— Знову нові речі?
Едуард кивнув на об’ємний картонний пакет, який Регіна поставила біля порога. Він стояв у передпокої в домашніх шортах і з явним роздратуванням розглядав покупку дружини.
— Зимові чоботи, — Регіна зняла куртку й повісила її на гачок. — Старі зовсім розклеїлися. Ходити ні в чому.
— Могла б віднести їх у ремонт. Ми ж перейшли на режим суворої економії, сама знаєш. На квартиру збираємо.
Регіна притулилася до дверного косяка.
Історія зі спільним бюджетом і «суворою економією» тягнулася вже три роки. Одружившись, вони домовилися скидатися на майбутню простору двокімнатну квартиру. Регіна тоді зробила головну помилку у своєму житті: зняла з рахунку значну суму, яку накопичувала п’ять років до шлюбу, і поклала готівку в бляшану коробку з-під печива.
Цю коробку сховали на верхній полиці в спальні. Угода була непорушною: туди йдуть залишки з обох зарплат. Тільки от заробляли вони по-різному, а витрачали й того цікавіше.
— Мої чоботи коштують менше, ніж ті преміальні шини, які ти тиждень тому поставив на свою «ластівку», — парирувала Регіна. — Чи, може, на машину економія не поширюється?
— Машина — це святе, — відрізав Едуард. — Я чоловік, я мушу їздити на нормальних колесах. Безпека сім’ї! А тобі аби по торгових центрах бігати.
— Безпека сім’ї? — Регіна посміхнулася. — Ми на цій машині їздимо лише до твоєї мами на дачу. Два рази на місяць. Зате макарони за акцією ми їмо щодня.
— Не перебільшуй, — поморщився чоловік. — Ми харчуємося нормально. Завтра, до речі, мама приїде. Треба буде стіл накрити.
— Накрию, — коротко відповіла Регіна. — Тільки продукти сам купиш. У мене до зарплати кишеня порожня. Я вчора віддала гроші за комунальні послуги.
— У тебе вічно порожньо, — пробурмотів Едуард і зник у кімнаті.
Наступного дня після обіду у передпокої пролунав дзвінкий голос Лариси Миколаївни. Свекруха з’явилася без запізнень, у парадному вбранні — у квітчастій шовковій хустці та з незмінним масивним перснем на вказівному пальці.
Регіна якраз розставляла тарілки на обідньому столі, коли свекруха заглянула на кухню, по-господарськи оглядаючи володіння невістки.
— Вітаю, Регіно. А я дивлюся, у передпокої валяється коробка з взуттям. Невже знову шикуєте?
— Купила чоботи, Ларисо Миколаївно, — Регіна поставила на стіл салатницю. — Скоро зима.
— У всіх скоро зима, — мелодійно почала свекруха, сідаючи на стілець біля вікна. — Тільки нормальні дружини економлять. Едік, дивися, працює як проклятий, у вихідні сидить за комп’ютером, якісь проєкти здає. А в тебе все крізь пальці витікає. Ти марнотратниця, Регінка. У родині все має йти в дім!
— Я купила чоботи на свою зарплату, Ларисо Миколаївно.
— Твоя зарплата — це сімейні гроші! — миттєво обурилася свекруха. — У вас спільний бюджет. Ви ж домовлялися збирати гроші на квартиру! Мій син старається, копійку до копійки збирає, а ти його працю не цінуєш. Вчора ось кур’єр привіз тобі якусь косметику, сусідка знизу бачила.
— Це був крем для обличчя, — Регіна відчула, як всередині закипає роздратування, але стрималася. — Звичайний зволожувальний крем, а не золото в баночці.
Едуард зайшов на кухню, почувши кінець фрази, і винувато посміхнувся матері.
— Мамо, ну не починай, — він сів за стіл і потягнувся за хлібом. — Давайте краще пообідаємо. У нас тут серйозна розмова намічалася.
Розмова дійсно виявилася серйозною. Як тільки з гарячим покінчили, Лариса Миколаївна відсунула тарілку, склала руки на колінах і прийняла максимально скорботний вигляд.
— Загалом, діти мої, у нас біда. У Мілани іпотека горить.
Мілана була молодшою сестрою Едуарда. Рік тому вона вискочила заміж, народила дитину і тепер активно вимагала від усіх родичів поліпшення своїх житлових умов.
— Яка іпотека? — не зрозуміла Регіна. — Адже вони живуть у батьків чоловіка. Самі казали, що там місця вдосталь.
— Там тісно, — махнула рукою свекруха. — Дитині треба рости, потрібна окрема кімната. Знайшли чудову трикімнатну квартиру, забудовник дає знижку. Але на перший внесок не вистачає чимало. Банк ставить термін до кінця місяця, інакше знижка пропаде.
— Співчуваю, — обережно сказала Регіна, прибираючи порожні тарілки в раковину. — Сподіваюся, вони знайдуть вихід. Візьмуть кредит, або батьки чоловіка допоможуть.
Лариса Миколаївна перевела погляд на сина. Той раптом захоплено зайнявся вивченням ситцевої скатертини.
— Вони вже знайшли, — вкрадливо промовила свекруха. — Едік сказав, що у вас накопичилася пристойна сума.
Регіна завмерла біля раковини. Вода з крана шумно билася об нержавіючу сталь. Вона повільно закрила кран і повернулася до столу.
— Ця сума накопичується на нашу квартиру, Ларисо Миколаївно. Ми три роки у всьому собі відмовляємо.
