По накатаній трасі мчав автомобіль. У ньому їхали троє: батько, мати і син. Троє, але вже не сім’я. Вони майже не розмовляли, лише перекидалися фразами по справі.
– На заправку треба, – констатував водій.
– Давай. І в туалет якраз, – кивнула дама, що сиділа поруч. Вона наділа чорні окуляри.
– Я б поїв, і пінного б…, – розвалившись ззаду, мріяв юнак.
Він був одягнений у яскраву розстебнуту від спеки сорочку і шорти, напівлежав, задерши ноги, дивився в телефон.
– Можна і пінного, – погодилася мати.– Туга, а не дорога. Скоро ще звернемо з траси, так там взагалі пилюка, напевно.
– Хто його знає! Раніше – вибоїни суцільні. Але я ж тут сто років вже не був.
– Та нічого не змінилося. Впевнена – діра. І спека ця, – вона їхала з необхідності, але без бажання бути там, куди вони їдуть.
– Згадати б ще, як їхати…, – переживав водій.
На заправці вони, майже не розмовляючи, не дивлячись один на одного, перекусили. Кожен – сам по собі, кожен – взяв сам собі.
Їхали далі по мовчазному похмурому лісу, по болотистих місцях. Тут було свіжіше. Син тягнув прохолодний напій, мати нервово набирала щось у телефоні, ловила зникаючий зв’язок.
Потім вони звернули, виїхали в поля. Ось він – очікуваний міст через невелику річечку, відразу за ним спуск. А потім розвилка в полі. Машина зупинилася.
– І що? – запитала жінка з претензією в голові. Хотілося вже швидше прибути, дорога втомила.
– Та не пам’ятаю я! – майже крикнув водій і стукнув по керму,– Тобі б все на блюдечку! Сама палець об палець не вдариш, а подавай!
Він вийшов з автомобіля, щоб розім’ятися і оглянутись. Вийшов і син.
– Що, батьку, зовсім не пам’ятаєш?
– Ні. Я не був тут майже тридцять років, – відповів чоловік, заспокоюючись. – Та й … Здається, ми звернули не там, не та дорога. Гаразд, сідай, зараз знайдемо якесь село – запитаємо.
– Я відразу в цю затію не вірив. Це мати все …
– Сідай вже. Раніше головою думати треба було! – бурчав батько, він вирішив їхати праворуч.
Потім звідкись взявся крутий підйом серед чагарнику, слідом пішов густий ліс. Вони остаточно заблукали. І коли на польовій ґрунтовці побачили дідуся, що йшов попутно, дуже зраділи.
Він йшов, ледь переставляючи ноги в гумових чоботях, зігнувшись набік – тягнув кошик. Незважаючи на спеку, був одягнений тепло: довгий плащ кольору хакі, вовняний старий піджак, спортивні штани, кепка. Явно, грибник, який вийшов з дому на світанку.
Машина зрівнялася з самотньою постаттю, обдала пилом, зменшила швидкість до дідового кроку. Водій, перехилившись через даму в чорних окулярах, не зупиняючись, запитав.
– Діду, а до Шевченкового ми правильно їдемо?
Дід зупинився, примружився, вдивляючись. Зупинилася і машина.
– Кажу, до Шевченкового туди? Глухий чи що?
– Туди… Вітаю. Тільки… Тільки навіщо ви по цій дорозі поїхали, там же нормальна дорога є. А тепер – кружляєте…
– Трохи заплуталися. А ти не туди, діду?
– Так туди…
– А давай підкинемо, а ти дорогу покажеш.
Новий пасажир бачив, як незадоволений був юнак, коли вони влаштовували на задньому сидінні його старий кошик. Хлопець зібрав з підлоги бляшані банки, кинув їх у двері, на узбіччя.
Дід подивився на банки, звернувся до батька.
– Та чи можна так? Не можна начебто…
– Залазь, діду, – кивнув водій втомлено, – Не до того…
Юнак із шипінням відкрив чергову банку.
Дід присів у кутку автомобіля, присунув до себе свою ношу, замовк, дивлячись у вікно.
– Далеко ще? – через пару кілометрів запитав водій.
– Під’їжджаємо вже скоро, – відповів дід.
І тут юнак занепокоївся. Він нахилився до батьків, заговорив, не звертаючи уваги на діда.
– Ви це… Не кажіть бабусі, що не живете разом. Треба зробити вигляд, що все добре, що сім’я, типу. Інакше взагалі не погодиться.
– Без сопливих розберемося, – огризнувся батько.
– Так! Ви розберетеся… Досі не розібралися, куди бабусю подіти.
– Як куди? Ваші проблеми, ви й вирішуйте. Ти ж казала… Я тут до чого? – відповів батько.
– Наші? Так… , – обурювалася колишня дружина.– Значить ти до проблем свого сина відношення не маєш? Так? Тебе не стосується, що його можуть… ,– вона завбачливо замовкла, в машині був сторонній.
– Я і так допоможу матір переконати, гроші, вважай, дістану. Мало вам? А вже ви вирішуйте, куди її. Мене не втягуйте. У мене, між іншим, двоє дітей.
