– Ні, на таке я не згодна! Що це означає – скромно розпишемося у РАГСі? – насідала на доньку Зінаїда Єгорівна, – я, може, все життя чекала на ваше весілля! Має бути і сукня, і голуби, і виїзна реєстрація. Справжнє свято. Інакше мене серед гостей не чекайте.
– Мамо, але у нас немає на це грошей, – здивовано сказала Міла, – хочемо просто узаконити стосунки, давно ж разом живемо.
– А мені не важливо, кредит візьміть, вам дадуть, мати його нехай розщедриться, зрештою, її старший син одружується. Хто ж винен, що вона ще трьох без чоловіка цей світ привела? Знову плакатиметься, що грошей немає. Загалом, ти мене зрозуміла, щоб свято було, інакше я на весілля не прийду!
Міла з Іваном були знайомі давно, почали зустрічатись ще в десятому класі, коли їм було по 16 років. Познайомились на ковзанці. У неї був незвичайний в’язаний смугастий шарф – предмет гордості. Міла сама його зробила, місяць витратила, купу пряжі змарнила, але результат того вартував.
Не помітити дівчину в цьому кольоровому божевілля довжиною метра 2 було неможливо. Ось Іван не встояв, врізався в неї з розмаху, потім перепрошував, проводив додому. Так і познайомились. Якось відразу було зрозуміло, що ця пара надовго. Поки навчалися, вони були практично нерозлучними.
Міла дочекалася коханого і з армії. Потім вони почали разом жити, винаймали квартиру навпіл з іншою парою, а після закінчення навчання вже орендували житло самі. Після семи років стосунків стало ясно – настав час одружуватися.
Вони не хотіли пишного весілля, мріяли просто розписатися і поїхати до гарного заміського готелю на вихідні, але в плани втрутилася Зінаїда Єгорівна. Загалом із мамою стосунки у Міли були непогані. Та була жінкою своєрідною, не злою, але надто активною та авторитарною.
Завжди у перших рядах. Голова батьківського комітету у школі у дочки та профспілки на роботі. Зінаїда бачила у громадській роботі своє покликання, а ще любила сперечатися і не терпіла, щоб щось йшло не за її планом.
Коли діти вирішили одружитися, Зінаїда Єгорівна теж просувала свою концепцію весілля. Вона зателефонувала матері Івана того ж вечора і спробувала взяти її в союзниці:
– Іриночко, ну ви хоч мене підтримаєте, – почала вона з місця в кар’єр, – діти одружуються, це така радісна подія, вона в них може бути взагалі одна на все життя така, а збираються просто розписатися. Ну куди це годиться? Ви зі мною згодні?
– Загалом, так, – відреагувала мама Івана, – але вони вже дорослі, самі вирішують, що і як. Не варто хвилюватися, мабуть. Нехай зіграють скромну, а коли зможуть собі дозволити – пишну.
– Ну як ви так спокійно можете про це говорити, – кип’ятилася Зінаїда Єгорівна, – ви розумієте, я хочу бачити альбом із фото доньки у весільній сукні, онукам його показувати. Та й перед ріднею незручно, скажуть же, що мені було шкода грошей на весілля дочки. І як я виглядатиму?
– Ну, немає в них грошей на пишне свято, – втомлено сказала Ірина, – і взяти їх нема звідки. Діти тільки працювати стали обоє. Ну, хочуть вони молодіжне студентське весілля, хай буде.
– Як це? – обурилася Зінаїда Єгорівна. – А викуп, а через сім мостів наречену пронести. Ми ж не басурмани якісь, традиції шануємо. Ні, ви як хочете, а нехай роблять весілля, яке належить. За всіма канонами. З нашого боку гостей буде небагато, чоловік 150, може, 200, не знаю. Обійдемося шатром на природі.
– Скільки гостей? – мало не зомліла Ірина. – Та це ж величезні витрати!
– Все окупиться, я порахувала! Скажемо всім дарувати гроші. Стіл на гостя в тисячу можна укластися, якщо замовляти їжу в їдальні, а подарують щонайменше по п’ять. Ще й у прибутку залишимося, справа вірна!
– Ну ви що, із весілля якийсь бізнес-проект робите. Та й немає у них таких грошей, ораву годувати, намети ці організовувати. Що ви там ще захочете.
– Ой, у мене багато ідей, – зраділа Зінаїда Єгорівна, – ростові ляльки, це смішно та незвичайно. Аніматорів замовити, тамаду. Конкурси з памперсами, біг у мішках, нареченому чепчик і соску надіти, нехай зобразить немовля.
– Зіночко, не можу більше говорити, молоко викіпає, – пробурмотіла в трубку Ірина, бо такого напливу фантазії майбутньої родички не витримала.
Зінаїда Єгорівна взялася за справу. Якщо їй не дозволили організовувати весілля доньки офіційно, вона сама почала шукати варіанти. За тиждень Зінаїда вже дзвонила дочці:
– Міло, терміново бери ваші паспорти та їдь у РАГС, я домовилася змінити вам дату реєстрації на гарну. Не дякуй, було складно, але мама впоралася.
– Мам, ну ти чого. Ми вже на потрібний день на роботі відпросилися, не треба міняти ніякі дати.
– А я цього дня, який ти сказала, не можу, аудит у нас буде. Мене ніхто не відпустить, – обурилася Зінаїда Єгорівна. – Чи ти не хочеш бачити на весіллі головної людини у житті – маму?
– Мамочка, ну годі, що на тебе найшло, я ж сказала, ми самі з усім розберемося і організуємо як треба. Ти цього дня просто гостя. Не зможеш на реєстрацію, приїдеш до ресторану.