— Ви зачекаєте! — голос свекрухи різко підвищився. — У вас дітей немає, вам і в орендованій квартирі нормально. А там немовля! Свої люди повинні допомагати одне одному. Сім’я на першому місці.
— Хто ці «свої»? — уточнила Регіна, пильно дивлячись на чоловіка. — Едіку, ти нічого не хочеш мені сказати?
Едуард знизав плечима, не піднімаючи очей.
— Ну а що такого? Сестра ж. Ми їм зараз дамо, а вони потім… ну, віддадуть з часом. Напевно. Я як глава сім’ї вирішив, що треба допомогти. Я ж теж туди гроші відкладаю. Мама має рацію.
Регіна притулилася до кухонного гарнітура. У голові все миттєво прояснилося. Три роки докорів у марнотратстві. Три роки економії на дрібницях. Три роки, протягом яких Едуард дозволяв собі нові телефони, обіди в кафе з колегами та запчастини, поки вона відкладала кожну вільну копійку в загальну скарбничку. І тепер цей «головний у родині» вирішив віддати все сестрі.
— Значить, головний у родині вирішив, — безвиразно повторила Регіна. — А те, що я марнотратниця, не заважає вам розраховувати на мої гроші?
— Та які там твої! — пирхнула Лариса Миколаївна. — Основний годувальник — чоловік. Твоїх копійок там кіт наплакав, з твоїми-то чобітьми та кремами. Не ганьбися, Регінка. Іди принеси коробку, ми з Едиком самі все перерахуємо, щоб завтра переказати Мілані.
Регіна не промовила ні слова. Вона вийшла з кухні, залишивши родичів перешіптуватися, і попрямувала до спальні. Відчинила дверцята шафи, дістала з верхньої полиці ту саму круглу бляшану коробку з намальованими квітами. Важку. Повернулася на кухню.
Лариса Миколаївна переможно посміхнулася.
— Ось і розумниця. Вчися слухати старших. А то тут самодіяльність розгорнула.
Регіна поставила коробку прямо перед свекрухою. Зняла металеву кришку. Всередині щільними рядами лежали пачки купюр.
— Едік, — Регіна поглянула на чоловіка. — Нагадай мамі, скільки саме ти поклав сюди за останній рік?
Едуард завагався, потираючи шию.
— Ну… ми ж не рахували досконально. Бюджет-то спільний. Яка різниця, хто скільки папірців приніс?
— Зате я рахувала.
Регіна дістала з кишені домашніх штанів складений навпіл аркуш. Це була виписка з банківського додатка та її особистий щоденник витрат, який вона почала вести ще пів року тому, коли запідозрила, що з фінансами щось не так.
— Ось це, — Регіна виклала на стіл три солідні пачки купюр, — я принесла в цей дім ще до весілля. Мої особисті заощадження за п’ять років роботи логістом. Я зняла їх з рахунку в перший місяць нашого спільного життя.
Вона присунула гроші до себе. Лариса Миколаївна здивовано моргнула, але промовчала.
— Ось це, — Регіна дістала ще кілька тонших пачок, — те, що я відкладала щомісяця з кожної своєї зарплати. Відмовляючи собі в нових чоботях, нормальній косметиці та поїздках на таксі.
Вона згребла другу купку до першої. У бляшаній коробці залишилося кілька самотніх стосів, перев’язаних тонкими гумками.
Регіна підсунула коробку до свекрухи.
— А ось це, Ларисо Миколаївно, заощадження вашого сина. Глави сім’ї. Те, що залишилося після купівлі преміум-шин, обідів у ресторанах із колегами та запчастин для його «ластівки». Забирайте. Якраз Мілані на шпалери в нову дитячу кімнату вистачить.
Свекруха втупилася в дно коробки. Рум’янець повільно залив її щоки. Вона переводила погляд з купи грошей біля Регіни на жалюгідні залишки в коробці.
— Ти… ти що робиш?! — голос Лариси Миколаївни затремтів. — А ну поклади на місце! Це спільні гроші! Едік, скажи їй!
Едуард підхопився зі стільця, перекинувши порожню чашку.
— Регіно, не перегинай палицю. Які там твої гроші? Ми живемо в шлюбі! Ти не маєш права красти! Ми ж домовлялися!
— Красти? — Регіна посміхнулася, збираючи свої пачки. — Я забираю своє. Якщо я, за вашими словами, марнотратниця, то відсьогодні буду витрачати гроші виключно на свої потреби. А ви допомагайте Мілані зі своїх. У глави сім’ї, дивіться, ціла заначка залишилася.
— Яка ж ти хитра! — Лариса Миколаївна вдарила долонею по столу. — Обібрала чоловіка! Я завжди знала, що ти заради вигоди за нього вискочила! Поверни гроші в коробку, безсовісна!
— Ларисо Миколаївно, — Регіна спокійно взяла свої гроші й засунула їх у кишеню. — Допийте чай і йдіть додому. Едуарде, у тебе є час до завтрашнього вечора, щоб зібрати речі. Коробку з печивом можеш забрати з собою.
Вона вийшла з кухні. За спиною зависла важка пауза, яка через секунду вибухнула криками свекрухи про жіночу меркантильність і невдячність.
Через два місяці Регіна святкувала новосілля. Вона оформила іпотеку на затишну студію в новому районі. Платіж був прийнятним, особливо коли не потрібно було утримувати дорослого чоловіка з його дорогими звичками та оплачувати його «економію».
Едуард повернувся до матері. Мілана так і не взяла іпотеку — у глави сім’ї не виявилося грошей на перший внесок.
