлучився, тим більше, що хлопчик ріс дуже схожим на нього, приходив багато разів до колишньої дружини та сина, вибачався за свої підозри, але Євгенія не пробачила. Кого саме: себе чи Миколу, вона й сама не знала.
І бачитися з сином Миколі не давала, але він все ж таки примудрявся пробиратися до Павлика. Спочатку вони у дитячому садку через паркан спілкувалися, потім у шкільному дворі, а потім хлопчик нишком почав бігати до батька додому. Микола й жив заради цих зустрічей із сином, він навіть не одружився, мабуть, боявся, що нова дружина може образити Павла і той перестане приходити.
І Євгенія Львівна більше не вийшла заміж, віддавши всю себе кар’єрі та синові. Вона допрацювала до посади віце-директора серйозної фірми, син ріс розумним та серйозним, тому жінка була цілком задоволена своїм життям. Залишилося одружити хлопця, і вибирати йому наречену вона збиралася лише особисто. З благородної, багатої сім’ї. Таку, наприклад, як Тетяна.
Мати – власниця великої торгової фірми, а батько – директор заводу. Подумаєш, у дівчинки було багато коханців; кажуть, нагулявшись у молодості такі стають вірними дружинами. Головне, її батьки готові Павла поставити керівником тієї самої фірми, це ж купа грошей, посада, а там, з його зовнішністю та розумом, можна й до посади мера дійти.
– Павлику, сонце моє, я б і пораділа внучку, але чи ти певен, що це твоя дитина? – тихо, навіть лагідно спитала Євгенія Львівна, зазирнувши до кімнати до сина. – Все ж таки живете ви окремо і… – тут вона не втрималася і підвищила голос: – Загалом, я не вірю! Швидше за все ця твоя Дарина хоче прилаштуватися до наших грошей та квартири. Не поспішав би ти з весіллям. Зробив би тест на батьківство.
Павло спідлоба глянув на матір і важко зітхнув, докірливо хитнувши головою. У відповідь він їй нічого не сказав. Минуло близько двох тижнів. Хлопець продовжувала готуватися до захисту диплома. До Дарини та малюка, звичайно, ходив, але ночував завжди вдома. Євгенія Львівна навіть трохи заспокоїлася, сподіваючись, що цей зв’язок незабаром закінчиться.
А потім вона поїхала у відрядження до столиці, але не встигла навіть заселитися у готель, як їй зателефонували з поліції та повідомили, що Павло потрапив в аварію і врятувати його не вдалося. Євгенія Львівна завжди думала, що вона дуже сильна, що ніяка біда її не зламає, але тут доля застосувала заборонений прийом, вдарила по найболючішому місцю.
Як жінка повернулася додому, вона не пам’ятає. Хтось їй дзвонив, щось говорив телефоном, вона нічого не розуміла. Тільки вдома вона постаралася взяти себе до рук. Подзвонила Миколі та вперше попросила у нього допомоги, а може, просто хотіла розділити з ним той біль, який не в змозі була нести одна.
Організацію похорону Микола повністю взяв на себе, а Євгенія Львівна сиділа вдома, зі сльозами на очах переглядала фотографії та відео, ходила по квартирі, згадуючи, як син одягався, вмивався, їв. Їй не вірилося, що так більше ніколи не буде, що він більше ніколи з нею не посперечається, що їй не треба більше чекати на вечерю. На похорон прийшло багато народу.
Павло був товариським, добрим хлопцем, мав дуже багато друзів, які й прийшли проводити його в останню путь. Євгенія Львівна особливо не розглядала тих, хто прийшов, всі її думки були тільки про сина, але Дарину вона помітила. Дівчина стояла осторонь усіх і плакала. Тихо та відчайдушно.
