24 я прокинулася як і більшість українців від телефонного дзвінка. “Мамо, почалася війна”. Це було як сюр, як поганий жарт.
Але уже о 9 ранку мене викликали на роботу. Я працююю в Ірпені інститут серця. Там знаходиться дуже багато пацієнтів які після операції.
Саме важче було діставатися на роботу, адже громадський транспорт в Гостомелі вже не ходив. Тож я йшла пішки. Уявляєте собі, люди, які дікують серце, серце…
Я не кажу про те, що їм не можна хвилюватися. Хвилюватися не можна було нам,персоналу, лікарям, аби не наводити паніку, аби не лякати їх ше більше.
Ми якось дуже організовано закупили все що треба і попрямували до підвалу.
Уже з новин ми дізналися про висаджений десант і вуличні бої. Я, як зараз пам’ятаю. Один з пацієнтів мене питає, коли я лишилася на нічну зміну з людьми: “Анатоліївна, що це було?” – “Це наші. Спіть”…
Та я розуміла що то далеко не наші, що я скажу їм, людям? Додому 9 км, я йшла до Гостомеля пішки. Там мої коти лишилися. Місто наче вимерло, ні машин, ні людей. Тиша, дуже страшна тиша.
Я ледь не потрапила під снаряд, густий чорний дим пам’ятаю, а за мить все палало.
Мені сусіди повідомили, що кодове слово “паляниця”. Я дуже просила, аби мене з котами забрали з собою, якщо хто виїздитиме, але більшість виїхали таємно.
Потім вимкнули світло і воду. Як зарядити телефон. Не для розваги, щоб знати що відбувається, щоб бути на зв’язку з пацієнтами і роботою, з рідними.
Обстріли щоденно ставали все сильнішими, все ближче до нашого дому. Я мала їхати з сусідкою, але снаряд потрапив в ї авто. Нас це врятувало.
Бо інші, хто поїхав, тепер замля їм пухом, вони загинули під обстрілами. Потім снаряди і в газову трубу втрапили, ми вже не могли ні їсти готувати, ні грітися.
Жили з сусідкою в підвалі на поролоні. Ми навіть свічки економили. Позбирали їду в кого яка була. Ділилися.
Вціліла літня кухня, яка була в людей навпроти, їх приватний будинок розгромили. Відро стояло в дальному кутку. Навіть мої коти сиділи мовчки. Мої коти, які все життя любили шкодити та розважатися.
Коли увімкнути світло, то ми прочитали, наче ЗСУ відіграли від аеропорту окупантів. Та за кілька годин почалися такі авіаудари, що кров в жилах стигла.
Загарбники прийшли до нашого підвалу і сказали взяти телефони, та вийти. Телефони всі перестріляли. Чоловіків навіть перевіряли, аби нічого не приховали, зброї якої.
Наш сусід спитав навіщо вони тут. Сказав, що на них чекає загибель. Прохав, аби ті йшли. До мене черга не дійшла, і я одна з телефоном лишилася.
Олексія прив’язали до БМП і лишили, думали застрелять, а ввечері ще й до підвалу потягли. А в нього дружина при надії. Мародерили страшно.
Коли вони розташувалися на 2 і 3 поверсі, то палили багаття прямо в квартирах. Їжа кінчається, страшно, їх все більше, зв’язку немає.
Вони обурювалися, буцім-то якщо буде зелений коридор, якщо ми підемо, то ким вони будуть прикривати свої дупи?
Мої діти сказали коли і куди треба йти, всі боялися і вважали що в підвалі безпечно, солдати казали, що ніякої евакуації немає. Я вирішила йти сама. Та з нашого підвалу за мною вийшли всі.
Поки вони десь поспішно поїхали і покидали свої речі, ми пішли, зробили білий прапор і пішли, тихо, дуже тихо. До нас приєднувалися багато людей.
На руках і тварин несли, і людей. На мосту на нас направили зброю, ми мали вертатися пішки 7 км. Коли ми дійшли до будинку, вже 7 автобусів були заповнені людьми щоб евакуюватися.
Люди йшли пішки за автобусами. Ми пішки дійшли до Бучі в безпечне місце. О 5 ранку знову постріли.
Куди ховатися? Постріляли хв 40. Волонтери напоїли гас чаєм і сказали чекати. Мала бути евакуація.
Доречі їхали ми кілька годин, постійно стріляли, перевіряли документи та нас. Ми врятувалися, я обняла дітей. Я жива. Україна житиме.
