— Що з твоїм обличчям?
Роман кинув ключі на тумбочку в передпокої і пройшов на кухню. Світлана сиділа за столом, підперши голову рукою, і дивилася в одну точку.
Перед нею стояла недоторкана чашка з остиглим чаєм. Вона не була заплаканою, ні. Її обличчя було схоже на маску — застигле, бліде, з темними колами під очима, немов з неї разом викачали всю енергію. Це було гірше сліз. Це було випалене поле після пожежі.
— Нічого. Просто втомилася, — її голос був рівним, майже механічним, позбавленим будь-якої інтонації.
Роман знав цей її тон. Він з’являвся, коли траплялося щось дійсно погане, і вона намагалася це приховати, перетравити самостійно, щоб не обтяжувати його. Він підійшов ззаду, поклав руки їй на плечі і злегка стиснув. Плечі були напружені, як камінь.
— Світлано, я ж бачу, що щось не так. Розповідай.
Вона мовчала хвилину, збираючись із силами. Потім повільно підняла на нього очі. У них не було образи чи слабкості, тільки холодна, виснажена до самого дна злість.
— Твоя мати дзвонила.
Роман випростався. М’язи на його спині напружилися під сорочкою. Він не став задавати зайвих питань. Просто чекав.
— Вона вимагає, щоб ми повернули їй гроші. П’ятдесят тисяч. Сказала, це наш борг за весілля.
На кухні зависло густе здивування. Роман нахмурився, намагаючись вловити логіку, якої не існувало. Він обійшов стіл і сів навпроти, заглядаючи дружині в очі, немов намагаючись знайти там відповідь на невисловлене запитання.
— Який борг? Вона ж пальцем не поворухнула, щоб допомогти. Вся її участь зводилася до того, що вона критикувала колір серветок і твій вибір сукні. Вона навіть від подарунка демонстративно відмовилася.
— Це, за її словами, і є причина, — Свєта криво посміхнулася, і ця посмішка виглядала на її обличчі моторошно. — Вона сказала, що витратила на нас занадто багато нервів. І це — моральна компенсація. За те, що їй довелося терпіти «цю вертихвістку», тобто мене.
Кров прилинула Роману до обличчя. Він різко встав, схопив зі столу свій телефон і, не кажучи ні слова, набрав номер матері. Світлана навіть не намагалася його зупинити. Вона просто дивилася, як його пальці з силою впиваються в корпус смартфона, а на вилицях ходять м’язи.
— Алло! — пролунав у слухавці бадьорий, самовдоволений голос Клавдії Петрівни, сповнений життєвої енергії, яку вона, очевидно, щойно поповнила за рахунок його дружини.
— Мамо, що відбувається? — почав він без привітання, його голос був низьким і стиснутим від гніву. — Який ще борг?
— А, це ти, синку! — в голосі матері не було й тіні збентеження. — Нарешті твоя дорогоцінна зволила тобі розповісти. А то я думала, вона тихенько побіжить по подружкам позичати, щоб ти не дізнався. Борг найзвичайнісінький. За мої страждання.
Роман, не вірячи почутому, похитав головою. Це було схоже на погану виставу в театрі абсурду.
— Мамо, з чого ти взяла, що ми тобі винні щось за наше весілля? Ти ж ні копійки на нього не давала!
— Я взагалі-то, мій дорогий…
— Ти тільки критикувала все, що ми робили!
— Ось саме! — зашипіла в трубці Клавдія Петрівна, і її голос миттєво перетворився з самовдоволеного на отруйний.
— Я дивилася на весь цей ваш балаган, на цю твою розпусну дівчину, і серце в мене кров’ю облилося! Я ночами не спала, думала, яку помилку ти робиш! Це було тортурами!
І за тортури треба платити! П’ятдесят тисяч — це ще по-божому за моє сиве волосся!
Він слухав цей потік абсурду, і лють всередині нього змінювалася крижаним спокоєм. Він перевів погляд на дружину. Вона дивилася на нього, і в її погляді він прочитав мовчазну підтримку. Суперечка була марною. Потрібні були дії.
