Дзвінок у двері, вимогливий, настирливий, розривав ранкову суботню тишу. Наказував Олені: «Вставай! Відкривай негайно».
— Та щоб вас…! — Олена вилізла з-під ковдри, намацала біля ліжка капці і побрела до передпокою.
По дорозі глянула на себе в дзеркало: жах. Бліда тінь з «воронячим гніздом» на голові. Ну і нехай. Вона нікого не кликала. Не дивлячись у вічко, відчинила двері.
— Оля?
Ось кого вона зовсім не очікувала побачити, так це падчерку. Занадто погано вони розлучилися три місяці тому.
— Пустиш? — Ольга прибрала палець з кнопки, подивилася на Олену якимось хворим поглядом.
Та відступила:
— Проходь…
***
Ольга сиділа за кухонним столом. Пізній листопадовий світанок тільки-но зароджувався.
— Не вмикай світло, — попросила Оля.
Олена послухалася. Щоб поставити чайник на плиту, мізерного сірого світла з вікна цілком вистачало. А більшого й не потрібно. «Не хоче, Ольга, щоб я бачила її такою… Втраченою? Розчавленою?» — думала Олена. Але з розпитуваннями не лізла. Розуміла: не до часу це. Захоче, сама розповість.
А вона обов’язково захоче, інакше б не прийшла до мачухи через три місяці після похорону батька. Після тих жахливих похоронів…
***
Ользі було двадцять два, коли її батько, Борис Валерійович, вирішив одружитися з Оленою. Доросла, самостійна дівчина. Вона дуже любила тата і, звичайно, бажала йому щастя. Тільки от Олені не довіряла. Ні, палиці в колеса не ставила, але ця недовіра висіла в повітрі, просочувалася крізь крижану ввічливість Ольги, проглядала в кожному її погляді.
Олені було незатишно, хоч вона і розуміла, що в Ольги є причини не довіряти жінкам.
— Ти вже не ображайся на неї, — просив Борис. — Сильно по Олі зрада матері вда рила. Мені і то легше було. Я дорослий. А Ольга підлітком тоді була і ніяк зрозуміти не могла, за що вона з нею так. Ну нехай закохалася, поїхала… Буває. Але чому всі зв’язки обірвала? Немов пуповину обрізала. Ні дзвінків, ні зустрічей…
Я і сам цього не розумів. Гаразд, мене вона розлюбила, але дочка тут при чому? Чіткої відповіді від колишньої я так і не отримав. Бурмотіла щось… Мовляв, так краще буде.
Оля вже не немовля: тринадцять років, як не як. А їй потрібно нове життя з нуля будувати. І немає для нас там місця.
Думаю, це її новий чоловік намовив. Не хотів жінку з причепом брати. Ось і переконав. Хоча як йому це вдалося? Не знаю. Вона ж начебто непоганою матір’ю була… Виходить, тільки видимість створювала.
Ну та Бог з нею. Пішла і пішла. Тільки ось Ольгу сильно поранила. Адже їй тоді дуже мама потрібна була поруч. Всі ці жіночі зміни… Ну ти розумієш. Я, звичайно, намагався як міг. Але, думаю, Олі все одно було незручно всі ці справи з батьком обговорювати.
Як могли, ми впоралися. Але ось одне з Олею так і залишилося на все життя. Не вірить вона жінкам з тих пір. Навіть подруг у неї немає. Так, приятельки… Мене опікує, береже від нових розчарувань, а заразом і від прихильностей.
Борис винувато розводив руками.
— Нічого, розберемося якось. Вона ж зі мною не свариться, просто тихо недолюблює. Може, і вдасться нам подружитися. Я, у всякому разі, спробую, — говорила Олена.
Але час минав, а дружби між ними так і не вийшло. Олена звикла до холодної ввічливості Ольги. Перестала робити спроби пробитися крізь кам’яну стіну, яку та збудувала між ними.
Через рік Ольга закохалася в Сергія. Переїхала до нього, почала думати про весілля. Борис же після від’їзду дочки немов нову молодість відчув. Здавалося, що у нього відкрилося друге дихання, немов він повернувся у свою далеку юність.
Він багато працював. Дарував Олені неймовірно красиві, дорогі букети, возив до моря, запрошував у ресторани. Немов намагався надолужити щось втрачене.
— Борис, ну що ти робиш? — протестувала вона. — Навіщо все це?
— Хочу кинути весь світ до ніг коханої жінки!
— Та не потрібен мені весь світ. Краще б ти працював поменше, та себе побільше беріг! А то залишиться твоя кохана жінка одна! — говорила Олена. — Ти вже не хлопчик, як-не-як.
— Не хлопчик, — посміхався Борис у сивіючі вуса. — Але й не старий! У мене життя після п’ятдесяти почалося! Чого людині ще бажати? Поруч молода кохана дружина. Дочка доросла, свою долю знайшла. Залишається тільки жити і радіти.
Олена була молодша за Бориса на десять років. І не вважала себе дуже вже молодою. Але, чорт забирай, як же їй було приємно! Турбувало тільки одне: незважаючи на всю браваду, здоров’я у Бориса було не дуже… Серце поколювало, тиск давав про себе знати. Ось Олена і переживала. І не вона одна.
— Олено, ти б тата поберегла, — говорила іноді Ольга. — Я турбуюся за нього.
Звичайно, чудово, що у нього відкрилося друге дихання. Тільки ось боюся я, якби воно не стало останнім.
— Та він нікого не слухає, — журилася Олена. — Сто разів просила його не працювати так багато. А він тільки сміється у відповідь. Повір, Оля, мені його здоров’я важливіше за всі ці моря і подарунки. Поговори з ним сама, може, достукаєшся.