– Двоє? – нахилився син, – А я думав – троє. Я, значить, не в рахунок вже. Так?
– До слів не чіпляйся! Ти зрозумів, що я про молодших… У нас двокімнатна, і вона не моя, а тещі, між іншим. Нікуди нам брати матір. Твої проблеми вирішуємо, ти і потіснися, поступися кімнатою …
– Я? Мою? А мені що, на вулицю чи що? – закричав хлопець….
– Та заспокойтеся ви! – прошипіла мати, – Вирішимо проблему, – вона подивилася на черепичні дахи зустрічного села і додала.
– Он яка діра, ще продати треба. А для літніх зараз є нормальні установи. Все не гірше буде, ніж тут…
Вони проїхали це село, звернули за вказівкою діда в лісок ліворуч.
– Так тут, начебто, не було лісу. Поля ж були, га, діду, – пригадував водій.
– Були. Так адже розвалили господарство… Ось і заросло все. А ти місцевий чи що?
– Так. Батьківщина моя. Давно не був. Як живете-то тут?
Дід дивився у вікно, відповів філософськи:
– Живемо. Гриби солимо…, – а потім зітхнув і запитав, – А ти чий будеш? Чи не Шури Липанової синок?
– Так, – водій озирнувся, пригальмував,– А як дізнався?
– Пам’ятаю… При мені ріс, – дід помовчав, а потім пригадав.– Довго не приїжджав ти. Чекала Шура, щороку чекала. Ось, казала, синок приїде, онука покаже, будинок на нього відпишу… Чекала… Все консервацію для вас готувала, на ґанку сиділа, на дорогу дивилася…
Водій морщився від слів діда, як від кислого лимона. Але, виправдовуючи себе, заговорив:
– Так… Робота, діду. Та й… Справи, загалом. Хіба вам зрозуміти? Тільки й вибралися. Гадаємо ось, вистачить їй тут одній, може заберемо. Хоч нормально в місті поживе, – чомусь здавалося, що дід їх попередню розмову не зрозумів, не почув – сидів собі, у вікно дивився.
– Так ти вже запізнився.
– У якому сенсі? Запізнився…
– Ми поховали Шуру вже п’ять років тому. Хороша жінка…
Машина різко загальмувала, піднімаючи навколо себе хмару пилу. До нього різко обернулися всі. Дама випалила:
– А будинок? Будинок її як? Що з будинком?
– Бу-у-динок? – дід говорив неймовірно повільно, з паузами. – Будинок-то як… Так-так… Ви, мабуть, не знали, що вона пішла засвіти. Ось же… Шкода Шуру.
Не дочекалася, а так чекала сина. Хороша жінка була. А коли ховали, то і з інших сіл люди приїхали. Багато хто її поважав, так-так…
– Я запитала – що з будинком? – різко обірвала його жінка, – Можете сказати…
– З будинком? Так що з будинком? Адже її не стало , коли саме будинок горів. Пожежа тоді була серйозна. Ох! Таких язиків полум’я я за все життя не бачив.
А який будинок був! Який! І будинок Кравченків згорів, але вони відбудували його, а Шура ось… Шкода, адже вона ще молода, ми її любили.
Всі мовчали. Дід дивився на профіль батька – Шуриного сина. Він був схожий на матір. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, він завів мотор, рушив. Машина в’їжджала в село.
– То виходить, ми даремно їдемо? – тихо пробурмотів юнак.
– А земля? А документи якісь збереглися на будинок і землю. Не знаєш, дідусю? – дама хапалася за соломинку.
– Та що ти! Які документи. Все згоріло дотла. Горіло так… А ось де похована мати, покажу. За могилкою доглядаємо… Дружина моя ходить, Клавдія. Там у нас бабуся з дідом поховані і сестра її… – вони їхали, а дід ще бурмотів про місце спочину.
Решта мовчали, занурившись у свої невеселі роздуми. Будинок був останньою надією.
Нещодавно син з другом пограбували торговий кіоск, полізли за грошима, попало і літній продавчині. Тепер все його молоде життя могло піти під укіс.
Потрібна була пристойна сума, можна було відкупитися. Слідчий чекав грошей, пропонував угоду.
– Треба щось вирішувати! – істерила тоді мати, дзвонячи колишньому чоловікові, батькові сина.
– Треба знайти ці гроші! Хлопчик потрапить до в’язниці, ти розумієш! Твій син цього не переживе, і я не переживу!
Але, перебравши всі варіанти, вирішили, що найвірнішим буде дуже швидко продати будинок матері. Більше варіантів не було.
Машина була дуже стара, грошей з її продажу на відкуп не вистачить, а власність у них одна – квартира, в якій живуть мати з сином.
Син був упевнений, що мати продасть будинок заради онука, якщо він попросить. Він добре її пам’ятав – вона готова віддати все заради нього. Така вже вона по суті своїй.
– Діду, де будинок? Я щось не пам’ятаю. Тут все якось змінилося…
– Та он же… Кажу ж, будинку вже немає.