— Ясно, — холодно промовив він, обриваючи черговий виток материнських голосінь. — Значить, компенсація. Зрозуміло. Більше не дзвони сюди. Ніколи. Я сам з тобою зв’яжуся.
І він натиснув відбій, не чекаючи відповіді.
Вони не обговорювали цей дзвінок. Роман бачив, що Свєта намагається поводитися як зазвичай, але її рухи стали різкими, а посмішка не торкалася очей. Вони обоє розуміли, що це не кінець. Це була лише перша атака.
Відповіддю на мовчання Романа став не черговий дзвінок, а особисте вторгнення.
У суботу вранці, коли вони пили каву у вітальні, насолоджуючись рідкісним вихідним, у замку вхідних дверей двічі провернувся ключ. Роман і Свєта завмерли, переглянувшись. У них не було нікого, хто міг би ось так, по-господарськи, відкрити їхні двері. Крім неї.
На порозі вітальні стояла Клавдія Петрівна. Вона була в повному параді: строгий костюм, бездоганна зачіска і тонкий шар косметики.
Вона не виглядала розгніваною або ображеною. Навпаки, її обличчя випромінювало холодний, інспектуючий спокій. Вона окинула кімнату повільним, оцінюючим поглядом, затримавшись на стосі книг на журнальному столику і чашках з недопитою кавою.
— Я думала, тут хоч прибрано буде, — сказала вона рівним тоном, немов коментуючи погоду. Це було не питання і не докір, а просто констатація факту, яка була гіршою за будь-яку критику.
Роман повільно поставив свою чашку на стіл. Звук порцеляни, що торкнулася дерева, пролунав у ранковій тиші неприродно голосно.
— Що ти тут робиш? — запитав він, і в його голосі не було ані краплі тепла.
— Я прийшла подивитися, як живе мій син, — Клавдія Петрівна зробила крок у кімнату, її підбори викарбували дріб по ламінату. Вона повністю ігнорувала Свєту, ніби та була предметом меблів. — А заразом подивитися в очі жінці, яка нацьковує його проти рідної матері.
Тільки тепер вона повернула голову до Свєти. Її погляд був важким, як прес.
— Я чекала твого дзвінка, дитинко. Думала, в тобі є хоч крапля совісті. Але ти, мабуть, вирішила, що зловила золоту рибку і тепер тобі все можна. Думала, сховаєшся за широкою спиною Ромочки, і проблема сама розсмокчеться?
Світлана випрямилася на дивані. Маска втоми злетіла з її обличчя, поступившись місцем зібраній, жорсткій злості.
— Ми нічого вам не винні, Клавдіє Петрівно. Ні копійки.
— Не винні? — свекруха зобразила легке здивування, піднявши ідеально окреслену брову. — Ти живеш у квартирі, яку я допомагала йому вибирати. Ти їздиш на машині, на яку я давала гроші. Ти думаєш, це все з неба на тебе впало?
Ні. Це все дав тобі мій син. І коли я бачу, як він витрачає своє життя і свої ресурси на… тебе, я маю повне право вимагати компенсацію за моральну шкоду.
Вона вимовила це так буденно і впевнено, що на мить її слова набули ваги збоченої, жахливої логіки.
Роман підвівся з крісла. Він не кричав. Він просто встав між матір’ю і дружиною, фізично затуляючи Свєту від її погляду.
— Досить. Ти прийшла не подивитися, як я живу. Ти прийшла продовжити свій цирк. Якщо тобі так потрібні гроші, я тобі їх дам. Прямо зараз. Але після цього ти зникнеш з нашого життя.
— Мені не потрібні твої гроші! — вперше в її голосі прорізалися верескливі нотки. — Я хочу, щоб вона заплатила! Зі своєї кишені! Щоб вона зрозуміла, що за все в цьому житті треба платити! Особливо за те, що відбираєш у матері єдиного сина!
