– Владику, дивись яка краса! – Дарина захоплено відчинила вікно в новій квартирі. Свіжий весняний вітер увірвався в порожню кімнату, приносячи із собою запах квітучих яблунь.
– Нарешті своє житло! – Владислав обійняв дружину за плечі. – Три роки збирали, але воно того варте.
Молоде подружжя стояло біля панорамного вікна їхньої нової трикімнатної квартири на сьомому поверсі й не могло повірити своєму щастю. Стільки часу вони винаймали крихітну однокімнатну на околиці, відкладаючи кожну копійку на початковий внесок. І ось, нарешті, мрія здійснилася.
– Уявляєш, тут буде дитяча, – Дарина вказала на простору сонячну кімнату. – А там наша спальня. А у вітальні поставимо великий диван, щоб збиратися всією родиною.
– Так, рідна, – Владислав поцілував дружину в маківку. – Тепер заживемо по-людськи.
У двері подзвонили. На порозі стояла Ірина Вікторівна – мама Владислава, тримаючи в руках пакети з продуктами.
– Ну що, показуйте свої володіння! – Свекруха розпливлася в усмішці. – Я там пирогів напекла, відзначимо новосілля.
Дарина допомогла розібрати пакунки на кухні. Вони поки що обходилися складним столом і парою стільців – усі меблі було замовлено, але їх мали привезти тільки за тиждень.
– Яка простора кухня! – захоплено промовила Ірина Вікторівна, озираючись. – І вікна великі, світлі. Тут так зручно буде готувати.
– Так, ми тому цю квартиру і вибрали, – посміхнулася Дарина. – Планування дуже вдале.
– А ви молодці, гарний вибір! – свекруха погладила стільницю. – То коли я можу в ній оселитися?
Дарина завмерла з чашкою в руці:
– У сенсі… оселитися?
– Ну як у сенсі? – Ірина Вікторівна здивовано подивилася на невістку. – У вас тепер така велика квартира, місця багато. Мені одній у своїй двокімнатній нудно, та й допомогти вам хочеться. Будемо жити разом, я і готувати буду, і прибирати. Он скільки кімнат пустує!
– Мамо, – у кухню увійшов Владислав. – Ми поки що не планували з кимось ділити житло…
– Як це не планували? – Ірина Вікторівна насупилася. – Я ж мати твоя! Чи ти мене соромишся? Може, це Дарина проти? – Вона пильно подивилася на невістку.
– До чого тут Дарина? – Владислав став між матір’ю і дружиною. – Ми купили цю квартиру для нашої родини. Плануємо дітей. Нам потрібен особистий простір.
– А я що, буду заважати? – У голосі свекрухи з’явилися ображені нотки. – Навпаки, коли діти з’являться, я допоможу з ними сидіти. Ви ж на роботу ходите обидва. А так у вас буде безкоштовна няня.
– Дякую, звісно, – обережно почала Дарина. – Але ми впораємося самі…
– Ах ось як! – Ірина Вікторівна сплеснула руками. – Отже, допомога матері вам не потрібна! Я для тебе, Владику, все життя поклала, а тепер виявляється – заважаю!
– Мамо, ніхто такого не говорив, – спробував заспокоїти її син.
– Усе зрозуміло! – Свекруха демонстративно почала збирати свої речі. – Ця змія тебе проти матері налаштувала! А ти й радий старатися – маму рідну на вулиці кинути!
– Ірино Вікторівно, – не витримала Дарина. – Ви несправедливі. Ми просто хочемо жити самостійно.
– Самостійно? – Свекруха уїдливо усміхнулася. – А іпотеку хто платитиме? Самі?
– Звісно, самі, – твердо відповів Владислав. – Ми обидва добре заробляємо.
– Ну-ну, – Ірина Вікторівна похитала головою. – Подивимося, як ви впораєтеся. Тільки потім не звертайтеся до мене по допомогу! Вона схопила сумку і попрямувала до виходу:
– Я ж як краще хотіла! І вам допомога, і мені не самотньо. А ви… – Вона схлипнула. – Невдячні!