Дід вказав на руїни з печчю, що стирчала. Зупинилися, повільно і сумно вийшли з машини. Озирнулися.
Руїни вже не були схожі на згарище, все заросло кущами і кропивою. Якби не печна кладка, що стирчала з чагарнику, можна було б і не зрозуміти, що колись тут був будинок.
Дама, протерши окуляри, озирнулася, запитала.
– А земля тут у вас скільки коштує, діду?
– Земля? Так он її скільки… вона безкоштовна… Бери – не хочу. Хіба у нас тут будуть землю купувати? А вже якщо і будуть, то шматок побільше… Невже на цьому нові господарі захочуть будуватися? Ні-і… зараз всім великі ділянки подавай. Це в Вілашані беруть, там річка, а у нас глухо. Ніхто не бере…
У жінки нервово тремтіла рука, вона то знімала, то знову одягала окуляри.
А водій автомобіля, який виріс тут, не очікував, що село живе, і живе, судячи з його вигляду, зовсім непогано. Різьблені квітчасті палісадники, світлі лиштви, телевізійні антени, акуратні двори і автомобілі у дворах, дитяча білизна на мотузках і полив у городах.
Височенні тополі по вулиці, розлогі сосни, яких не було раніше, взагалі змінювали його уявлення про родове село. Але ж майже тридцять років минуло.
Йому весь час здавалося, що село загнулося – ще тоді, коли він поїхав звідси таким, яким був зараз його син. Спочатку писав матері, а потім перестав.
Змінював адреси, роботу, двічі розлучався – не до матері. А зараз раптом защеміло – захотілося, щоб мати зустріла, щоб як раніше – кисіль, пироги і картопля з кропом.
Дід сказав – чекала… І чому він не приїжджав? Чому б не приїхати сюди влітку з дітьми? Але зараз мета була інша, і ці думки промайнули лише на секунду. Шкода, що згорів будинок – ех, продати б…
– По-іншому все тут. Мені здається, цих будинків не було, так? І колодязь з іншого боку стояв…, – чоловік озирався, ніяк не міг впізнати рідне село.
– Колодязь? З іншого… ,– махнув рукою дід, – Не стало там води, так тут розкопали, жилу знайшли.
– Мамо, то що тепер? Тепер в наручники? Мамо?
– А хороший будинок був, – тягнув за душу дід, дивлячись зовсім не на руїни, а на будинки по вулиці навпроти.
– Хороший. За мільйон продати можна було б. А ось на тобі… погорів.
– Поїхали вже, чого стояти! Тільки час втратили! – нервувала дама, сіла з сином в машину, грюкнула дверцятами, губи її тремтіли.
Водій поставив важкий кошик діда на землю, сів, завів мотор.
Дід нахилився до відкритого вікна.
– А до матері, до Шури, провести тебе,Льоня? Недалеко тут, кілометра два…
– Не треба. Ми поспішаємо…, – автомобіль рвонув з місця, а водій з подивом подумав, що дід знає його ім’я. Треба ж – у цьому глухому селі про нього пам’ятали.
Дід дивився вслід автомобілю, що здіймав пил, доки той не зник у переліску. Думав дід – це ж треба! Це ж треба так рідні місця забути! Вже й не пам’ятає, де рідний дім.
А потім дідусь зітхнув, підчепив на лікоть кошик і попрямував до будинку по інший бік вулиці. Відкрив засувку, зайшов у хвіртку, підійшов до будинку ,окликнув:
– Шуро, Шуро! Ти де?
З-за будинку з’явилася літня жінка, вона витирала руки об фартух.
– Тут я. Повернувся, слава тобі Господи! А ми вже з Клавою переживали, як ти повернешся … Ох, знову повний кошик! Сухо ж, а гриби пруть. Мабуть втомився.У таку далечінь…
– А мене підкинули назад…
– Хто ж?
– Так дачники якісь. Місце собі шукають. Показав їм погорілище Сметани.
– Ось і добре, що підкинули, а то – спина-то твоя… Ну і що? Сподобалося їм?
– Ні. Дорого, кажуть. Земля-то у нас нині, сама знаєш… А будинки, так взагалі не купиш – ціни-то заломили.
– Так-так. З глузду з’їхали з цими цінами. Але нам-то що… Нас це не стосується. Ми свої хати продавати не збираємося. Доживаємо… А там вже… Хочуть продають, хочуть… – вона махнула рукою, розмова про те, що син зовсім забув, важка, неприємна і вже сто разів переговорена.
– І це правда, нам-то чого, – дід підхопив кошик. – Близько п’ятої години. Переберемо грибочки і повечеряємо у нас. Ми вчора вже картоплю викопали.
– Викопали? І як?
– Гарна. Зваримо на вечерю у нас, спробуємо. Приходь, Клава чекає. Переберемо грибочки.
– Прийду, як не прийти. Так і живемо ось – один до одного ходимо.
– Живемо… Гриби солимо, – філософськи вимовив дід.Спеціально для сайту Stories
