Все життя я віддала чужим дітям. Починаючи від випуску з університету і до самої пенсії, працювала в школі, вчила дітей. Багато хто з моїх учнів досягли великих успіхів в житті. З почуттям виконаного обов’язку я пішла на пенсію.
Замість відпочинку на мене звалилася сім’я мого сина. Чомусь вони вирішили, що я їм буду замість няньки, гувернантки та кухаря. Саме цим я й займалася – готувала, прибирала, онука доглядала. Все на мені трималося.
Син працював допізна, а невістка постійно то на фітнес, то на танці після роботи бігла. Няньку наймати не хотіли, мовляв, краще нехай гроші у сім’ї залишаються. Як мені знадобляться — так зможу взяти, а доглянути малюка не повинно бути тягарем рідній бабусі…
А онука я й справді дуже люблю. З його появи моя душа тільки раділа. Ось до четвертого класу й не випускала з поля зору. І до школи водила, і зі школи забирала. Годувала, допомагала уроки вчити. Загалом весь мій час тільки онуком й був зайнятий.
А якось одного дня я прокинулася, озирнулася довкола і зрозуміла, що не моє це все. Час і честь знати. Був сонячний суботній день. Онук побіг грати з хлопцями у футбол, син з невісткою пішли в кіно, а мені знову чекала метушня з пранням, готуванням та миттям підлог.
Мені сумно від того стало. Вирішила з’їхати. Зібрала речі, дочекалася, доки діти повернуться, все пояснила та пішла. Син вмовляв залишитися, але я твердо вирішила, що настав час щось міняти.
Звикли вони, що все готове до їхнього приходу. Розумію, сама дозволила звикнути… Але настав час і для себе пожити. Чи не треба було ж все-таки кидати сина і онука?
