З’явилася на світ Вероніка в сім’ї звичайного роботяги-шофера і медсестри. Жили часто на межі бідності – хоч і не голодували, але зайвого ніколи не витрачали.
А потім у батька вийшло зачепитися у світі бізнесу. Він відкрив фірму з перевезення вантажів з-за кордону. Пізніше став власником мережі станцій технічного обслуговування автомобілів. І життя родини перетворилося на казку!
Навчаючись в університеті, Вероніка відчувала себе представницею золотої молоді. Ніщо не нагадувало про бідне минуле. Тепер вона носила модний одяг і дорогі аксесуари. Навіть попросила називати не інакше як Ніка. Так і звучало солідніше, і в дусі того часу.
Але розпещеною Ніка не була. Навчалася самостійно, примудрилася отримати червоний диплом. Жодного разу становищем і грошима батька в університеті не скористалася. Принципи!
І щойно отримала заповітну корочку, влаштувалася без будь-якої протекції помічником економіста у велику фірму. Ніка виявилася тямущою і хваткою, тож досить швидко замість “принеси-подай” стала заступником головного економіста.
Батьки донькою пишалися. І на двадцять п’ятий день народження Ніці вручили ключі від нової двокімнатної квартири. Мовляв, живи, донечко, насолоджуйся молодістю. Але і з онуками не затягуй, раз окремою житлоплощею обзавелася.
Ось тільки Вероніка планувала будувати кар’єру, а не розмінюватися на дітей і прання чиїхось брудних шкарпеток.
До певного часу.
В одній із далеких філій фірми стався фінансовий колапс. Виправляти становище відправили перспективну Вероніку і досвідченого юриста Михайла Івановича. За місяць їм потрібно було дати відповідь: реанімувати збитковий підрозділ, або закривати його.
До фатального відрядження Ніка не спілкувалася з Михайлом так тісно. А тепер доводилося разом сидіти над паперами і звітами добу безперервно.
– Я розумію, що справи фірми мають бути на першому місці, – Михайло відклав черговий документ і потер втомлені очі. – Ніко, запрошую вас у ресторан.
Вероніка зосереджено працювала і не одразу зрозуміла, про що йдеться.
– Замовимо доставку. Можна їсти й працювати.
– Нічого, крім розладу шлунку, ми не отримаємо. Тут недалеко є чудове місце з вишуканим європейським меню. Вероніко, я наполягаю!
Ніка роздратовано подивилася на Михайла. Гаразд! Якщо після ресторану можна буде безперешкодно повернутися до роботи, то кілька годин вона потерпить.
Дивно, але терпіти не довелося. Михайло виявився цікавим співрозмовником із тонким почуттям гумору. Ніка вже й не пам’ятала, коли так щиро сміялася. Здавалося б, йому сорок два! Різниця величезна. Але вона щебетала з Михайлом, немов із ровесником.
– Дякую за чудову вечерю, Михайле Івановичу. Я рада, що ви переконали мене відволіктися від роботи.
Ніка стояла біля дверей готельного номера і не хотіла, щоб цей вечір закінчувався.
– Я ж просив, Ніко, на “ти” і без по батькові. Не на стільки я старий! – Михайло посміхнувся, а потім немов прочитав її думки: – Вечір може продовжитися – скажи тільки одне слово.
І Вероніка сказала. Ніч, проведена в обіймах досвідченого і палкого чоловіка, була найкращою в її житті.
Після відрядження роман став активно розвиватися. Уже за два місяці Ніка представила Михайла родині. А ще через тиждень закохані жили разом.
Вибір Ніки схвалювали далеко не всі. Особливо батьки. Але відкрито висловлювати невдоволення не стали. Розуміли, що донька вже доросла і має право на власні рішення та помилки. А якщо щось не так, вони обов’язково підтримають без зайвих запитань.
Подрузі Ніки, Наталі, Михайло теж не подобався. І вона у висловлюваннях не соромилася. І якось за кухлем чаю заявила:
– Послухай, Нікусь, а твій Михайло що, старий альфонс?
– Думай, що говориш! – Ніка швидко спалахувала, коли хтось говорив погано про її чоловіка. – По-перше, він у кращій формі, ніж деякі двадцятирічні. По-друге, добре заробляє.
– Ні вже! Ти відповідай, чому він переїхав до тебе? Що, ні кола ні двору за душею в його-то роки?