***
Але й Олі не вдалося вгамувати батька.
— Та припиніть ви з мене старого робити! Я ще на твоєму весіллі погуляю, онуків побачу. Та може, ми ще братика чи сестричку тобі народимо! — відмахувався Борис.
І одну зі своїх обіцянок він виконав. Погуляв на весіллі дочки. Погано йому стало вночі, після одруження Ольги. Може, перехвилювався, а може, втомилося його серце від усіх цих, нехай і радісних, змін у житті.
Олена спала і навіть не чула, як він встав і вийшов на кухню. Там його, мабуть, і скрутило. Вранці вона знайшла Бориса на підлозі. Він лежав у теплому сонячному промені, і обличчя його було таким спокійним і умиротвореним… Немов зробив людина в цьому житті все, про що мріяв.
Скільки вона ридала, стоячи на колінах, уткнувшись в синю майку Бориса, Олена не пам’ятала. Вона взагалі мало що пам’ятала з того страшного дня. Як і з наступних. Щось говорила, чимось займалася. Швидка, дзвінок Ользі…
Та трималася, не плакала. Ніби застигла у своєму горі, як метелик у бурштині. Вона допомагала Олені з похоронами. Мовчала. Не співчувала сама, але й себе не дозволяла жаліти. І тільки, коли вони повернулися з цвинтаря в спорожнілу квартиру, зірвалася:
— Ти! Це ти винна! Якби він так не надривався на роботі, якби не обсипав тебе дурними подарунками, то жив би ще й жив!
Кожне слово ранило. Немов по оголеному серцю хльостали батогом. Але Олена мовчала. Їй не було що відповісти Ользі. Вона і сама вважала себе винною. Треба було наполягати, вимагати, зв’язати, стримати! Так будь-якими шляхами не дати Борису так багато працювати.
Але він здавався таким щасливим, коли дарував Олені черговий букет, так посміхався, лежачи з нею на пляжі біля моря…
Зрештою Сергій відвів ридаючу Ольгу, і Олена залишилася в квартирі одна…
***
Вона не ображалася на падчерку. Розуміла, що частка правди є в її злих, гірких словах. Жила день за днем, немов продиралася через сірий густий кисіль. Ні спогадів, ні думок. Вранці на роботу. Ввечері в самотнє холодне ліжко, щоб підскочити на дзвінок будильника і почати новий порожній день.
А у вихідні можна взагалі не вставати… Навіщо?
Гостей вона не чекає. Телефон зазвичай мовчить. Ольга не з’являється… Хоча її частка в батьківській квартирі є. Але їй поки що, напевно, не до цього. Нехай все йде як йде.
У Олени немає сил ні на що. Вже три страшні місяці немає.
І ось сьогодні система дала збій. У неї на кухні сидить падчерка. Ховається в ранкових тінях, мовчить.
Олена поставила перед Ольгою чашку з чаєм. «Ерл грей» без цукру. Вона запам’ятала, який Ольга п’є. На її думку — гидота. Пахне одеколоном якимось… Але Олі такий подобається.
Та ковтнула з чашки, підняла на Олену очі.
— Ти пам’ятаєш, який я люблю… — чи то здивувалася, чи то просто зазначила.
Олена кивнула.
— А я ось майже нічого про тебе не знаю… Що ти любиш, чим живеш, яка ти. Озлобилася, ось і не цікавилася. Знаєш, вибач мене. Батько з тобою щасливий був, нехай всього три роки, але щасливий! А я все повірити не могла, що так буває.
Олена мовчала, слухала, боялася злякати це тендітне одкровення.
— Я тому до тебе і прийшла, що він тобі вірив. Страшно мені, Олю… Сергій під машину потрапив. Переламався весь. Але лікарі хороші прогнози дають. А я ось ночами спати не можу. Змучилася вся. Начебто розумом розумію, що обійдеться. А серце тремтить, боїться. І поговорити ні з ким. Не маю подруг. З розуму мало не з’їхала, від тривоги. А потім про тебе згадала. Пробачиш?
— Нема за що пробачати, Оля, я ж все розумію. — Олена доторкнулася до руки Ольги, що лежала на скатертині. Акуратно, немов до пораненого птаха. Боячись налякати, нашкодити.
І сльози, які накопичувалися, отруювали, мучили, нарешті, прорвалися назовні. Закапали з очей Ольги на їхні руки, на білі ромашки, розсипані по скатертині.
Олена дивилася на Ольгу і думала: пора б їй перестати звинувачувати себе в тому, що Борис кохав її і жив так, як вважав за потрібне. Час повстати з попелу, щоб допомогти тій, яку він любив не менше — Ользі. Його доньці, яка так схожа на самого Бориса.
Вона пересіла до Олі ближче, обійняла, притиснула до себе і зашепотіла:
— Все буде добре. Лікарі не брешуть. Одужає твій Сергій. Він у тебе молодий, сильний… Ви ще онуків мені подаруєте. Ми ще порадіємо життю.
І Ольга заспокоїлася, затихла. Так вони і сиділи вдвох за кухонним столом, поки світанок набирав сили. З-за хмар навіть визирнуло сонечко — рідкісний гість у вічних листопадових сутінках.
Олена думала, що ось вона і знайшла причину жити далі. А Ольга тихо раділа тому, що чи не вперше в житті у неї, схоже, з’явився близький друг. Жінка… Удвох їм буде легше в цьому іноді жорстокому і несправедливому житті.
Спеціально для сайту Stories
