Стас кинув на лінолеум п’ять плоских картонних коробок із будівельного магазину.
— Риммуль, я все купив,— заявив він із видом рятівника.
Римма вийшла у передпокій, на ходу знімаючи гумові рукавички для прибирання.
— Це для чого? — запитала вона.
— Як для чого? Твої речі збирати.
Стас штовхнув коробку ближче до стіни.
— Ти ж переїжджаєш до Тамари. Сама розумієш, більше тягнути не можна.
Вони прожили в шлюбі майже двадцять років. Дітей Бог не дав, зате спільного побуту накопичилося на два життя вперед. Квартира дісталася Риммі від бабусі ще до того, як у паспорті з’явився штамп.
Звичайна двокімнатна квартира, без вишуканостей, але своя. Стас завжди вважав себе тут повноправним господарем на тій простій підставі, що десять років тому особисто керував бригадою, яка засклила балкон.
Римма притулилася плечем до дверного отвору.
— Цікаве кіно. А коли ми вирішили, що я переїду до мами?
— Та ми ж обговорювали!
Стас розвів руками, знімаючи черевики.
— У Тамари скаче тиск. Вона літня, сімдесят два роки. Їй потрібен постійний догляд. Цілодобовий, Риммо! А ти тут сидиш.
— Та що ти?
Римма поправила окуляри в роговій оправі.
— Вчора з мамою розмовляла. Тиск у неї, як у космонавта. На дачу збиралася їхати, грядки копати.
— Це вона хвалиться, — відмахнувся Стас.
— Не хоче тебе засмучувати. Я-то знаю. Вчора дзвонив їй, голос слабкий, ледь дихає.
— Ледь дихає?
— Ну так! Каже: «Стасику, сил немає. Серце стискається, ноги не йдуть». Риммо, ти що, взагалі не думаєш про рідну матір?
Він обурено помахав у повітрі упаковкою скотчу. Це була його улюблена тактика — перевернути все з ніг на голову й виставити винною її.
— І на скільки ти плануєш мене туди відправити? — поцікавилася Римма.
— Ну, на пару місяців точно. А там подивимося. До осені, може. Тобі ж самій буде спокійніше, Риммуль. Все-таки рідна мати. Не чужа людина. Якщо щось трапиться вночі — а ти поруч. Води подаси.
— А ти, значить, тут залишишся?
— А куди мені подітися?
Стас важко опустився на пуф в передпокої й стягнув через голову щільний светр.
— Мені звідси ближче до роботи. Та й взагалі, я якраз хотів обшити балкон. Плюс у ванній кран підтікає. Буду займатися господарством, поки тебе немає.
Римма підійшла до стоса картонних коробок. Штовхнула їх носком капця. Коробки шаруділи, наче погана театральна декорація.
— Значить, я їду на інший кінець міста до мами, спати на старому дивані. А ти залишаєшся в моїй квартирі обшивати балкон. Я нічого не переплутала?
Стас нахмурився.
— Римма, що за тон? При чому тут чия квартира? Ми — сім’я! Я, до речі, піклуюся про твою матір. Хто з нас дочка, ти чи я? Могла б хоча б подякувати, що я привіз коробки й сам тебе перевезу.
— Дякую.
Сухо кинула Римма.
— А хто тобі тут готуватиме? Прибиратиме? Ти ж пельменів варити не вмієш, у тебе вода википає.
Стас завагався. Відвів погляд у бік кухні, потім знову подивився на дружину.
— Я дорослий чоловік, Риммуль. Справлюся. Замовлю щось. Сосиски зварю. Не думай про такі дрібниці, головне — здоров’я Тамари. Збирай свої светри. Завтра після обіду найму машину.
Римма мовчала. Вона дивилася на цього дорослого чоловіка, який зараз так свято вірив у свій геніальний план. Йому здавалося, що він усе продумав ідеально. Позбутися набридлої дружини під пристойним приводом. Заразом й квартира звільниться. Зручно, гарно, і сам ніби в білому пальті.
— Я спершу заїду до неї.
Нарешті відповіла Римма.
— Поцікавлюся. Подивлюся, наскільки все погано. А потім уже збиратиму коробки.
— Що там перевіряти?— розлютився Стас.
— Кажу ж, людині погано! Ти тільки час тягнеш!
Але Римма вже зняла свою куртку з гачка.
До матері вона дісталася за сорок хвилин на автобусі. Всю дорогу Римма думала про раптовий приступ господарності у свого чоловіка.
