Я їхав з дому до офісу, коли подзвонила мама:
‒ Я з лікарні. Тітка Женя пішла з життя пів години тому.
‒ Невже? Мені шкода, мамо.
‒ Нічого. Ми були до цього готові.
‒ Мені приїхати? Тобі чимось допомогти?
‒ Ні, Єгорчику, нічого не потрібно. Я просто повідомила.
‒ Гриші вже дзвонила?
‒ Ні, тобі першому. Подзвони братові сам, якщо не складно. Добре?
‒ Звичайно. Якщо щось знадобиться…
‒ Я дам тобі знати, синку.
Ви скажете, що це якась млява реакція на відхід родички. Ну що тут скажеш? Я і мій старший брат Гриша майже не знали мамину сестру.
Тітонька Євгенія ніколи не сприймалася нами як частина родини. Усе життя вона прожила далеко, у Клембівці, куди потрапила за розподілом після інституту. Вона приїжджала до рідного міста, щоб побачитися з батьками та сестрою (нашою мамою), не частіше ніж раз на рік.
А після того, як не стало бабусі й дідуся, — ще рідше. Ми майже не підтримували зв’язку. Формальні привітання зі святами, дзвінки раз на пів року — ось і все.
Вийшовши на пенсію, тітка, яка на той час вже овдовіла, вирішила оселитися поруч із сестрою. Дітей у неї не було, інших родичів теж, і вона справедливо вважала, що краще зустріти старість там, де хтось подбає про твої похорони.
Ми підшукали для неї гарну простору квартиру в центрі, що відповідала її досить суворим критеріям, і вона переїхала.
Тітка жила відокремлено. Майже все літо проводила за містом, де придбала симпатичний дачний будиночок. Ми бачилися лише на сімейних святах.
Загалом, здебільшого ми про неї навіть не згадували. Вона була молодшою сестрою нашої мами, відрізнялася міцним здоров’ям, і, звісно, ніхто не припускав, що нам доведеться ховати її так скоро.
Однак … Кілька днів тому тітка Женя, працюючи на своїй дачі, поранилася, у рану потрапила інфекція і… Коли вона звернулася до травмпункту, було вже пізно. Зупинити зараження не вдалося.
Сидячи за поминальним столом, мама мимохідь згадала, що через два тижні завітає до нотаріуса:
‒ Ми її єдині родичі, треба вступити в права спадщини.
‒ Давай ми з Єгором напишемо відмову від своїх прав, щоб ти все успадкувала. Менше буде всякої метушні, ‒ запропонував Гриша. Я не сперечався.
‒ Звичайно, так простіше.
‒ Так і зробимо, ‒ сказала мама. ‒ Я запишуся на прийом до нотаріуса, там усе оформимо.
Спадщина тітки нас не надто цікавила. Ще в дев’яностих батько створив свою першу станцію технічного обслуговування. Потім це переросло в мережу СТО по всьому місту та три магазини запчастин. На забезпечене життя цілком вистачало.
Незадовго до смер.і тато переоформив усе на маму, щоб не створювати особливих клопотів із спадщиною. Вона була власницею, я керував магазинами, брат займався СТО. Навряд чи спадщина тітки кардинально змінить наше життя.
Але вона змінила його. Кардинально.
Минуло близько місяця, коли мама зателефонувала й попросила приїхати до неї ввечері.
‒ А що сталося?
‒ Нічого страшного, потрібно тобі дещо повідомити. Я сьогодні була у нотаріуса… Ну, загалом, приїжджай.
У мами я застав Григорія. Мама сказала те, що не було чимось надзвичайним, але нас сильно здивувало:
‒ Нотаріус сказала, що Женя залишила заповіт.
‒ І що там?
‒ Хлопці, нам доведеться прийти до неї всім разом. Вона оголосить заповіт у присутності всіх зацікавлених осіб і пояснить наші права з цього приводу. Так вона сказала.
‒ Не думав, що тітонька потурбувалася про заповіт. Вона ж ніби й не збиралася на той світ.
‒ Ніхто не збирається. Але дехто більш передбачливий за інших. Можна піти вже завтра. Ви зможете о другій годині?
