– Галюню, привіт! Я тут…
– Ой, мамо. Вчора цілий день тобі дзвонила. Та хіба до вас додзвонитися! Я вся знервувалася.
– Так я ж вчора картоплю копала в полі. Там який зв’язок. А прийшла, помилася, та й впала, так виснажилася.
– Кажу тобі, кажу! Мамо, ну, яка в твоєму віці картопля?!
– Так я трохи, Галюню, цього року… Нормально. Я потроху щодня. Та й Семенченки ж під рукою. Якщо не впораюся, допоможуть.
– Мамо, я ж дзвонила вчора. Я привезу Лерку до тебе. Завтра виїжджаємо.
– Що, все-таки вирішили? Мабуть, справи погані, так?
– Ох, не питай! Приїду – розповім. Але треба її відірвати від цієї компанії. І психолог радить змінити обстановку. А сама знаєш – Валя працює, їй зараз зовсім нікуди не вирватися. Та й мені. Я пару днів у тебе побуду тільки.
– А Леру надовго залишите?
– Подивимося. Хоч би тижні два протрималася. Ниє – не хоче. Але ми їй умову поставили. Або-або…
– Везіть, Галюню. Везіть…
Правнучку Галя привезла ввечері.
– Привіт, бабусю. Я до тебе в колгосп приїхала відпочивати й виправлятися! – зайшла в дім Лера й холодно обійняла прабабусю. – Сумку куди?
Колюча, конфліктна, з поголеними скронями й зухвалим характером Лера оглядала своє нове житло.
Галина закотила очі, обійняла матір.
– А куди хочеш. Спати будеш он там, у спальні за шторкою.
– О-о, за шторкою – це ізі.
Що сказала правнучка, Катерина не зрозуміла, але перепитувати не стала. Вже метушилася з накриванням столу.
– А що у вас, інтернет не ловить чи що? – Лера колупала виделкою розсипчасту картоплю, уткнувшись у телефон.
– Та який тут інтернет, Лерочко! Тут зв’язок ловить тільки он на дереві, та на горі. Туди ходжу вам дзвонити. Ні, дехто щось робить. Антени ставлять різні, ну а мені-то навіщо?
– Що ж я тут робитиму? Як я без інтернету?
Галюня напружилася, відчувалося, що будь-яка така розмова з онукою була для неї важкою.
– Ми домовлялися, Лера! Ти обіцяла! – суворим тоном промовляла бабуся.
– Та годі, навіть запитати не можна! – вона явно не очікувала відсутності зв’язку. – Бабусю, а чим же ви тут займаєтеся, без зв’язку?
– Так чим… Зараз ось картоплю копаю потихеньку. Помідори підгортала. Візьмеш? – запитувала Галя.
– Подивимося, мамо.
– Ага. Колгосп «Фітнес» відправив мене на збір картоплі! – Лера ніяк не могла заспокоїтися через відсутність інтернету, водила телефоном по кутах.
Катерина посміхнулася жарту, а Галина розсердилася.
– Не груби, Валерія! Тобі треба змінити діяльність, змінити спілкування, відпочити від твоїх друзяк. Ось і відпочинь тут.
– Гаразд, нагадай, бабусю, як тут у тебе помитися, я йду відпочити. Втомилася.
– Та ось же – я нагріла. Бери он відерце, набирай, та й у лазню. Топлю по суботах. Ну, можна й сьогодні. Тільки воду все одно туди носити гарячу.
– Ось, блін… я вже й забула, що у тебе тут – такі зручності.
І тут Галина підскочила, схопила відро.
– Давай, я зараз допоможу. Рушник бери, а я воду принесу. Білизну не забудь. А ліжко, мамо, застелене?
– Білизна лежить, тільки одягнути, – відповіла Катерина.
– Ось поки вона купається, я й застелю. Ходімо, Лера.
І почалася метушня. Галина бігала туди-сюди, носячи онучці шампуні, гелі, одяг. Вона застелила ліжко онучці й принесла чаю з малиною.
Катерина прибирала зі столу і дивувалася. Дівчині чотирнадцять років, а метушні навколо неї, як навколо трирічної.
А коли Лера вляглася, вони, нарешті, поговорили.
Підлітковий кризовий період Лери вже позначився на всій родині. Почалися сварки між її батьками — Валентиною, дочкою Галини, та її чоловіком; виник конфлікт між зятем і тещею; Леру вже направили до психологів.
Проблеми в школі перейшли межу. Останнім часом вони вляглися, але зараз, при переході до дев’ятого класу, класний керівник вже натякала на спеціальний інтернат для важких підлітків.