Грюкнули вхідні двері. У квартирі повисла важка тиша.
– Вибач, – тихо сказав Владислав, обіймаючи засмучену дружину. – Я не думав, що мама так відреагує.
– Нічого, – Дарина зітхнула. – Головне, що ми з тобою одне одного розуміємо.
– Вона заспокоїться, – Владислав спробував усміхнутися. – Просто їй потрібен час звикнути до думки, що я більше не маленький хлопчик.
Але обидва розуміли – це тільки початок. Ірина Вікторівна просто так не відступить. Вона знайде спосіб домогтися свого або зіпсувати їм життя в новій квартирі.
Увечері того ж дня телефон Владислава розривався від дзвінків. Дзвонили всі родичі – тітки, дядьки, двоюрідні сестри. Кожен вважав своїм обов’язком відчитати “невдячного сина” та “егоїстичну невістку”.
– Як ти міг так із матір’ю вчинити? – голосила тітка Люда. – Вона ж усе життя тобі віддала!
– А ця твоя… навіть чаю матері не запропонувала! – обурювалася двоюрідна сестра Катя.
Владислав терпляче пояснював кожному, що вони з Дариною мають право на особистий простір. Що люблять маму, але жити окремо – це нормально. Що готові допомагати їй, відвідувати, але не збираються ділити з нею квартиру.
Але родичі не хотіли слухати. Для них він залишився маленьким хлопчиком, який зобов’язаний у всьому слухатися маму.
– Знаєш, – сказала ввечері Дарина, – може, нам варто на деякий час припинити спілкування з твоїми родичами? Поки все не вляжеться.
– Напевно, ти маєш рацію, – втомлено погодився Владислав. – Тільки мамі я все одно дзвонитиму. Вона ж справді одна…
– Звісно, телефонуй, – Дарина обійняла чоловіка. – Вона твоя мама, і я це поважаю. Просто поясни їй, що ми її любимо, але жити разом не будемо. Ніколи.
Владислав кивнув, але в глибині душі розумів – це тільки початок довгої битви. Його мати просто так не здасться. А отже, їхнє сімейне щастя в новій квартирі під загрозою.
Наступного ранку Ірина Вікторівна приїхала як ні в чому не бувало, з великими сумками продуктів.
– Діточки мої, я вам сніданок привезла! – защебетала вона, проходячи на кухню. – І обід приготую, а то ви тут без меблів, без техніки… Як живете тільки!
Дарина напружилася, спостерігаючи, як свекруха господарює на їхній кухні. Ірина Вікторівна немов не пам’ятала вчорашнього скандалу.
– Владику, синку, – продовжувала щебетати свекруха, – я тут подумала… Може, мені поки що у вас пожити, поки ви не облаштуєтеся? Допоможу з ремонтом, із меблями. Усе-таки досвід у мене є.
– Мамо, ми ж учора обговорили… – почав було Владислав.
– Ой, та що вчора! – відмахнулася Ірина Вікторівна. – Учора всі на емоціях були. А сьогодні давайте спокійно поговоримо.
Вона дістала з сумки пиріжки і поставила чайник:
– Ось дивіться, логічно міркуючи: вам допомога потрібна, мені одній нудно. Я можу і готувати, і прибирати.
Дарина відчула, як усередині закипає роздратування. Свекруха говорила так, ніби їхня думка взагалі нічого не значила.
– Ірино Вікторівно, – твердо сказала вона. – Ми цінуємо вашу турботу, але жити разом не будемо. Це наше рішення.
– Дариночко, – свекруха присіла поруч із невісткою. – Ти просто не розумієш, як тобі пощастило! Багато дівчаток мріють про таку свекруху, як я. Я ж усе вмію, усього навчу. І борщ варити, і пироги пекти…
– Я вмію готувати, – відрізала Дарина. – І вести господарство теж умію.