Стас ніколи не відрізнявся турботою про тещу. За двадцять років він, у кращому разі, тричі вчасно привітав Тамару з днем народження. А тут — купив коробки. Сам. За свої гроші.
Тамара відчинила двері бадьорою, рум’яною і з мокрою ганчіркою в руках.
— О, Риммочка! А я мию вікна на кухні.
Радісно повідомила мати.
— Заходь, не знімай взуття, там чисто.
Римма увійшла до кімнати. Ніякого натяку на передсм.ртне ложе тут не було. На столі рівними рядами стояли пластикові стаканчики з розсадою помідорів. У кутку була зібрана спортивна сумка для дачі.
— Мамо, як ти себе почуваєш?— запитала Римма, сідаючи на край дивана.
— Чудово. А що сталося? У тебе якесь збентежене обличчя.
— Стас сказав, що ти ледве дихаєш. Каже, дзвонив тобі вчора, а ти скаржилася, що ноги не слухаються і серце прихвачує.
Тамара перестала протирати скло й подивилася на дочку поверх окулярів.
— Твій Стасик з глузду з’їхав?
Вона щиро здивувалася.
— Він мені дзвонив учора, так. Тільки розмова була дивною.
— Якою?
— Розпитував, чи не важко мені самій. Сказав, що ти на роботі сильно втомилася, стала нервовою. Мовляв, тобі треба змінити обстановку. Пропонував відправити тебе до мене на пару місяців, щоб ти відпочила від побуту.
Тамара пирхнула й кинула ганчірку у відро.
— Який там побут, Господи? Йому шкарпетки в пральну машину закидати? Він мені пів години наговорював, як тобі буде корисно пожити зі мною. Я йому ще сказала: Стас, ми з Риммою переб’.мо одна одну через тиждень, нам краще на відстані. А він заладив — ні, треба Римму рятувати від рутини.
Римма задумливо провела пальцем по краю порожнього квіткового горщика.
Пазл складався. Стас розчищав територію. Причому робив це незграбно, намагаючись зіграти на неіснуючих хворобах і втомі. Залишалося лише одне питання: заради чого?
Римма згадала, як останній тиждень чоловік постійно тягав за собою телефон і дурнувато посміхався екрану. Значить, заради кого. Зате свій старий планшет, синхронізований із телефоном, він за звичкою кидав на кухонний стіл.
— Гаразд, мамо. Я поїду.
Римма підвелася.
— Мій рятівник там, напевно, вже мої сукні по коробках розкладає.
— Скажи йому, нехай сам відпочине від рутини.
Попрощалася Тамара.
Додому Римма повернулася ввечері. Стаса в передпокої не було. З ванної долинали звуки води. На обідньому столі, прямо поверх клейонки, лежав той самий планшет. Екран не був заблокований.
Римма ніколи раніше не перевіряла його листування. Вважала це нижче своєї гідності. Але зараз ситуація вимагала ясності. Вона торкнулася екрана. Відкрила месенджер.
Довго шукати не довелося. Діалог з абонентом «Лариса Работа» був закріплений у самому верху.
«Коли вже твій мамонт звалить до матусі?» — писала Лариса дві години тому.
«Коробки привіз. Завтра випроваджу» — відповідав Стас.
«Слухай мене. Я втомилася тинятися по орендованих куточках. Хочу в твою квартиру. І щоб балкон був нормальний, а не цей склад вудок.»
«Все зроблю, малятко. Обшию вагонкою. Будемо там вранці каву пити.»
Римма акуратно поклала планшет на місце. Всередині не було ані бурі емоцій, ані сліз образи. Лише огидна, важка втома і дуже чітке розуміння, що треба робити.
Вода у ванній вимкнулася. За хвилину до кухні ввалився Стас, обмотаний рушником.
— О, ти повернулася!— бадьоро сказав він, дістаючи з холодильника шматок сиру.
— Ну що, перевірила? Я ж казав, що людині погано!
Римма сіла на табурет і подивилася на чоловіка. Вона вирішила віддати йому його ж монету.
— Знаєш, Стас. Мама й справді погано почувається, саме так, як ти описував.
— О-о-о! А я що казав!— зрадів він.
— Моє серце не обдуриш! Я відразу по голосу зрозумів.
— Так. Доведеться мені переїхати до неї. Надовго. Може, навіть назавжди.
— Ну, обов’язок дочки, сама розумієш. Я тут сам якось дам собі раду. Не переймайся за мене.
— Тільки ось біда.