– Ой, Наталю, яка ти твердолоба. Я ж пояснювала, що в Михайла чудова квартира-студія. І для сімейного гніздечка вона не підходить.
– А ви вже сім’ю плануєте?
– Ну а як же. Мені ж усі твердять, що годинник цокає. Ось ремонт зробимо, дитячу облаштуємо. Тоді можна і про поповнення задуматися.
– Так, подруго… Спочатку тобі від однієї думки про дітей було нудно. А тепер: “Михайлику, сю-сю-сю, давай дітей у світ приведемо, у пелюшках потонемо”!
– Знаєш, Наталю, коли закохаєшся – зрозумієш. І про кар’єру забудеш, і про принципи. Коханому будеш готова всю себе віддати…
Телефонний дзвінок перервав промову.
– Ти де?
Крик, що лунав із динаміка, здається, почули навіть за найближчим столиком. Михайло собі зазвичай такого не дозволяє. Щось сталося?
– Михайле, я тут із Наталею вирішила випити кілька коктейлів. Що там у тебе сталося?
– Як це “що”? Ти з роботи пішла раніше за мене. Додому приходжу – тебе немає! Я що маю думати?
– Вибач, Михайле. Я за годину буду вдома.
– Якої години? – він знову зірвався на крик. – У тебе десять хвилин!
Вероніка відчула, як спалахнули щоки. І перед Наталею незручно, і ситуація якась дріб’язкова для такої бурхливої реакції.
– Ну що, подруго, коханий вимагає, щоб ти все кинула і мчала додому? – Наталя навіть не намагалася завуалювати сарказм. – Ну, біжи-біжи. І ще одне… Після сорока чоловіки неодружені просто так не ходять. А ти як сліпа, їй-Богу!
Але Вероніка вже нічого не чула. Вона схопила сумку і вибігла з кафе. Що ж найшло на зазвичай флегматичного і ввічливого Михайла? Мало того, що перед подругою зганьбив, так ще й роздув із мухи слона. Ох, і задасть вона йому зараз…
– Михайле! – Ніка, сповнена рішучості, влетіла у квартиру. – Це що таке було?
– Що? – сталевим голосом відповів Михайло.
– Чому ти розмовляєш зі мною в такому тоні?
– А як я маю з тобою розмовляти? З роботи пішла, а додому не дійшла. І взагалі, я переїхав до тебе в надії, що на мене щовечора чекатиме гаряча вечеря і ніжні обійми. А в підсумку що?
– Я ж лише на годину затрималася… – Ніка розгубила початкову впевненість: Михайло певною мірою має рацію. – Поговорила з подругою. Нічого кримінального.
– Не вистачало ще “кримінального”… Та я вже хотів лікарні обдзвонювати, коли ти вперше трубку не взяла. А ще чоловіки навколо! Гаразд твоя Наталка незаміжня. Але ти! Сиділа в цьому кафе, всі витріщалися.
– Я теж незаміжня! – Ніка подумки вже визнала свою неправоту і хотіла перевести бесіду в мирне русло. – Але ніякий інший чоловік…
– Так давай одружимося! – перебив Михайло. – Може, хоч статус дружини трохи стримає твоє бажання брати участь у цих посиденьках!
Це що, пропозиція? Така зім’ята і неромантична? Ну і нехай! Романтика – не найголовніше в житті.
– Ну нарешті! – Ніка була на сьомому небі від щастя. – Я згодна!
– Тільки є одна умова. Ти повинна мене попереджати про зустрічі з подругами. Заздалегідь! І взагалі, я хочу завжди знати, де ти і з ким. Мені так буде спокійніше.
Ніка вважала цю вимогу справедливою і легко погодилася.
Окрилена емоціями і майбутнім весіллям, вона упустила одну важливу деталь: що мало не вперше в житті підкорилася чужій волі. І Михайло прийняв це як належне: жінка повинна покірно погоджуватися з думкою чоловіка. Крапка.
* * *
– Ну все, пташка! – Михайло міцно поцілував дружину на виході з РАЦСу. – Тепер ти тільки моя!
– А я і так була тільки твоєю. Все-таки шкода, що ми не влаштували свято.
Ніка дуже хотіла весілля – казкове свято. Красива біла сукня, лімузин, натовп рідних і друзів,ігристе рікою… Але Михайло переконав, що це пережиток минулого, і на зекономлені гроші краще зробити ремонт у квартирі.