– Ну що ти так агресивно? – сплеснула руками Ірина Вікторівна. – Я ж люблячи! Владику, скажи їй!
Владислав переводив розгублений погляд із матері на дружину:
– Мамо, Дарина права. Ми хочемо жити самостійно.
– От значить як? – У голосі Ірини Вікторівни з’явилися металеві нотки. – Дружина важливіша за матір стала? А хто тебе виростив? Хто ночей не спав, коли ти хворів?
– Мамо, перестань! – Владислав підвищив голос. – Ти прекрасно знаєш, що я тебе люблю. Але я доросла людина, у мене своя сім’я.
– Яка ж це сім’я? – гірко усміхнулася свекруха. – Де повага до старших? Де турбота про матір? У нашому роду завжди кілька поколінь разом жили! А ви що влаштували?
– Часи змінилися, – спокійно відповіла Дарина. – Зараз нормально жити окремо.
– Ах ось як! – Ірина Вікторівна різко встала. – Отже, я старомодна? Відстала? А ти в нас сучасна невістка – свекруху на поріг не пускаєш?
– Ніхто тебе не виганяє, – втомлено промовив Владислав. – Приходь в гості коли хочеш. Але жити будемо окремо.
– Усе ясно! – Свекруха демонстративно почала збирати свої сумки. – Це все вона тебе налаштувала! Мати рідну виганяє! А ти й радий старатися!
– Припиніть.- Дарина теж встала. – Досить звинувачувати всіх навколо. Це наше спільне рішення.
– Мовчи вже! – Ірина Вікторівна блиснула очима. – Змія! Сина в матері відібрала! Почекай, ще пошкодуєш…
– Мамо! – Владислав схопив матір за руку. – Не смій погрожувати моїй дружині!
– І ти проти матері? – Ірина Вікторівна картинно заломила руки. – Ну все, синку, ти сам обрав свій шлях. Не чекай від мене більше допомоги!
Вона вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що затремтіло скло. У тиші, що настала, було чутно, як вона ридає, спускаючись сходами.
– Господи, – простогнав Владислав, падаючи на стілець. – За що мені це все?
Дарина мовчки обійняла чоловіка за плечі. Вона розуміла – це ще не кінець. Свекруха так просто не відступить.
– Владику, – тихо сказала вона. – Нам потрібно бути сильними. Разом ми впораємося.
– Знаю, – він стиснув її руку. – Просто важко бачити маму такою… Вона ж реально страждає.
– Вона маніпулює, – м’яко заперечила Дарина. – Це не справжні страждання, а спосіб тиску на тебе.
Увечері зателефонувала тітка Люда:
– Владику, ти що твориш? Матір до інфаркту доведеш! Вона ж місця собі не знаходить, плаче цілими днями!
– Тітко Людо, – втомлено відповів Владислав. – Давайте ви не будете втручатися?
– Як це не втручатися? Ми сім’я! А ти матір рідну на вулицю виставляєш!
– Ніхто нікого не виставляє. Просто ми хочемо жити окремо.
– Егоїсти! – припечатала тітка і кинула слухавку.
Владислав стомлено потер вуха. За останній тиждень він отримав, напевно, сотню подібних дзвінків. Усі родичі вважали своїм обов’язком висловити, який він поганий син.
Дарина мовчки поставила перед чоловіком чашку гарячого чаю:
– Може, вимкнемо телефони на час?
– Ні, – похитав головою Владислав. – Так буде тільки гірше. Почнуть приходити особисто.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла заплакана Ірина Вікторівна.
– Можна увійти? – тихо запитала вона.
Дарина з чоловіком переглянулися і мовчки посторонилися, пропускаючи свекруху у квартиру.
– Я… – Ірина Вікторівна присіла на краєчок стільця. – Я хотіла вибачитися.
Це було настільки несподівано, що Дарина ледь не впустила чашку, яку тримала в руках.