Наступного дня о другій годині ми зібралися у нотаріуса. Там ми дізналися, що тітка Женя була власницею квартири, ділянки та будинку в селищі, а також (чого я не знав) власницею значного банківського рахунку та великого пакету акцій, перелік яких зайняв добрих десять хвилин.
‒ У неї стільки грошей? ‒ прошепотів я, нахилившись до матері, що сиділа поруч.
‒ Головний економіст на великому підприємстві, ‒ вона знизала плечима, ‒ чому б і ні? І її чоловік, наскільки я пам’ятаю, займав високу посаду. Тихо, а тепер найголовніше.
Нотаріус продовжувала:
‒ Усе майно покійної, згідно з її заповітом, переходить до Єгора Костянтиновича Немчука. Чи зрозумілий зміст заповіту всім присутнім?
Усі присутні ошелешено мовчали.
‒ Чому? ‒ запитав Григорій. ‒ Тільки йому одному?
‒ Так, як спадкоємця вказала лише його. Будуть ще питання?
‒ Але чому тільки він? Вона його майже не знала, так само як і мене.
‒ Я нічого не можу сказати про мотиви такого рішення. Але Євгенія Іванівна просила передати спадкоємцю лист від неї. Можливо, він щось вам прояснить. Єгор Костянтинович, візьміть.
Я простягнув руку за вузьким конвертом, який ця пані підсунула в мій бік.
‒ Ви можете оскаржити заповіт…
‒ Ми нічого не будемо оскаржувати, ‒ сказала мама. ‒ Ходімо.
Нотаріус запитально поглянула на Гришу.
‒ Ні, ні, ‒ сказав він, встаючи. ‒ Я нічого не оскаржую. Просто хотів уточнити…
‒ Григорій, ‒ грізно сказала мама, яка вже стояла біля дверей, ‒ їдемо додому. Там поговоримо.
Звісно, переступивши поріг маминого дому, я першим ділом розкрив конверт, отриманий від нотаріуса.
‒ Що там? ‒ одразу ж зазирнув мені через плече брат.
‒ Вгамуйся, Гриша, ‒ сказала мати. ‒ Синку, можеш не говорити, якщо не хочеш. Це твій лист.
‒ Я прочитаю вголос, ‒ відповів я. Лист не викликав у мене жодного занепокоєння. Лише цікавість.
‒ Читай з виразом, ‒ повчально сказав Гришка, сідаючи в крісло.
«Дорогий мій…» — почав я й зупинився. Що це? Звідки я раптом «дорогий», та ще й «мій»?
— Ну, ну, продовжуй, — кивнув старший брат, який, здається, теж був здивований.
«Дорогий мій Єгорушко! Найжахливіша помилка в моєму житті — це те, що я позбавила себе можливості бути поруч із тобою, виховувати тебе, любити тебе всією душею. Я знаю, що твої мама й тато дали тобі все: і любов, і турботу. І все ж пробач мене. Повір, ці роки без тебе стали достатнім покаранням за мою дурість».
‒ З глузду з’їхати! Наче в якійсь мелодрамі, ‒ невдоволено промовив Гриша. ‒ Можна подумати, що тітка Женя — його справжня мати.
Я мовчав. Я просто нічого не розумів. Мама встала з дивана й підійшла до вікна.
‒ Мамо? ‒ звернувся я до неї. ‒ Мамо, що скажеш?
‒ Гриша вгадав. Ти її син, ‒ відповіла вона, не обертаючись до мене.
Настала тяжка тиша.
‒ Ти ж розумієш, що тобі доведеться все пояснити, ‒ я намагався говорити твердо, але з досадою відчував, що голос тремтить.
‒ Мамо, зізнавайся, у чому тут справа, ‒ підтримав мене Гриша.
Мамі знадобилося кілька хвилин і склянка води, щоб зібратися з силами. Таємниця мого народження, розкрита нею, виявилася досить банальною.
Закінчивши інститут, наш батько отримав направлення в район. Він, його молода дружина та їхній півторарічний син Гриша вже збиралися вирушити до місця призначення, де батько мав приступити до виконання обов’язків інженера радгоспу.
Але тут молодша сестричка мами, Женя, обрушила на них свою проблему. Вона, студентка другого курсу, була вагі.на й не знала, що з цим робити.