Такий раціональний підхід трохи дратував, але Вероніка не стала перечити. Тим паче вона вже уявляла, як облаштує дитячу: небесно-блакитна стеля з білосніжними ватяними хмарами, барвисті шпалери із сотнями метеликів, що розлітаються, і м’який пухнастий килим із довгим теплим ворсом…
Ніка захопилася ремонтом. На спілкування з рідними та друзями зовсім не залишалося часу. Після роботи поспішала додому: справ багато, та й Михайло буде злитися, якщо з вечерею відбудуться затримки. Тут уже не до подруг.
А ще чоловік почав ревнувати. До друзів, колег і навіть ліхтарних стовпів.
Якось Михайло влаштував сцену ревнощів через те, що Ніка притримала під’їзні двері для сусіда, який ніс велику коробку. Патологічний ревнивець!
Але цих змін Вероніка воліла не помічати. Вона щиро сподівалася, що з появою дитини ситуація зміниться.
Через півроку тест показав дві бажані смужки. Нарешті!Спеціально для сайту Stories
Михайло був щасливий. Відразу став добрішим і уважнішим.
– Люба, як ти почуваєшся? – Михайло зайшов до Ніки в обідню перерву. Так він робив постійно, але частіше, щоб перевірити, чи немає поблизу чоловіків. – Сильно не напружуйся, ти тепер не одна.
– Усе добре, Михайле. Я намагаюся! Та ось документів пачку принесли. Навіть у перерву доводиться вивчати – робота термінова. Хоча, якщо чесно, втомилася.
– Ніко, давай начистоту. Тобі рано чи пізно доведеться піти в декретну відпустку. Так навіщо тягнути?
– Що ти пропонуєш?
– Звільняйся зараз. Зрозумій, єдине, що тебе має хвилювати – це дитина. Навіщо зайві нерви? Ти на хорошому рахунку в керівництва. Коли малюк підросте і піде в садок, повернешся з новими силами.
– Я подумаю. А зараз вибач, роботи справді багато. До вечора, рідний.
Ніка поцілувала чоловіка й уткнулася в папери. Але цифри ніяк не йшли в голову. Але ж і справді, навіщо їй зараз робота? Для жінки головне сім’я!
Наступного дня Ніка написала заяву. А через два тижні закрила трудову книжку. Ура! Тепер можна присвятити більше часу собі, чоловікові та майбутній дитині. Здавалося, що нічого не зможе зіпсувати щасливий момент.
Як же Ніка помилялася!
* * *
– Ніко, мені потрібно з тобою поговорити! – вимовив Михайло таким тоном, що мурашки пробігли по шкірі. – Завтра я перевожу сюди матір. І навіть не сперечайся. Ти тепер без роботи, якраз доглянеш за нею.
– Зачекай, а де вона житиме?
– У нас є вільна кімната.
– Це ж дитяча! Ми щойно закінчили ремонт!
– Але дитина ще не з’явилася. Ти не розумієш? Мамі вісімдесят, і їй просто небезпечно залишатися самій! Учора вона знепритомніла біля під’їзду. Тобі що, ремонт важливіший за живу людину?
Михайло явно кипів від злості. Здавалося, ще трохи, і він вибухне.
– Чому ти раніше не казав про свої плани? Михайле, про таке потрібно попереджати заздалегідь!
– Чекав зручного моменту. А взагалі-то неважливо! Все одно ти сидиш удома.
– Почекай… Перевези маму у свою квартиру – вона за десять хвилин від нас. Наймемо доглядальницю. Я буду відвідувати її, у міру можливості.
– Зовсім з глузду з’їхала? Якась чужа жінка буде дивитися за мамою? У мене є дружина, навіщо витрачатися ще на доглядальницю? А так і мама під наглядом, і тобі ніколи буде хвостом перед чоловіками крутити.
Знову двадцять п’ять! Це перейшло всі межі!
– Послухай, ти… – Ніка розлютилася. Чи не вперше в житті їй стало огидно від слів чоловіка. Раніше вона погоджувалася з його доводами, десь стискалася і терпіла. Але всьому настає межа. Які чоловіки? Які хвости? Яка мама? Досить! Все зайшло занадто далеко.
– Ти дістав зі своїми ревнощами! Жодного разу я не дала приводу мене ревнувати. І йшла на поступки. А знаєш, чому? Тому що кохаю… А ти сприймаєш це як належне і користуєшся! Хотів зробити з мене домашню покірливу рабиню? Не вийде. Забирайся геть! Якщо ти забув, то це моя квартира, батьки подарували, а твого тут нічого немає. Пішов геть!