Лера була агресивною, у неї часто змінювався настрій, пригніченість змінювалася спалахами люті, а лють – депресією.
І компанія… Подружка з неблагополучної сім’ї, старша за неї, яка взагалі без діла тинялася, Вона тягнула Леру на вечірки, а та поверталася з запахом міцного.
– А ви з нею відверто розмовляли? – не розуміла Катерина проблеми, про яку раніше й не чули.
– Та багато разів. Але як відверто – вона закрита, наче в коконі. Неможливо достукатися. Я говорю-говорю, потім починаю кричати. Терпіння вже немає.
Через пару днів Галина поїхала.
Лера вранці прокинулася від гудіння мух за стіною.
Бабусі не було. Лера заглянула в холодильник. Ніякого звичного йогурту. Електрочайника теж немає, і вона поставила залізний чайник з великими маками на електроплитку.
Лера звикла, що сніданок на неї завжди чекав.
І ось вперше його не було, і ніхто не стояв над душею, не дзвонив – не питав. Вона вийшла у двір. Муська потягувалася на ґанку, демонструючи свій величезний живіт. Назустріч Лері відразу прибіг дворовий пес Трой.
– Трой, а бабуся де? Покажеш?
І Трой підбіг до хвіртки, озираючись.
– Та зачекай ти, я ж у піжамі.
Лера, так і не допивши чаю, переодяглася і попрямувала за Троєм. Трой вів її за село. Як тільки Лера зайшла за ріг крайнього будинку, так і побачила бабусю. Вона була в полі.
Худенька, у довгій сірій спідниці, вона збирала картоплю. Вона була тут не одна. З іншого боку поля ще кілька людей.
Лера підійшла ближче й роздивилася – у полі працювали діти, наймолодшому було років шість.
– Ти чого, бабусю, з самого ранку в полі… Ох, скільки тут тобі ще копати! А я встала, думаю – що б такого поїсти?
Бабуся насилу розігнулася, побачила онуку. Та в джинсових шортах, яскравій кепці та білих кросівках оглядала поле, довгі ряди ще не викопаної картоплі.
– Ось так, картоплі накопаємо, та й поїмо її. Хочеш – запечемо, хочеш – посмажимо. Та й булочки там є.
– А там що, діти копають? – Лера махнула рукою на той бік поля, де гуртом метушилися діти.
– Так, це Семенченки. Багатодітна сім’я, п’ятеро їх, дітей. Оля, старша, приблизно твого віку, та й Коля такий, рік у них різниці. Батьки сьогодні на роботі, а вони – на картоплі.
– Ось це жах. Ну і життя у ваших бідних сільських діточок, – Лера ще трохи постояла, подивилася на бабусю, і все ж запропонувала: – А давай я допоможу…
– Давай, якщо не жартуєш… Ось рукавички тримай, а то манікюр свій зіпсуєш.
– Нудно у вас тут. По телевізору – п’ять каналів, інтернету – немає. І як тут у вас молодь живе? – вона поглянула на дітей.
– Як живе… А ти знаєш, який вони пліт збудували на річці? Зробили вітрило, по річці плавають. І все світиться різними вогнями. Ох! Краса, я раз бачила. Гірлянда, прямо по річці пливе. А ще купаються, по гриби ходять, на велосипедах і мотоциклах ганяють, вечорами багаття палять і співають.
– Ага, і картоплю копають.
– Ну, так. Як без цього? І худобу годують. А хто корів тримає — і доїть, і пасе. До речі, ти там курям не дала?
– Ні-і, а треба було?
– Так , поки не стало спекотно, я сюди побігла, ще було темно, кури спали. Ну що ж, переживуть вони.
– А ти, бабусю, ось так усе життя прожила? Кури, картопля…
– Так. Кури, картопля, корову ще тримали, дітей ростили, онуків няньчили – маму твою. А ще весілля гуляли і свята, працювали і світанки зустрічали…
– Світанки?
– А як же. А ти хоч раз світанок зустрічала?
– Ні. А навіщо?
– Ну як? Життя прожити і світанку не побачити? Адже як ми з дідом. Вставали раненько, виходили у двір, а сонце сходить і освітлює наші обличчя. І мені стає так добре. Бачу – і йому теж. Теплішає на душі, і сонце наповнює нас силами. Сонце яскравіше, і сил все більше, для нового дня. А ти спробуй сама, тоді й зрозумієш.
Поки розмовляли й рухалися по ряду, наздогнали компанію дітей.
– Вітаю, тітонько Катю! Доброго ранку…, – вигукнула дівчинка в закатаних штанях , хустці та чорній футболці з чоловічого плеча.
– Вітаю. Мама на роботі, Олю?