Євгенія Львівна демонстративно повернулася до неї спиною, вона не збиралася вірити сльозам цього дівчиська. Озирнувшись ще раз за кілька хвилин, Дарину вона вже не побачила. Після похорону та поминального обіду Микола довіз Євгенію додому. Збираючись вийти з машини, вона мовчки взялася за ручку дверей, але він м’яко торкнувся її плеча і попросив:
– Женю, можна мені приходити до тебе? Я дуже шкодую, що всі ці роки ми не прожили разом, однією сім’єю. Я дуже винен перед тобою, за ті підозри, вибач мені. Я знаю, що ти мені не зраджувала, Павло був і назавжди залишиться моїм сином, а я хочу бути поряд з тобою, я кохаю тебе, мені ніхто більше не потрібний. Тим більше, що у нас тепер є…
– Та нема за що мене кохати! – із розпачом перебила колишнього чоловіка Євгенія. – Я зрадила тоді тобі. Так, і не дивись так на мене! Одного разу, але зрадила. І я не знаю, хто справжній батько Павла. Я не можу пробачити тобі, бо винен не ти, а я! – Вона різко відчинила двері і швидким кроком пішла до під’їзду, а Микола ще довго сидів у незаведеній машині дивлячись у нікуди…
Потяглися похмурі, важкі дні. Євгенія Львівна не шкодувала, що розповіла правду Миколі, характер у неї був поганий, але й брехати вона не любила. Тому всі ці роки жила з тягарем провини перед колишнім чоловіком. Заспокоюючи себе лише тим, що він все ж таки міг бути рідним батьком Павла, тим більше, що вони були дуже схожі.
Про наречену сина вона намагалася не думати, але за кілька днів, повертаючись додому, несподівано зустріла її біля свого під’їзду. Дарина сиділа на лавці, на руках у неї спав малюк.
– Що тобі треба? – примруживши очі, злісно запитала у дівчини Євгена Львівна. – Павла більше немає, так що твоїй маячні про те, що це його дитина, більше ніхто не повірить.
– Навіщо Ви так? – тихо промовила Дарина, дивлячись повними сліз очима. – Це його син, Ваш онук. Мені дуже потрібна ваша допомога. Я…
– Ну вже ні, люба, якщо Павло і записав твою дитину на себе, це ще нічого не означає, і ти мене в свої проблеми не вплутуй, – Євгенія Львівна виставила перед дівчиною свою долоню, – йди у коханців допомоги проси або у своє помийне село їдь, – і вона пішла до дверей під’їзду.
Жінка чекала, що Дарина почне вмовляти її, побіжить за нею, благаючи про подачки, але дівчина лише тихо хитала малюка. Не встигла Євгенія Львівна зайти до під’їзду, як почула несподівано спокійний голос Дарини:
– До цієї хвилини я шкодувала себе, але тепер бачу, шкодувати треба Вас. Я і Мишко ще будемо щасливі, а ось Ви швидше за все ніколи. Тому що Ви завжди будете самотньою, але якщо вам буде погано, знайдіть мене, я допоможу.
Євгенія Львівна мало не задихнулася від гніву, різко обернулася, щоб висловити Дарині все, що про неї думає, але дівчина швидким кроком уже йшла геть. Кричати їй навздогін жінка нічого не стала. Минуло близько місяця. Євгенія Львівна намагалася звикнути до того, що вона тепер зовсім одна, але це дуже важко.
Щоразу, повертаючись до порожньої величезної квартири, вона сподівалася на диво, але те, що зараз вона відчинить двері, а там Павло. Нехай ображається на неї, нехай навіть той, хто зібрався одружитися проти її волі, головне, живий, але дива не сталося, квартира залишалася порожньою та похмурою. Якось увечері Євгенія Львівна зайшла до кімнати сина.
Їй не хотілося нічого там чіпати, але прибрати, витерти пил все ж таки потрібно було. Жінка зібрала конспекти, що лежали на комоді, і висунула верхню шухляду, щоб скласти їх туди. У ящику лежала нова червона папка. Раніше Євгенія Львівна її ніколи не бачила. Взявши її в руки, жінка розстебнула кнопку і дістала єдиний аркуш паперу, що лежав у папці.