Михайло втратив дар мови. Він був упевнений, що Ніка вже не здатна дати відсіч: самотня, безробітна, при надії. Ех, перегнув. Потрібно було ще трохи підготувати.
– Люба, вибач…
– Я сказала: пішов геть! – Ніка вказала на двері. Сьогодні їй не хотілося бачити цього знахабнілого чоловіка. Нехай обміркує ситуацію, але в себе вдома.
Михайло пішов, прихопивши із собою лише найнеобхідніше. Ніка ж, засмучена сваркою, зателефонувала мамі. Ні, не скаржитися. Просто хотілося почути рідний голос.
Домовилися до того, що Ніка зібрала речі й переїхала до батьків на кілька днів. Подумала: може, за цей час Михайло одумається і приїде з вибаченнями. Ну або хоча б зателефонує.
Однак два дні від Михайла не було ні слуху ні духу.
Ну й нехай! Не вік же від нього ховатися. Зрештою, це її квартира! Настав час повертатися.
Але те, що вона побачила, повернувшись додому, шокувало.
У квартирі панував хаос. Речі розкидані по підлозі, дверцята шаф зірвані з петель. Навколо валявся битий посуд і осколки дзеркал. А дитяча? Яскраві шпалери з метеликами здерті, а білосніжний килим залитий якоюсь жовто-зеленою смердючою рідиною.
Вероніка була налякана і розгублена. Тремтячими руками вона набрала номер батька і розридалася в трубку. Далі все як у тумані.
* * *
– Ну ти як, Нікусь? – Наталя поставила пакет із фруктами на тумбочку. – Що лікарі кажуть?
– Кажуть, що загрози для дитини немає. Але ще потрібно поспостерігати. Тому залишуся тут ще мінімум на тиждень.
– Так, міцно тебе прихопило. Уже два місяці в лікарні. А я, між іншим, попереджала! Михайло твій – той ще психопат.
– Ой, не кажи. Точно сліпа була. Я, коли погром удома побачила, подумала – злодії. А потім дивлюся, начебто все на місці: техніку дорогу зіпсовано, скриньку з прикрасами на підлозі розтоптано. Батькові подзвонила, а сама знепритомніла. Добре, він швидко приїхав, швидку і поліцію викликав.
– Поліція оперативно спрацювала.
– Так. У нас на кожній сходовій клітці камера встановлена. Коли я побачила, як Михайло увірвався у квартиру, очам не повірила.
Хвилин двадцять усе трощив-ламав… Стільки ненависті в ньому було. А якби в той момент я була вдома? – Ніка закрила обличчя руками: хотілося плакати, але сльози немов вичерпалися.
– Батько довідки навів, виявляється Михайла вже притягували за подібне. Він навіть у психіатрії лежав…
– Так, подруго, не думай про погане! Що ти вирішила далі робити?
– А вже все зроблено. Написала заяву про псування майна. Михайла налякали добряче. Він до мене з вибаченнями з’явився. Ось тільки я на нього дивлюся, а бачу звіра… Загалом, зажадала розлучення. Батько домовився, документи я подала.
– І Михайло так легко тебе залишив?
– Не легко. Довелося пообіцяти, що заберу заяву з поліції, коли вийду з лікарні. Інакше не погоджувався. Та й Бог із ним!
* * *
Після появи доньки Вероніка переїхала до батьків. Так було легше і фізично, і морально. Михайло іноді нагадував про себе повідомленнями і дзвінками, але Ніка не відповідала.
Вона продовжувала пам’ятати, що могло статися з нею того дня, коли чоловік перетворився на чудовиська. Страх за своє життя і життя доньки ще довго переслідував Вероніку, й іноді вечорами вона розмірковувала про це з матір’ю:
– Мамо, віриш, ні – я справді як сліпа була, наче в тумані, впритул очевидного нічого не помічала. Думала, що кохає, що просто хоче сім’ю, серйозно налаштований…
– Ну, нічого, донечко. Вважай, відбулася легким переляком. Ти молодець, ти хоробра, що зважилася відразу піти. Тепер головне, себе бережи і пам’ятай, що ми в тебе завжди є, і ми тебе не залишимо. А гідний чоловік ще знайдеться. На якого ти будеш дивитися ясними очима.Спеціально для сайту Stories