– Ага, у неї сьогодні загін ремонтуватимуть, приїде бригада.
– Зрозуміло. А до мене ось правнучка приїхала. Лерою звати.
Оля привітно помахала рукою, Лера відповіла.
– Ходімо купатися після картоплі з нами.
– Можна…
– Давай, тільки я дітей нагодую всіх, і Генка за тобою прибіжить.
– Бабусю, можна? – вже потихеньку запитала вона Катерину.
– Та чому ж не можна? Ти вже доросла, сама вирішуй, що тут робитимеш.
Лера швидко втомилася від картоплі. Катерина її не тримала, але, дивлячись на дітей, які продовжували копати, Лера теж не йшла.
– Іди, постав картоплю варити, та курей нагодуй, – вже відправляла її Катерина.
– Як це? Я не зварю, я не вмію…
– Гаразд, для початку разом зваримо. А зараз давай картоплю в візок завантажуй.
Бабуся Катерина дуже втомилася. Картоплю в сараї розвантажили, і вона лягла в хаті на диван.
– Леро, я зовсім не можу. Там мішок… йди дай курям, одного ковша вистачить. А ще травички їм порви. А потім покажу тобі, як картоплю чистити.
– Бабусю, я не можу, я теж втомилася…, – Лера розвалилася в кріслі.
– Ось і я… Значить, без обіду поки що. А як же ти? Купатися голодною погано.
– Ну давай, зроблю. Кажи – як…
Таке відчуття, що правнучка чистила картоплю вперше. Половина картоплини опинялася у сміттєвому відрі, але Катерина була терплячою. Нехай так, але зате сама зварить.
Коли прибіг десятирічний Генка, Лера виявилася не готова. Сукня пом’ята, праска доісторична, але Катерина лежала на дивані, тримаючись за спину. Довелося онучці все робити самій.
А ось як тільки Лера втекла, Катерина встала, ввімкнула радіо і взялася за справи.
Вона, справді, була стара. Від роботи в полі втомлювалася і давно збиралася більше не займатися картоплею. У грудях часом щось колюче, стискалося. Але наставала весна і щоразу Катерина думала, що ось – ще рік.
Але зараз вона спеціально не вставала з дивана.Поки Галина була тут, поки крутилася навколо Лери, та й справді нудьгувала. Скаржилася. Їй не було чим зайнятися, а тепер дівчина оживилася.
Хороша дівчинка. Ні, зовсім не зіпсована, якою її уявляли родичі. Начебто вона грала там у них у місті свою роль — важкого підлітка, а тут зняла з себе цю шкуру і залишилася такою оголеною, невмілою і розгубленою.
Якби Галина дізналася зараз, що діти самі на річці, ой, як би вона сварила матір. Але цей вічний нагляд і викликав бунт, ця несамостійність і породила повну безвідповідальність за свої справи та вчинки.
Правнучка повернулася з червоним носом і впала на табурет.
– Бабусю, так добре. Ми накупалися! Колька так пірнає! Як професіонал. Бабусю, а у Ольги купальник – жах. Я їй свій синій подарую, вона від захвату впаде. У мене їх все одно штук п’ять.
– Звичайно, подаруй. Вона зрадіє. А я м’ясо потушила, будеш?
– Ще й як! Жерти хочеться!
– Жеруть собаки і свині, а ти ж людина … Краще їж … А ось Трою кістку віднеси, нехай жере.
А ввечері їй обіцяли велике багаття за селом.
– Бабусю, вони такі пісні співають. Я й не чула таких. Коля на гітарі добре грає.
– Так, він же в музичну школу в інше село їздив. Так. І в школу туди. І Ольга там вчилася.
– А у вас тут музична школа є?
– Є, ну, як школа. Педагоги прямо вдома навчають або в простій школі. Але навчають добре.
– Супер…, – підсумувала Лера, – А я так і не закінчила. Мама відправила мене на фортепіано, але мені було ліньки. Там стільки вчити…
А наступного дня бабуся Катя вчила їх з Ольгою готувати особливий грибний суп. «По-старому» – назвали його дівчата.
Наварили стільки, що потім всією зграєю три дні їли у дворі за столом у Катерини.
Малеча не відходила від кошика з кошенятами, що народилися у кішки Муськи.
– Бабусю, а народжувати важко, так? – вони сиділи ввечері на дивані, пили чай з медом.
– Нелегко. Твоя мама не розповідала, як тебе народжувала?
– Ні.
– Ну, слухай, я розповім, як Галю народила.
Федір мій тоді залишився за голову колгоспу, днем і вночі на роботі. А я що… Молода ще. Мені ж вісімнадцяти ще не було.
