Холодним зимовим вечором Сашко йшов у бік сусідського будинку з досить дивною, але педагогічно правильною метою — підглядати за чужими сімейними стосунками.
Перед очима у нього все ще стояли сцени недавньої сварки, а в вухах лунав істеричний крик дружини: «Невдаха! Слабак! Боягуз! Ненавиджу!»
Ноги раз у раз провалювалися в свіжі пухкі замети, і Сашко періодично зупинявся, щоб витрусити холодний сніг з черевиків.
Вперше в житті йому було шкода, що сусіди живуть не за парканом, а майже в п’ятдесяти метрах від нього.
У голові спалахували не тільки слова дружини, але і його власні, від яких йому ставало нестерпно соромно:
«Неохайна! Психована! Ледаща! Задовбала!» — кричав Сашко у своїх спогадах.
Далі були сльози, битий посуд, примирення.
«Ти ж на п’ять років старший за мене! Магістратуру закінчував! Де твоя мудрість? Чому у всіх нормальні стосунки, а у нас з тобою все через одне місце?» — запитувала дружина, трясучи Сашка за комір.
А він не міг відповісти, бо в магістратурі вивчав лінгвістику, а жодна мова світу ще не навчилася описувати словами те, що відбувається між людьми, які десятиліттями варяться в казані під назвою сім’я.
«Тоді йди і з’ясовуй, як інші справляються! — вимагала дружина. — Я як на Оленку з Толиком не подивлюся — у них все прекрасно і гармонійно! Живуть і кохають одне одного, плекають, аж нудить від їхніх рожевих сопель! Я теж так хочу!» — виганяла вона з дому Сашка.
«Як же я з’ясую? Ніхто не стане мене посвячувати в свої сімейні секрети».
«А ти в вікно підглянь і законспектуй! І щоб повернувся з доповіддю і докладною інструкцією! Інакше…» — дружина спробувала зняти обручку, але нічого не вийшло — палець став набагато товстішим, ніж був до весілля.
Озброєний зошитом і олівцем, Сашко йшов через заметіль до чужих будинків. Там, під чужими вікнами, мало початися його нове сімейне життя. Або кримінальне — якщо його застукають за дивним заняттям.
Олена і Толик стояли посеред кухні і злобно витріщалися один на одного, при цьому важко дихаючи. У Олени було підірване самолюбство і поплив макіяж від сліз, що виступили.
У Толика був підірваний ніс, він теж злегка підтікав на підлогу і страшенно болів.
— Ну що, задоволений? — запитала Олена, дивлячись на чоловіка.
— Ні, а ти? — запитав Толик.
— І я незадоволена… — зізналася Олена і оглянула кухню.
Підлога була всіяна битим посудом і розчавленими помідорами, у сміттєвому відрі сумно гудів ноутбук, зі столу з перекинутої пачка все ще сипалися залишки солі — передвісника майбутньої сварки.
— Наступного разу не називай мої картини за номерами бездарною мазнею, — сказала Олена, потягнувшись за віником.
— А не треба було мій ноутбук чіпати, — ображено буркнув Толик.
— Та ти зі своїм ноутбуком зовсім про дружину забув! Все б тобі тільки в іграшки грати, а дружина не грається вже два тижні!
Віник полетів у Толика, але той встиг ухилитися.
— Та ти мене не розумієш! — знову почав кричати Толик.
— А ти мене не чуєш! — знову розплакалася Олена і сіла біля табурета на підлогу, розчавивши черговий помідор.
Весь цей час Сашко, що стояв під вікнами, старанно конспектував і робив замальовки того, що відбувалося. Особливо добре у нього вийшов розпухлий ніс Толика.
Сашко так захопився малюванням сусіда, що пропустив ту частину, де той виходить на вулицю.
— Сашко! А ти чого тут робиш в такий час?! — здивувався Толик. — За моєю дружиною підглядаєш? — нахмурився він, запихаючи собі в ніздрі кульки туалетного паперу.
— Ні. За вами обома, — щиро зізнався Сашко.
— Ти збоче нець, чи що?! — почав насуватися на нього Толик, розминаючи кулаки.
— Ні, на жаль… — приречено зітхнув сусід. — Мене Віра до вас відправила — з’ясувати, як ви досягли такого сімейного благополуччя і гармонії, — зізнався він, дивлячись на сумне обличчя Толика і паперові затички, що стирчали з його ніздрів.
— Ось воно що, — почухав бороду Толик і, витягнувши з неї шматок шкірки від помідора, задумливо на нього подивився. — Не повіриш, мене з таким самим завданням відправили до Макаренків.
Він дістав з кишені куртки аркуш паперу, кулькову ручку і продемонстрував їх товаришеві.
— Та ну? — засмучено здивувався Сашко. — То це у вас сварка була, а не рольові ігри?
— На жаль, — стиснув губи Толик. — Ну що, підемо подивимося на найзразковішу сім’ю селища? Все-таки держслужбовці, у них там кохання за статутом, все як годиться.
За хвилину ці двоє долали нові снігові дистанції, крокуючи назустріч складному, таємничому сімейному щастю.
Не встигли вони підійти до будинку Макаренків, як пролунав постріл, потім ще один. У вікнах часто блимало світло, чулася гучна лайка і собаче гавкання. Потім на другому поверсі розбилося вікно, з якого з’явилася лиса голова Валерія Макаренка.