Римма важко зітхнула.
— Їй потрібна професійна доглядальниця. І ліки дуже дорогі. Ми з маминою пенсією не впораємося.
Стас завмер. Радість на його обличчі трохи потьмяніла.
— Ну… знайдемо доглядальницю. Я буду докладати десятку.
— Чудово. Я якраз про це подумала.
Рівним голосом продовжила Римма.
— Якщо я виїжджаю, цю квартиру ми здамо. Район у нас хороший, поруч метро. Гроші від оренди підуть мамі на доглядальницю та лікування.
Сир випав із рук Стаса й впав на лінолеум.
— Тобто здамо?
Він ошелешився.
— А я де буду жити?
— Ну ти ж дорослий чоловік. Впораєшся. Заробиш на оренду. Або поживеш у своєї мами. Ти ж сам казав — обов’язок понад усе.
На кухні запала важка тиша. Стас переводив погляд з дружини на сир, що впав, і назад. Його геніальний план руйнувався прямо на очах.
— Римма, ти в своєму розумі?
Нарешті вичавив він.
— Яка оренда? Це ж і моя квартира теж! Я тут двадцять років жив!
— Жив. І не був прописаний.
— Я тут господар!
Різко підвищив голос Стас.
— Я все контролював, коли бригада заскляла балкон! Я звідси нікуди не поїду! І ніяким мешканцям я нічого не віддам!
— Ага, контролював він. Стояв із пінним, поки люди працювали.
Спокійно відповіла Римма, підводячись. Вона взяла зі столу планшет і підсунула його до краю стільниці.
— А Лариса теж з тобою до мами поїде? Чи ви разом будете орендувати квартиру?
Стас остовпів. Рум’янець миттєво зник з його обличчя. Він втупився у екран планшета так, ніби це була отруйна змія.
— Ти… ти чужі листи читала? — пролепетав він.
— Планшет валявся на столі. Я хотіла подивитися, котра година.
— Ти не маєш права читати чужі повідомлення!
Стас спробував перейти в наступ, але голос зрадливо тремтів.
— Це просто колега! У неї складна ситуація, я по-дружньому підтримував…
— По-дружньому обіцяв дозволити їй жити в моїй квартирі?
Перебила Римма.
— Обіцяв обшити балкон вагонкою, щоб вона там пила каву? Серйозно, Стас? Ти вирішив вигнати мене до моєї ж матері, щоб притягнути сюди бабу на все готове? І ще мав нахабство брехати про мамин тиск?
Стас надувся. Зрозумівши, що відпиратися марно, він вирішив зіграти на жалості й чоловічій гордості одночасно.
— А хоч би й так!— прогарчав він, натягуючи рушник вище.
— Ти давно на себе дивилася? Ми живемо як сусіди! Я чоловік, мені потрібні ласка, турбота! А від тебе — лише докори!
— Ну, якщо ласка потрібна, йди туди, де її дають.
— Нікуди я не піду! Маю право тут перебувати! Це я купував ці коробки!
Римма посміхнулася. Вийшла у передпокій, взяла стос складених картонних коробок і повернулася на кухню. Вона з силою кинула їх прямо Стасу під ноги. Від несподіванки він відсахнувся.
— Коробки ти справді вдало купив. Молодець. Сам просив привезти, отже, складай. Твоя Лариса сюди не приїде, тож складай свої речі акуратніше.
— Ти мене виганяєш?— обурився він.
— У тебе є дві години, щоб зібрати найнеобхідніше. Решту я спакую в мішки й виставлю на сходи.
Стас спробував щось заперечити. Відкрив рота, закрив його. Задихнувся від обурення. Йому хотілося накричати, тупнути ногою, але з холодного погляду Римми він зрозумів — вона не жартує, справді виставить мотлох у під’їзд на потіху сусідам.
Ірраціональна образа охопила його. Він злісно розвернувся й кинувся до кімнати. Звідти незабаром почувся гуркіт висувних шухляд.
Римма відчинила вікно, впускаючи до кухні свіже вечірнє повітря. Вона не відчувала ані злості, ані образи. Лише величезне полегшення від того, що ця вистава нарешті закінчилася.
Через місяць Стас уже мешкав у Лариси в її крихітній орендованій студії на околиці. Римма викликала слюсаря й замінила замок наступного ж дня після його від’їзду. А мама Тамара, дізнавшись про ситуацію, приїхала в гості сама — з домашніми пиріжками, банкою огірків і чудовим тиском.