Омину всі подробиці, розмови з батьками, сварки, запропоновані та відхилені плани, перейду відразу до суті. Народити вона мала в жовтні. Так і домовилися. Батько поки що їде на місце розподілу сам. У цьому ж районі, у крихітному селі, жили його батьки.
Мама і Женя у вересні вирушають до них і живуть тихо, намагаючись не потрапляти на очі сусідам. Коли настає час народжувати, молода мати лягає в районний пологовий будинок із паспортом старшої сестри, під її ім’ям.
Виписку на новонародженого (це я, якщо ви забули) оформляють на моїх батьків. Біля пологового будинку під час виписки їх зустрічають щасливий батько та півторарічний Гриша, який раптово отримав молодшого брата.
До районного центру, де тато живе з вересня, він привозить свою дружину та діточок. Щаслива молода сім’я починає жити на новому місці.
Ось так усе й сталося. Звісно, тітка Женя, тобто моя справжня мама, могла б просто народити. Але вона злякалася, що цим поставить під загрозу все своє майбутнє.
Бабусі з обох сторін поставилися до цього з розумінням і погодилися допомогти. Обидва дідусі обурено буркнули, але хто їх питав?
Думаєте, на цьому все закінчилося? Повернемося до наших днів. Що перше спало на думку моєму братику, коли він дізнався всю історію?
‒ Значить, Єгор нам ані син, ані брат. Тобто брат, але двоюрідний. Значить, спадщина батька його ніяк не стосується.
‒ Я успадкувала все після вашого тата, ‒ заперечила мама.
‒ Після мого тата, ‒ вставив Гриша.
‒ Нехай так. Але я — власниця, а ви в мене лише управителі.
‒ Тоді я вимагаю, щоб ти написала заповіт на моє ім’я. Єгор успадковує від своєї матері, а я — від своєї. Це ж справедливо?
Мати виставила нас обох за поріг:
‒ Ідіть звідси. Дайте мені хоч з думками зібратися. Ділові питання вирішуватимемо пізніше.
Коли ми з братом вийшли за двері, я запитав:
‒ Ти ж пожартував, правда?
‒ З чого б це? Я хочу справедливості. Якщо ти не наш, то не маєш права претендувати на сімейний бізнес.
Я розлютився:
‒ Я працюю в цьому бізнесі не менше, ніж ти.
‒ Не сперечаюся. Можеш залишитися керуючим менеджером. Я тобі платитиму гідну зарплату. Але власником ти не будеш.
Я ніяк не міг впоратися з сум’яттям у голові. Мама (чи тітка?) має рацію, треба зібратися з думками. Усе обміркувати.
‒ Гриша, я не можу повірити, такого не може бути. Тато завжди любив мене більше, ніж тебе.
‒ Він ставився до нас однаково. Просто зі мною був суворішим. Адже я старший.
‒ Знаєш що? Давай зробимо ДНК-тест. Це ж неможливо. Я на батька навіть більше, ніж ти, схожий.
Гришка посміхнувся:
‒ Хватаєшся за соломинку? А давай. Навіть прикольно.
Увечері я подзвонив мамі:
‒ Мамо… можна тебе так називати?
‒ Не кажи дурниць, Єгор. Чого ти хотів?
‒ У мене два питання. По-перше, ти не знаєш, хто мій справжній батько?
‒ Ні, дитинко. Кілька разів питала у Жені, але вона тільки й робила, що плакала.
‒ Шкода, ну що ж. А від тата щось залишилося, з чого можна витягнути ДНК? Гребінець, зубна щітка чи хустка?
– Навіщо тобі це?
‒ Хочемо з Гришкою тест зробити.
‒ Зовсім з глузду з’їхали? Ти що, мені не повірив? І листу теж?
‒ Зараз сам розумію, що це дурниця. Просто посперечалися з Гришкою.
‒ Господи, ну й діти в мене… Один розумніший за іншого… Зробіть тест, переконайтеся, що у вас різні батьки, ось і все. Навіщо вам татова зубна щітка?
Ви не повірите, яким був результат тесту. Мами у нас з Гришкою різні, хоча й родички. А от батько один! У нас один батько! Ми з братом навіть не наважилися сказати про це мамі. Навіщо? Іноді краще не знати всієї правди про близьких.
Бог тобі суддя, тату! Спи спокійно.