Роман дивився на неї довго, вивчаючи, ніби бачив вперше. І в цей момент він зрозумів, що сперечатися з нею, апелювати до логіки чи совісті — все одно що намагатися загасити вогонь бензином. Вона не чула слів. Вона розуміла тільки силу.
— Ключ, — сказав він тихо і виразно.
Клавдія Петрівна не зрозуміла.
— Що «ключ»?
— Ключ від нашої квартири. Поклади його на стіл. І йди.
— Ключ?
Клавдія Петрівна видала короткий, сухий смішок. Це був не сміх веселощів, а звук презирства, відточений роками практики. Вона повільно дістала з сумочки зв’язку ключів, виділила один, блискучий і майже новий, і похитала ним у повітрі, немов маятником гіпнотизера.
— Цей ключ? Той самий, який ти дав мені на новосілля, щоб ти знав, що у твоєї матері завжди є можливість прийти і допомогти, якщо з тобою щось трапиться?
Цей символ моєї турботи ти просиш у мене забрати? Рома, послухай себе. Ти хоч розумієш, як це звучить з боку? Це не твої слова. Це вона вклала їх тобі в рот.
Її погляд метнувся до Свєти, і в ньому була вся палітра почуттів — від переваги до відвертої ненависті. Вона дивилася на невістку як на вірус, що вразив здоровий організм її сина.
Роман не зрушив з місця. Він не став виправдовуватися або сперечатися про символи. Його обличчя було спокійним і непроникним, і цей спокій лякав Клавдію Петрівну набагато більше, ніж крик.
— Я не просив. Я сказав тобі покласти його на стіл. Це більше не твій дім. І у тебе немає причин сюди приходити.
— Ах, ось як! — вона зробила крок вперед, скорочуючи дистанцію, втручаючись у його особистий простір. — Значить, тепер ти вирішуєш, де мій дім, а де ні?
А хто, дозволь запитати, дав перший внесок за цю твою фортецю? Хто вмовив мого старого друга дати тобі іпотеку під помірний відсоток? Хто подарував тобі машину, на якій ти возиш цю… особу? Ти думаєш, все це з’явилося у тебе завдяки твоїм красивим очам?
Вона говорила це тихо, але кожне слово було розраховане на те, щоб принизити, нагадати про залежність, про його, як вона вважала, неспроможність.
Це був її головний козир — материнська допомога, яка насправді була борговою ямою, замаскованою під любов.
Світлана, яка весь цей час мовчала на дивані, в цей момент встала. Вона не підійшла до них, а просто випросталася на весь зріст, її мовчазна присутність стала більш вагомою. Вона дивилася не на свекруху, а на Романа, і в її погляді не було прохання про захист. Там була впевненість.
Саме цей погляд, це тихе партнерство остаточно переключило щось у Романі. Він подивився на матір так, ніби зважував її слова на невидимих вагах і вважав їх порожніми.
— Машина, — повільно повторив він, зачепившись за її слово. — Ти права. Ти подарувала мені машину.
У голосі Клавдії Петрівни пролунав тріумф. Вона вирішила, що пробила його броню, що він згадав про «борг».
— Ну нарешті! Хоч крапля вдячності!
— Так. Вдячності, — кивнув Роман. Його губ торкнулася холодна, ледь помітна посмішка. — Значить так. У тебе є двадцять чотири години, щоб забути про свої фінансові претензії. Якщо за цей час ти або хтось від твого імені ще раз звернеться до Свєти з вимогою грошей, я зроблю дуже просту річ.
Я продам машину. Ту саму, яку ти мені подарувала. І всі виручені гроші до копійки віддам Свєті. Як компенсацію за її нерви. Ти мене зрозуміла?
У вітальні стало абсолютно тихо. Клавдія Петрівна застигла з ключем у руці. Її ретельно вибудуваний світ, в якому вона була благодійницею, а син — вічним боржником, зруйнувався в одну мить.
Він не просто відкинув її допомогу. Він взяв її головний дар, її головний важіль тиску, і перетворив його на зброю проти неї самої. Він використав її ж огидну логіку, але спрямував її точно в ціль.