– Як це, а фото, а обмін обручками, а перший танець молодих? Ви що, і голубів випускати у небо не станете? І коровай кусати? – Кричала в трубку Зінаїда.
– Ні, мамо, ми забіжимо в обід і розпишемося, а свято ввечері. Ось і все, нічого більше не треба.
– Та яке свято ввечері, дочко, рідня вже квитки на ту дату, що я обрала. Що їм тепер квитки здавати?
– Яка рідня, мамо? – злякано уточнила Міла.
– Як же, а племінник моєї мами Мишко з дружиною? Всіх зберемо, хоч із ріднею побачишся.
– Мамо, я не хочу жодних пишних урочистостей. Ти тітку Іру, маму Івана, і так своїми ростовими ляльками ледь до непритомності не довела. Припиняй свою бурхливу діяльність!
– Ти мати не любиш, – трагічно оголосила Зінаїда Єгорівна дочці, – позбавляєш мене такого свята. Ой, щось серце моє бідне коле. Піду полежу.
Міла за маму, звісно, хвилювалася, але зрозуміла, що вона знову намагається їй маніпулювати. Через пару днів у обідню перерву Зінаїда Єгорівна з’явилася у дочки на роботі. Міла здивовано дивилася на матір, а та протараторила:
– Відпрошуйся швидше і біжимо на примірку сукні та зачіски, у нас всього дві години, я домовилася і передоплату внесла, інше з тебе.
– Мамо, ти зовсім збожеволіла? Ну я вже сто разів сказала, що жодної сукні та зачіски не буде? Навіщо ти вводиш усіх навколо в оману і витрачаєш свої гроші на дурню? – закричала Міла, підхопила сумочку і потягла свою матір до виходу.
– А тому, що ви зовсім мене не слухаєте, а треба робити так, як мама сказала, мені і кредит у банку вже схвалили, а як вам грошей на весіллі подарують, розрахуєтесь, – радісно тріщала Зінаїда Єгорівна.
Міла повернулася до неї і виразно гаркнула:
– Мам, годі! Жодного пишного весілля, сукні на обручах і всього того, що ти нафантазувала у своїй голові, у нас не буде! Просто змирись із цим!
– Але Міло, я вже з усіма домовилася. І гроші що з ними робити?
– То ти кредит уже оформила? – Міла схопилася за голову. – Ну навіщо? Поверни їх назад і закрий кредит. Це все, що я можу сказати.
– Але я вже витратила частину. Оренду намету сплатила, ростові ляльки, аванс тамаді перевела, – обурилася її мати. – І що, все скасовувати тепер?
– Мамо, чому ти мене не чуєш? – Заплакала Міла. – У мене такий щасливий період, весілля з коханою людиною, а ти тільки все псуєш і заважаєш. Чому не можна зробити так, як ми просимо? Все має бути по-твоєму? Але я вже доросла, мамо. Якщо ти не розумієш слів, тоді просто не приходь на моє весілля.
– Добре, я все зрозуміла, – пробурмотіла Зінаїда Єгорівна, – а тепер біжимо, ми вже запізнюємось на примірку твого весільного образу. Так, візажист також буде. Зачіску я вибрала сама, тут ось такі куделики, там хвиля та шпильки зі стразиками. Сукня у нас теж у стразах, тож будеш сяяти.
– Мамо, – вже не стримуючись, закричала на всю вулицю Міла, – я нікуди не поїду, у мене обід зараз закінчиться. Не буде ні стразиків, ні кудельків, ні примірки сукні! Я виходжу заміж, не ти. На своєму весіллі можеш хоч у баранця завитися, одягти на себе сукню з сотнею обручів і взагалі покликати всю далеку рідню. На моїй це все не потрібно. У нас буде просто розпис. Востаннє кажу, скасовуй свої домовленості, будь-які, і повертай гроші.
– І лімузин скасовувати? – обурилася Зінаїда Єгорівна. – І торт семиярусний, і кейтеринг на 250 чоловік?
– Що?! Та звідки стільки, – оторопіла Міла, – так, все скасовуй! Будь ласка, мамо!
Зінаїда Єгорівна кивнула і мовчки пішла. Вона й не думала нічого скасовувати. Була впевнена, що дочка неодмінно ще схаменеться. Вона завжди поступалася матері, з самого дитинства. І взагалі, охочі сперечатися із Зінаїдою Єгорівною знаходилися нечасто.
Через тиждень їй надійшло повідомлення: “Мамо, все, твоя дочка тепер Архипова, ми поїхали відпочивати”. Обурена Зінаїда обривала телефон, але нічого не домоглася. Дочка слухавку не брала, зять теж, а Ірина телефоном відповіла, що вони за містом і зв’язок поганий.
У сказі Зінаїда Єгорівна взяла таксі і поїхала до того готелю, про який говорила її дочка. Дізналася на ресепшені, який будиночок займають дочка із зятем і увірвалася до нього з криком:
– Як ти могла так зі мною вчинити, ніколи не пробачу, стільки грошей у трубу влетіло! Повертайте мені тепер усе!
– Ні, мамо, – стомлено відповіла її дочка, – вистачить з нас. Все дитинство підкорялася, а тепер я живу своїм розумом. Сама нахапала кредитів, сама й плати.
– Ти мені більше не дочка, – грюкнула дверима Зінаїда Єгорівна.
Додому вона теж дісталася таксі. З дочкою жінка з виховною метою не розмовляє вже півроку. Скасувати усі домовленості не вдалося. Тепер вона платить величезний кредит і дуже шкодує, що не послухала дочку.