Я ввечері в сарай пішла за чимось, та там і прихватило. На сіно сіла і сиджу. Раз покрутилася, два. Думаю – пройде. Тільки потім вже зрозуміла, що почалося. Думаю – ой! А повитуха тоді жила в Лисогірці. Думаю, куди йти? До неї, чи до Федора, в управління.
А адже тоді соромилися навіть цих пол.гів. Думаю, як я до нього піду, та й попрямувала до Лисогірки. А на краю села, як я на коліна впала від болю, мене дядько Боря побачив, їхав на возі з сином. Підхопив, на віз посадив і до Лисогірки погнав.
– Терпи, тримайся.
А в мене вже й терпіння немає, а мовчу, тримаю в собі той крик. Тільки стогну. Адже соромно.
А його хлопчик побіг до управління.
І тут, уяви собі, бачу – мій Федір, як принц, на коні верхи нас наздоганяє. А я вже й світла білого не бачу. Ось так і їхали, він наді мною скаче, а я стогну, а сама посміхаюся йому. Так і приїхали – я на возі, а мій Федір поруч, на коні.
Я народила в сенях у повитухи, вже потім перейшла на ліжко. Загалом, не терпілося твоїй бабусі з’явитися на світ.
А нам з тобою до діда сходити треба. Він тебе дуже любив. Розповіси йому, як живеш…
І здавалося бабі Каті, що ніхто й ніколи не розповідав правнучці такого, вона з цікавістю слухала її. Всі не про те з дітьми говорять, всі думають — ну, діти ж. А вони дорослішають, їм життя пізнавати, ох, як треба.
Картоплю викопали всю до кінця. Діти Семенченків допомогли докопати й їм. Колька вже не зводив очей з Лери, а Лера посміхалася йому. І одного разу він покликав її зустрічати світанок.
– Леро, ти курям уже дала?
– Так, бабусю. І Троя нагодувала, і Муську з кошенятами. А давай я підлогу помию, адже субота. Ольга он теж прибирає.
Галині та Валентині дзвонили, звітували.
– Ну, як ви там? Втомилася, мамо? Приїду забирати на днях, – Галина збиралася.
– Та яка там втома. Навпаки, Лера мені допомагає, готує, в будинку прибирає. А як вони з дітьми двір прибрали, перестановку мені тут зробили. Тепер у мене прямо, як на дачі.
– Це з Семенчинками що, чи?
– З ними.
– Ну так, нехай ще трохи погостює?
– Звичайно, залиште її тут взагалі до школи. Вже небагато залишилося.
– Ти там, мамо, за нею наглядай.
– А ми обидві одна за одною наглядаємо. Я – за нею, а вона – за мною.
Так і сталося. Лера не могла підвести прабабусю. За ці дні вона дуже прив’язалася до неї. Вона не хотіла засмучувати свою маленьку, трохи згорблену, але, як і раніше, таку сильну й мудру жінку.
Вона відчувала її беззахисність і якусь наївність, віру у все хороше. Хотілося захистити її, подолати все заради неї.
– Бабусю, а ти думала про сме.ть? – вони сиділи біля місця спочину діда Федора.
– Думала, як не думати.
– Тобі страшно?
– Трохи. Але я весь час думаю, що там мене зустріне Федір верхи на коні, як тоді – в молодості. І ми там обов’язково будемо молодими, а не такими немічними, як зараз. Так подумаю – і легше.
І Лера побачила в погляді бабусі справжню романтику.
– Так, так і думай, він зустріне! Обов’язково зустріне.
– А ти ось що, Леро. Я піду потихеньку туди, а ти поговори з дідом. І не поспішай. Розкажи йому про своє життя, про те, про що з живими іноді й не поговориш, про труднощі й радості розкажи. Хочеш – і про плани.
Бабуся Катерина попрямувала до мо.ил рідних, озираючись на правнучку.
І Лера зараз, дивлячись на фото, чомусь так добре згадала дідів погляд. Той, що був тільки у діда. У ньому й біль, і туга, і водночас готовність пожартувати, підтримати. У погляді діда було стільки мудрості, ніби він наперед бачив усі її труднощі й уже тоді переживав за неї.
А труднощі в Лери були. І вона раптом плутано, але дуже докладно почала йому розповідати, скаржитися на життя і на себе.
А Катерина спостерігала, як правнучка сидить на лавці біля мог.ли її чоловіка, щось говорить і витирає кулаком очі. Ось і добре. Це добре. Серце наповнюється добром, а все погане відходить.
Кожен з нас так потребує відвертості, тепла і справжньої безумовної любові. А любов – вона від серця до серця.
