У дев’ятнадцять років Ксенія була при надії. Дівчина аж ніяк не очікувала, що це станеться саме тоді, коли вона вперше в житті наважиться вступити у стосунки такого роду. Тому Ксенія не відразу усвідомила, що чекає на дитину. А коли зрозуміла, змінити ситуацію вже було неможливо.
Батьки не змогли змиритися з ганьбою дочки і вигнали її з дому.
Бабуся Ірина Петрівна виявилася мудрішою:
– Нічого, онучко, Бог дав дитину, дасть і на дитину. Ми впораємося.
Вона не докоряла Ксенії за те, що сталося, ніколи ні в чому не звинувачувала. Навпаки: ретельно піклувалася про здоров’я онуки, її харчування, стежила, щоб та регулярно бувала на свіжому повітрі.
Сина, який народився здоровеньким і в строк, Ксенія назвала Кирилом. На честь дідуся – чоловіка улюбленої бабусі.
Ірина Петрівна з появою правнука ніби помолодшала. Допомагала онучці у всьому. А коли малюк підріс, відпустила Ксенію на роботу.
– Не хвилюйся за нас, люба. Ми впораємося, – заспокоювала вона молоду маму, – наш Кирило– золота людина. Прямо як його дідусь. Тихий, спокійний і добре їсть. Працюй спокійно. Зайва копійка нам не завадить.
Минав час. Кирило ріс добрим і кмітливим хлопчиком. Мама й бабуся пишалися його успіхами в дитячому садку, а потім і в школі.
Часто вечорами сім’я любила посидіти разом, поговорити, послухати розповіді Ірини Петрівни про минуле, про її молодість.
Одного разу, коли бабуся згадала про своє дитинство, школу і перше кохання, Кирило запитав:
– Бабусю, а ти була красивою в молодості?
– Не знаю. Це як з боку подивитися.
– А фотографії у тебе є?
– Як же без них? Зараз покажу.
Ірина Петрівна пішла до своєї кімнати й принесла старий альбом, який до цього не показувала онукові.
– Ось дивися. Це я в десятому класі. А це – вже на заводі.
– Та ти ж красунею була! – вигукнув Кирило і здивовано поглянув на бабусю. – А це хто? – хлопчик вказав на чоловіка поруч із нею.
– Це твій дід – Кирило Іванович. Золота людина була.
– А це? – онук продовжував задавати питання.
– А це мій син, а твій дідусь – Сергій Кирилович.
– Син? А він давно пішов з життя? – запитав хлопчик.
– Чому ж пішов? – нахмурилася бабуся, – Він живий-здоровий.
– Щось я не зрозумів…
Ксенія, яка теж розглядала фотографії, яких давно не бачила, встала і вийшла з кімнати. Ну як вона могла пояснити підлітку, чому рідні дідусь і бабуся досі не пробачили свою дочку і жодного разу не прийшли до онука.
Ірина Петрівна не стала брехати Кирилу, який з дитинства довіряв їй у всьому.
Вона сказала просто:
– Знаєш, мій любий, у житті таке буває: найближчі й найрідніші люди раптом стають чужими. Колись я розповім тобі, чому мій син забув, що в нього є мати. Тільки, давай, не сьогодні. Так не хочеться псувати чудовий вечір.
– Та годі, бабусю. Не хочеш – не говори. Краще зізнайся: часто ходила на танці? Мабуть, жодного шкільного балу не пропустила? У такої красуні напевно була ціла купа шанувальників.
– А ось і ні, – лукаво відповіла бабуся, радіючи, що онук сам змінив неприємну тему. – Я жодного разу не була на шкільному балу. Мене просто ніхто не запрошував. Та й не до танців мені було.
Нас у матері було шестеро. Потрібно було допомагати. Та й батьки нас, дівчаток, виховували суворо. Тож про шкільний бал я могла тільки мріяти.
– Прямо як Попелюшка… – задумливо промовив Кирило і знову змінив тему розмови…
Батьки Ксенії з’явилися, коли Кирило вже навчався у випускному класі. Приїхали, так би мовити, подивитися на онука і наставити його на правильний шлях.
На той момент хлопець уже знав, що сталося між родичами напередодні його народження. Ірина Петрівна, як і обіцяла, розповіла йому про це: акуратно і тактовно. Нікого ні в чому не звинувачуючи, не намагаючись налаштувати онука проти рідні.
Висновки Кирило зробив сам. Не побіг знайомитися з дідом і бабусею, ні про що не запитав у матері. Просто став піклуватися про неї ще більше, розуміючи, що він – її єдина опора. Адже Ксенія так і не спробувала влаштувати своє особисте життя.
Тож, коли прийшли несподівані гості, ніхто не кинувся до них на шию. Запросили зайти. Приготували чай з бабусиними пиріжками.
– Ну, нам представитися чи ти скажеш синові, хто ми? – зневажливим тоном нарешті заговорив Сергій Кирилович.
– Я знаю, хто ви, – спокійно відповів Кирило замість збентеженої матері. – Ви батьки моєї мами. А ви, – хлопець кивнув у бік діда, – син моєї бабусі.
– Так. Тільки не бабусі, а прабабусі, – уточнила мати Ксенії. – Твоя єдина бабуся – це я.
– Ви щось плутаєте, шановна. У мене є тільки одна бабуся. Улюблена. І звати її Ірина Петрівна, – з деякою іронією промовив Кирило. – Погодьтеся, наявність спільної крові – це не показник. Правда, бабусю? – хлопець повернувся до Ірини Петрівни.
Бабуся не встигла відповісти, як Кирило продовжив:
– Гаразд, піду. У мене справи. А ви тут самі розбирайтеся, навіщо ці люди прийшли до нашого дому.
Кирило вийшов. У кімнаті запала важка пауза. Дорослі мовчали, не знаючи, про що говорити.
– Ходімо, – звернувся Сергій Кирилович до дружини, – даремно ми прийшли… І пізно. Я ж тебе попереджав.
– Почекай, синку, – зупинила його Ірина Петрівна, – у тебе чудовий онук. Він, звичайно, ображений, але ж у нього є на те причина. Ти доросла людина і повинен постаратися знову зав..вати довіру хлопчика. Зможеш – повернеш собі онука. Ну, а якщо ні – то й суду немає.
Чоловік нічого не відповів матері й пішов. Недосвідчена бабуся пішла за ним…
Останній навчальний рік закінчився. Кирило чудово склав усі іспити. Залишився останній важливий момент – випускний вечір.
Напередодні ввечері хлопець у друга одягнув новий костюм, купив шикарний букет і зателефонував до своєї квартири.
Ірина Петрівна побігла до дверей, відчинила їх і ахнула: перед нею стояв гарний, зовсім дорослий хлопець — її онук. Він зайшов, вручив бабусі квіти, а потім, несподівано, опустився на одне коліно і урочисто промовив:
– Моя дорога, улюблена бабуся, я пропоную тобі стати моєю супутницею на випускному вечорі. Будь ласка.
Спеціально для сайту Stories