Слідом за головою у вікно протиснувся і сам Валера. Пікірувавши, він приземлився прямо в кучугуру, поруч з якою знаходилися Сашко і Толик.
— Руки вгору! Стояти, боятися! — скомандував Валера з кучугури і підняв пістолет.
— Та це ми, сусіди! — злякано скрикнув Сашко, піднімаючи закляклі руки.
— А що ви тут робите? — вибравшись із снігового полону, запитав Макаренко, але в цей самий момент із шумом відчинилися вхідні двері і поліцейський дав команду:
— Лягай!
Пролунав новий постріл, а за ним пролунав крик підполковника Макаренко:
— Я тебе кохаю!
— Я тебе теж, люба! — відстрілюючись, повідомив про свої почуття Валера.
— Поки сімейному щастю не навчишся, додому краще не приходь! Я мамі подзвонила, вона вже готова приїхати!
— Я навчуся! Навчуся! — кричав з укриття Валера.
Двері зачинилися.
— Ми тут спостерігаємо за тим, як живуть зразкові сім’ї, — повідомив Толик, змінюючи кульки в носі.
— Ага, беремо приклад із зразка сімейного благополуччя, — підтвердив Сашко.
— Не туди ви прийшли, рідні, — зітхнув Валера і витер обличчя снігом. — Це ми на людях такі всі з себе правильні і чіткі, як у кримінальному кодексі, а насправді у нас все не так гладко…
— У кого ж нам тоді вчитися? — жалібно простогнав Сашко, розуміючи, що його сімейне щастя стрімко летить на дно, де вже зібралися ті, хто повинен був надати допомогу.
— До Льва Михайловича треба йти. Він чоловік грамотний, життя прожив. Троє дітей і п’ятеро онуків свідчать про безмежну любов і непідробну взаємоповагу між подружжям.
Там у них вдома стільки затишку, що хоч на хліб намазуй. Дружина каже, що поки наша сім’я не досягне такого рівня, ми з нею — різні відомства з різним рівнем допуску.
Чоловіки рушили в бік найвіддаленішого будинку в селищі, де зберігав і примножував своє сімейне щастя старий агроном Лев Михайлович.
***
— Хто там о такій годині шастає? — запитала дружина Льва Михайловича, відкриваючи двері. У тьмяному світлі передпокою перед нею постали Макаренко і ще двоє якихось несподіваних гостей, яких жінка не могла розгледіти в темряві.
— Валера, це ти? — мружилася жінка. — Ось Любка, гадина, вже поліцію підсилає. Не брала я її лійку, скільки можна говорити! — лаялася жінка, піднімаючи руки.
— Та ми тут не з цього приводу, — сказав Валера, а сам записав про лійку в блокнот. — Ольга Іванівна, ваш чоловік вдома? Хочемо пізнати таємниці сімейного благополуччя. Зігрітися, так би мовити, біля вашого сімейного вогнища і донести його тепло до наших будинків.
— Боже мій, ви не за адресою, — сердито махнула рукою жінка. — Ми з Львом Михайловичем розучилися кохати. Він уже не пам’ятає, як це за дівчиною залицятися, а я не пам’ятаю, як там кокетують. Останнього разу думала, що фліртую з ним, а виявилося, що просто тиск вимірюю.
Випили по таблетці, я йому спину маззю намазала, і спати лягли в різних кімнатах, бо обоє хропемо. Ось і все кохання. До Михайличенків вам треба, ось де почуття квітнуть і життя ключем б’є.
Я як Віру з Сашком бачу — вічно під ручку, хоч і не студенти давно. Коротше, я Льва до них відправила, щоб він там трохи згадав, як треба правильно жити.
— А давно він пішов? — вийшов на світло Сашко.
— Ой, а ти що тут робиш? — здивувалася жінка. — Ти ж мого недотепу повинен навчати! Він уже три години як до вас пішов! — схвильовано кричала Ольга Іванівна, натягуючи куртку. — Сподіваюся, ще не закляк.
Вона вибігла на вулицю і вже протоптаною сусідами стежкою побігла до будинку Сашка.
Льва Михайловича знайшли на кухні у Віри. Він сидів на стільці, опустивши ноги в таз з гарячою водою, і мовчки попивав чай.
— Я його під вікнами знайшла, в кучугурі, — розповідала Віра. — У нього вії від холоду злиплися, кричав, що боїться більше ніколи не побачити дружину. Мені ваші дружини дзвонили, шукають вас по всьому селищу, — звернулася Віра до Толика і Валери.
— А ти чого? — подивилася вона суворо на чоловіка. — З’ясував, звідки у людей стільки щастя і чому вони живуть краще за нас?
— Ні, — закрутив головою Сашко, дивлячись на сусідів. — Всі дороги ведуть до нас. Виявляється, ми з тобою найщасливіші, — винувато подивився він на дружину і, підійшовши, обійняв за плечі.
Тут до всіх інших теж дійшло, що дороги щастя також ведуть і до їхніх будинків.
Випивши на доріжку гарячого чаю, сусіди побрели додому — розповідати дружинам про те, чого навчилися, підглядаючи за іншими. Ользі Іванівні та Льву Михайловичу довелося залишитися в гостях до ранку, оскільки погода була зовсім нельотна, а їм не можна було ризикувати одне одним, щоб і їхня дорога залишалася не заметеною якомога довше.
Спеціально для сайту Stories