Вираз на обличчі Клавдії Петрівни змінився з люті на щось інше. Вона застигла на мить, її мозок, очевидно, на повній швидкості обробляв нову, немислиму диспозицію.
Ультиматум сина був не просто зухвалістю — він був порушенням усіх правил гри, за якими вона жила десятиліттями. Потім її губи повільно розтягнулися в посмішці.
Це була моторошна, неприродна посмішка, сповнена не веселощів, а отруйного розуміння. Вона програла битву, і тепер збиралася спалити все поле бою.
— Ти дійсно думаєш, що справа в якихось п’ятдесяти тисячах? — її голос став тихим, майже вкрадливим, і від цього ще більш зловісним. Вона повільно опустила руку з ключем.
— Рома, мій милий, наївний хлопчик. Ти так нічого і не зрозумів. Я просто хотіла дати їй шанс. Шанс вчинити по-людськи.
Вона зробила паузу, насолоджуючись ефектом, який її слова справили на Романа і Свєту. Вона більше не дивилася на сина. Вся її увага була прикута до невістки, яка стояла бліда, як полотно, інстинктивно відчуваючи, що зараз відбудеться головний удар.
— Ти думаєш, вона з тобою через велике і чисте кохання? — продовжувала Клавдія Петрівна, звертаючись до Романа, але не зводячи очей зі Свєти.
— Ця дівчинка, твоя Свєта, прийшла до мене за місяць до вашого весілля. Одна. Без тебе. Вона сиділа на моїй кухні, пила мій чай і розповідала, який ти чудовий, але трохи… непрактичний. І запропонувала мені угоду.
Роман мовчав. Повітря в кімнаті стало густим, його можна було різати ножем.
— Угоду, — повторила Клавдія Петрівна, смакуючи слово. — Вона сказала, що якщо я буду надавати їй регулярну фінансову підтримку, вона зробить так, що ти не будеш витрачати гроші на всяку дурню.
Що вона буде направляти тебе в «правильне русло». Вона знає, як тобою керувати, — це її точні слова. Вона просто хотіла продати мені повідець для мого власного сина. І коли я відмовила їй, викинувши її зі свого будинку, вона й влаштувала це дешеве весілля за твій рахунок, щоб скоріше прибрати тебе до рук.
Тож ці п’ятдесят тисяч, Ромочко, — це не мій борг. Це її неустойка.
Вона закінчила і переможно випросталася. Брехня була жахливою, але продуманою до дрібниць. Вона пояснювала все: і її раптову неприязнь, і абсурдну вимогу грошей. Це була її остання, найсильніша отрута.
Роман не ворухнувся. Він повільно перевів погляд з матері на дружину. Він побачив її обличчя — шок, змішаний з огидою від почутого. В її очах не було ні краплі провини, тільки біль від того, що її намагаються втопити в цьому бруді.
Він дивився на неї секунду, дві, три. А потім знову повернувся до матері. У його погляді не було ні сумніву, ні гніву. Тільки холодна, остаточна порожнеча.
— Я зрозумів, — сказав він тихо.
Він зробив крок вперед, простягнув руку і просто зняв ключ з її пальців. Клавдія Петрівна була настільки приголомшена його спокоєм, що навіть не чинила опору. Вона чекала криків, сварок, сліз — чого завгодно, але не цього крижаного, ділового тону.
— Ходімо.
Він не взяв її під руку, не підштовхнув. Він просто розвернувся і пішов до виходу, знаючи, що вона піде за ним, як зачарована. Він відкрив вхідні двері і дочекався, поки вона вийде на сходову клітку. Він не дивився на неї. Його погляд був спрямований на номер сусідньої квартири.
Потім він мовчки закрив двері прямо перед її обличчям, повернув замок і, не відходячи від дверей, дістав свій телефон. Світлана чула, як він натискає кнопки.
— Алло, це служба з заміни замків? Добрий день. Мені потрібно терміново замінити личинку у вхідних дверях. Так, прямо зараз. Адресу записуйте…
Спеціально для сайту Stories
