-Мамо, як це так? З якого дива ми повинні виїжджати з квартири, на яку я маю такі ж права, як і Танька? Взагалі-то ми там зробили капітальний ремонт, за який самі і платили, а Таня тепер на всьому готовому в двокімнатній квартирі жити буде? А ми з Михайлом куди повинні виїхати?
-Люда, у тебе тепер є чоловік, нехай він і думає, куди вам виїжджати. Танюшці треба вчитися, вона не може жити в гуртожитку. Вона легковажна, не дай Бог що… Та й я не змушувала тебе виходити заміж.
Знаєш, ви і так 4 роки в квартирі жили, ні копійки не платили, я ж теж не зобов’язана чужого дядька житловою площею забезпечувати. Тим більше, що у вас ще 2 місяці в запасі, знайдете ще квартиру.
-Мамо, але я ж тобі не чужа! Я тобі така ж дочка, як і Танька! Чому їй ви купили квартиру, я в ній ремонт зробила, з чужим дядьком, на хвилиночку, а тепер я ж на голу кочку з’їхати повинна?
-Люда, ти ж знаєш, що квартиру цю Вітя в іпотеку взяв, а він тільки тато Тані. Він основний позичальник. Чому ти з мене квартиру вимагаєш, а не з тата рідного? Вітя про свою доньку потурбувався, нехай і твій батько трохи поворухнеться.
-Ах ось ти як, мамо? Значить, Вітя квартиру взяв? Він основний позичальник? А те, що аліменти, які мій тато платив, повністю на платіжки йшли, це нічого? Ви ж самі просили татові нічого не говорити! Ви ж сказали, що за цю квартиру потрібно швидше розрахуватися, що вона моя буде, а другу ви пізніше для Таньки купите!
Щоб тато не обурювався, я ж мовчала всі ці роки, я ж в гуртожитку жила, поки вчилася, а квартиру ви здавали!
-Людо, ну так вийшло. Ти ж знаєш ситуацію. Вітя роботу втратив, хто винен, що карантин цей, віддалена робота, скорочення скрізь. У мене зарплата маленька, Вітя неофіційно працює, ти заміжня давно, Сашко аліменти не платить.
Ну яка нам іпотека, яка друга квартира! Ми не потягнемо. Ви молоді, обоє працюєте, вам простіше буде, і так он скільки років безкоштовно жили.
Світлана ще багато чого говорила своїй старшій дочці, Людмилі, іноді немов виправдовуючись, іноді заперечуючи, а іноді і відверто звинувачуючи старшу дочку, але Люда її немов не чула, до того їй було прикро.
Ну чому Таньці тепер дістанеться квартира, а вона, Люда, повинна йти на орендоване житло? Адже і правда, аліменти, які платив тато Люди, повністю йшли на оплату іпотеки, і Люда щиро вірила, що після того, як іпотеку закриють, квартиру переоформлять на неї.
А тепер виходить, що Вітя, вітчим Людочки, нібито купував квартиру для Таньки, їхньої спільної з матір’ю дочки, а Людочка нібито і не при справах, є чоловік, ось нехай він і піклується про майбутнє молодої сім’ї.
Так заради чого тоді Людочку обмежували в дитинстві і юності? Для чого вона ходила в обносках, для чого жила на одну стипендію, для чого мучилася в гуртожитку, з ще 5-ма дівчатами в кімнаті, замість того, щоб жити в затишній квартирі?
Для чого вона вступила до звичайного училища на ненависну професію, замість того, щоб вчитися там, де їй хочеться? Адже і мати, і вітчим вмовляли, мовляв, вступи спочатку до училища, грошей зараз немає на платне, а там і іпотеку погасимо, і ти заочно вступиш, ми допоможемо.
Для чого вона обманювала свого тата, кажучи, що їй всього вистачає, і аліменти йшли на оплату чужої по суті житлової площі?
Виходить, що Таня – дочка, дитина, а вона, Люда, ніби як і ніхто.
Такий сир-бор розгорівся через цю квартиру, що пересварилися всі родичі. Коли Люда запропонувала продати квартиру і поділити навпіл гроші, щоб потім кожна з сестер купила щось простіше, адже вона, Люда, має такі ж права на квартиру, як і Таня, Вітя, вітчим Люди, доводив з піною у роті, що господар квартири саме він, він особисто щомісяця сплачував іпотеку, та не просто обов’язковий платіж, а ще й понад нього більшу частину сплачував, працював, не покладаючи рук, щоб забезпечити свою дочку житлом, і чужу дитину не збирається зараз обдаровувати половиною квартири.
А те, що Світлана якісь гроші йому на карту переказувала – так звідки він знав, що це чиїсь аліменти? Судіться, мовляв, та доведіть, ще, що права якісь у вас є, я до чого?
Родичі посварилися настільки, що Люда з чоловіком з’їхали достроково, Вітя їх з поліцією виселяв, як власник.
Люда після цього і з матір’ю, і з вітчимом спілкуватися перестала, Танька теж неохоче з сестрою спілкувалася, мовляв, про що нам з тобою говорити? Ти зла, заздрісна і жадібна. Не можна було б порадіти за мене, так ти все заздриш, та отрутою плюєшся.
Люда, в запалі емоцій навіть і справді хотіла до суду подати, батькові все розповіла, та потім передумала, не стала зв’язуватися. Це ж тільки нерви псувати, і не факт, що вийде щось довести. Батько тільки засмутився, що спонсорував чужу житлову площу.
Пожили молоді на квартирі, накопичили трохи грошей, благо батько Людочки допоміг, та батьки Михайла, і купили кімнату.
Маленьку, але свою. Живуть тепер. Люда з матір’ю досі не спілкується, зникло все бажання від такого спілкування, де молодша все, а старша обійдеться.
Танька живе в квартирі. Поліція щодня туди ходить, як до себе додому. Сусіди скаржаться на постійний шум, гулянки та гучну музику вночі.
Нещодавно Люда дізналася, що молодша сестра при надії. А вона ще й другий курс не закінчила. І вчиться за власний кошт. Нехай як хочуть, так і живуть, боялися, що від життя в гуртожитку в подолі принесе Танька, так і власна квартира не врятувала, все одно принесла.
Ось і нехай виховують, як хочуть, а Люда з Михайлом і самі впораються. Руки-ноги є, голови у них працюють, батьки Михайла, та й тато Людочки допомагає, впораються.
Михайло ось підробіток бере постійно, Люда торти на дому у вільний час пече, там дивись, і побільше житло куплять, на яке точно ніхто претендувати не стане.
Коли почула цю історію, чесно, здивувалася. Гаразд, Вітя, для нього Люда дійсно чужа. Але Світлана…! Адже Люда-дочка її рідна, і її аліментами теж іпотеку оплачували. Невже нічого не можна було зробити? Може, і справді до суду варто було подати, може, і вирішили б питання.
Люда сказала, що консультувалася, і їй сказали, що може і вийде, а може ні. А коштувати все це буде недешево. А чи варто витрачати час, нерви і гроші? Нехай все це залишиться на совісті матері.
“І так всі пересварилися, мати сама себе зганьбила, ще й мені ганьбитися. Михайло теж сказав, щоб я заспокоїлася і не лізла в усе це. 4 роки прожили, і на тому спасибі. А ремонт для себе робили, самі ж там жили. ”
Виявляється, що і так в житті буває. Іноді настільки дивно слухати такі історії, ну що за мати! Чому такий поділ серед дітей? Когось люблять, а когось просто виховують, причому в строгості, тримаючи в їжакових рукавицях і обмежуючи в усьому.
Спеціально для сайту Stories