– Розумієте, – продовжувала свекруха, смикаючи край хустки, – я вчора цілу ніч не спала, думала. І зрозуміла, що була неправа.
Вона підняла очі на сина:
– Владику, ти вже давно виріс. У тебе своя сім’я, своє життя. А я… я просто боюся залишитися одна.
– Мамо, – Владислав сів поруч із матір’ю. – Ми ж не відмовляємося від тебе. Просто хочемо жити окремо.
– Знаю, синку, – Ірина Вікторівна сумно посміхнулася. – Тепер знаю. Я вчора із сусідкою розмовляла, Марією Петрівною. У неї теж син одружений, живе окремо. Так вона каже – головне не заважати молодим, тоді вони самі будуть тягнутися.
Вона повернулася до Дарини:
– Вибач мені, дівчинко. Я ж не зі зла. Думала, як краще…
– Ірино Вікторівно, – Дарина присіла поруч. – Ми дуже цінуємо вашу турботу. Справді. Але нам важливо мати свій простір.
– Розумію, – кивнула свекруха. – Тепер розумію. Я більше не буду нав’язуватися.
– Ви не нав’язуєтеся, – м’яко заперечила Дарина. – Приходьте до нас у гості коли хочете. Ми будемо раді. Просто… без переїзду, добре?
– Добре, – Ірина Вікторівна вперше щиро посміхнулася. – Знаєте, але ж я справді перегнула палицю. Ви молоді, вам потрібно вчитися жити самостійно.
Вона дістала з сумки невеликий згорток:
– Ось, візьміть. Це іконка – оберіг для нового будинку. Нехай береже ваше вогнище.
– Дякую, мамо, – Владислав обійняв матір. – Ти не уявляєш, як я радий, що ти нас зрозуміла.
– Так, – зітхнула Ірина Вікторівна. – Довелося мені пережити справжню битву в голові. Усе життя вважала, що сім’я має жити разом, допомагати одне одному…
– Ми будемо допомагати, – запевнила її Дарина. – Просто по-іншому. Будемо частіше зустрічатися, разом проводити свята.
– А влітку допоможете мені з городом? – з надією запитала свекруха.
– Звичайно! – хором відповіли молоді.
– Ну ось і славно, – Ірина Вікторівна встала. – Піду я. Втомилася щось. Та й вам, напевно, треба удвох побути.
Біля дверей вона обернулася:
– Знаєте, але ж я тепер навіть рада, що ви мене не пустили жити з вами.
– Чому? – здивувалася Дарина.
– Бо інакше я б ніколи не зрозуміла, що мій син виріс. Усе намагалася б його контролювати, вчити життя… А так – нехай живе своїм розумом.
Вона обійняла невістку:
– Бережи його. Він у мене хороший.
– Я знаю, – усміхнулася Дарина.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Владислав притягнув дружину до себе:
– Не віриться, що все так добре закінчилося.
– А я вірила, – Дарина поцілувала чоловіка. – Твоя мама розумна жінка. Просто їй потрібен був час, щоб це зрозуміти.
Того вечора вони довго сиділи на підвіконні своєї нової квартири, пили чай і будували плани на майбутнє. А маленька іконка-оберіг від Ірини Вікторівни посіла почесне місце на полиці у вітальні – як символ миру і розуміння в їхній родині.
Через кілька місяців, коли Дарина дізналася, що чекаю дитину, першою, кому вони повідомили цю новину, була Ірина Вікторівна. І її щира радість за молодих стала найкращим підтвердженням того, що всі образи залишилися в минулому.
А ще через рік, гойдаючи на руках маленьку онуку, Ірина Вікторівна зізналася Дарині:
– Знаєш, але ж ти мала рацію тоді. Саме тому, що ми живемо окремо, я тепер можу просто насолоджуватися спілкуванням із вами, не думаючи про побутові проблеми.
Дарина мовчки обійняла свекруху. Іноді найскладніші рішення виявляються найправильнішими. Головне – мати сміливість їх прийняти і мудрість зрозуміти одне одного.