Щойно ковзнувши очима по перших рядках, Євгенія Львівна одразу квапливо засунула папір у папку і кинула його назад у ящик комода. Засунувши шухляду, вона вибігла з кімнати Павла і щільно зачинила за собою двері. Тільки тоді вона зрозуміла, що весь час навіть не дихала. Жінку трясло.
Перед очима стояли рядки з документа, у яких говорилося, що це був тест на батьківство. Павло все ж таки зробив його, щоб дізнатися, чи його дитину народила Дарина. Євгенія Львівна раптом усміхнулася, подумавши, що син послухав її і не повірив дівчиськові, але відразу посмішка зійшла з її обличчя. А раптом він зробив це для неї і там підтвердження, а не заперечення?
Заглянути в документ ще раз жінка не могла себе змусити, боялася, що Мишко виявиться все ж таки її онуком, а до цього вона не була готова. Декілька днів Євгенія Львівна намагалася не думати про тест, але стала помічати, що на вулиці погляд її мимоволі зупиняється на всіх візках, на матусях з малюками, і на жінках у віці, бабусі, які пораються з онуками.
Дивлячись на них, вона відчувала, як пекуча туга впереміш із заздрістю заповнює її серце. І тоді вона знову думала про той аркуш паперу, який міг усе вирішити, варто було йому тільки зазирнути в нього, але натомість Євгенія Львівна поїхала до Дарини. Навіщо й сама не розуміла. Де жила наречена сина, вона не знала, тож заїхала до салону краси, де вона працювала.
Адресу їй дали без проблем, але знайти там Дарину не вдалося. Коли Євгенія Львівна під’їхала до потрібного будинку, то побачила, що будинку уже практично і не було, його знесли. Жінка підійшла до хвіртки і розгублено зупинилася.
– Шукаєш кого? – Почула вона старечий голос з сусіднього двору.
– Мені потрібна Дарина, – відповіла Євгенія Львівна, повернувшись до сусідки.
– Так немає її, – знизала та плечима, – як Степанівну внучка в будинок для літніх людей відправила, так і випроводила Дарину з малюком. Вони у мене пару ночей переночували, а потім куди поділися, не знаю. Шкода мені її, бідолашну, вона така щаслива була, коли Павлу сина народила, до весілля готувалася, а тут горе таке, загинув її наречений. Зовсім дівка зламалася. Та ще на вулиці опинилася, без грошей та житла. Я б її до себе взяла, гарна вона, добра, але мене донька забирає, а хату продаємо. А ти хтось їм будеш?
Євгенія Львівна нічого не відповіла старенькій, опустивши голову вона відійшла від паркану і сіла у свою машину. Приїхавши додому, жінка рішуче зайшла в кімнату Павла і дістала червону папку.
– Миколо, мені потрібна твоя допомога, тільки не відмовляй одразу, вислухай мене, будь ласка, – швидко промовила Євгенія Львівна у телефон, коли її колишній чоловік відповів на дзвінок: – Нам треба знайти Дарину. Це наречена Павла. У неї наш онук. Наш рідний онук. Микола, нам треба їх знайти, вони пропадуть без нас, – жінка замовкла, а за мить тихо додала: – Я пропаду без них. Я така винна. Перед ними, перед тобою…
Микола мовчки вислухав колишню дружину, а потім сказав коротке:
– Будь удома.
За півгодини Євгенія Львівна почула дзвінок у двері. Вона квапливо відкрила її і ахнула: на порозі стояла Дарина, а за нею Микола з малюком на руках. Виявилося, що дівчина звернулася за допомогою до батька Павла і він без роздумів забрав її та дитину до себе. Незабаром вони всі разом сиділи на затишній кухні і пили чай. Як одна сім’я. Як найрідніші люди.
Згадували Павла, поралися з Мишком, а коли Дарина пішла в іншу кімнату нагодувати малюка, Микола взяв Євгенію Львівну за руку і з усмішкою подивився їй у вічі. І вона вперше за стільки років теж відповіла йому усмішкою. А у відрі для сміття в цей час лежала червона папка, яку Євгенія Львівна так і не відкрила…
